Гірка чаша сія.
А почалось все чудово, аж занадто.
Компанія була невелика, але тепла й дружна, й стіл був на висоті, й хазяйка показала всю свою неабияку майстерність, а гості вміли відповідно цінити такі речі. Вино лилось, дещо міцніше теж не марнувалось, а винуватцю свята вже набажали стільки, що вистачило б й на таку саму компанію, й до того ж він був певен цього — цілком щиро.
Хтось щось, ляпнув з приводу їхньої останньої "пташки", хтось майже серйозно обурився й почав доводити щось протилежне, на кілька хвилин спалахнула дискусія, але під демонстративно знудьгованими жінок згасла, як гас під струменем піни.
Це було нормально для такої компанії. Всі любили свою справу, а чужі — тобто люди, що не цікавились Проектом — тут просто не траплялись. А як і траплялись — то ненадовго.
Та й жінки, власне кажучи, вже звикли, й ті погляди вміщали більше материнської поблажливості, аніж справжнього осуду — мовляв, ох уже ті чоловіки ! й тут про свої нудні справи ! та хай уже, що з них взяти — як діти...
"Нудні справи", тобто Проект годували й одягали всіх присутніх, й, слід зазначити, робили це непогано, й дещо виблискувало на вечірніх туалетах жінок аж ніяк не за гарні очі чоловіків, та й дві шеренги автомобілів, що стояли перед котеджем, теж впали не з неба, а втім, жінки э жінки, й все, що хоч трохи пов'язане з "залізяччям" з їхнього погляду — пуста витрата часу, який "кожен порядний чоловік міг би провести в сім'ї, а не сидіти до ночі чорт-зна-над-чим".
Всі присутні пройшли свого часу такий іспит, а хто не пройшов — то таких тут вже й не залишилось.
Тридцять три !
Він посміхнувся. Зовсім недавно святкували виділення коштів на Проект — він, власне, й не був ще тоді Проектом, мало не вчора були перший старт й перший - й останній поки що, тьху-тьху ! —вибух, коли рознесло мало не половину заводу...
— Що з тобою ? - дружина схилилась ближче, ніжно провела пальцями по обличчю. — Щось не так ?
- Радій Радутний — Гуртом добре й батька бити
- Радій Радутний — Ночь, когда вырастают дети
- Радій Радутний — Гра в солдатики
- Ще 1 твір →
— Ні, ні, що ти ! Все прекрасно. Просто замилився.
...зовсім недавно вони познайомились, він був першим й поки що — знову ж таки, тьху-тьху ! — єдиним. Жінка була однією з небагатьох, що не ревнували до інших й до Проекту, хіба що зовсім трохи й напочатку...
— ...будь яка система — або стабільна, або нестійка. Якщо вона стабільна — то повинна мати й певну антисистему. "Пташка" не злетіла б, якби не "їхня" система ПРО. Бог не може існувати без Диявола. Якщо тільки рівновага руйнується — система починає рухатись, виникає Поступ й кожної наступної миті система перестає існувати, утворюючи щось нове, що з точки зору мешканців старої системи означає просто руйнування...
Ого ! Хто ж це там такий розумний ?
Він прислухався. Дискусія спалахнула в сусідній кімнаті. Тема була цікавою, але хтось іх вояк — літуни, виконавці, що з них взяти ? - звернув увагу присутніх на те, зо дами занудьгували й хочуть танцювати.
Ну й ладно. Танці — то й танці.
А далі вже було просто нецікаво. Потанцювали, випили, потім ще й ще. Всі розмови звелись на те, хто з ким, та скільки разів, та як саме. Хтось крадькома поцілував хазяйку, а та не дуже й опиралась, аргументуючи лише тим, що мовляв, он чоловік побачить. Потім почали зникати поодинокі парочки...
Він вийшов на ганок. Поглянув назад - музика, шум, збуджені жінки притискаються до першого-ліпшого, запах поту й вина, а тут, просто над головою, холодно палали зірки, такі рідні, близькі — й недоступні.
— Ящик ! — сказав чоловік. Сказав, хоч вже багато разів зарікався це робити.
— Слухаю ! - голос був сухий і спокійний, й долинав звідусіль й нізвідки водночас.
— Дай прогноз. Глобальний.
— Ядерна війна через шість років. Загибель цивілізації, потім людства, як біологічного виду. Кліматичні зміни в напрямку...
— Досить.
Запала гнітюча пауза, лише десь у кущах ритмічно потріскувала гілка й ледь долинав хрипкий шепіт.
— Покажись.
Щось невловиме, мінливе, неймовірно чуже й від цього жахливе згустилось й виринуло просто з повітря, завмерло в повній нерухомості — чи в безперервному русі ? — осліпило нестерпним сяйвом — а можливо, повною тьмою. Людські очі не могли б бачити це й тим більше не здатен був людський мозок таке осмислити й навіть істоти з півмільярдом років керованої еволюції за плечима не змогли довго витримувати контакт з власним створінням.
От вам і "просто машина". Хм... "Вам". Кому це — "вам" ? Всі здохли невідомо скільки пульсацій Всесвіту тому.
Хай йому чорт ! Ящик, ну де, в чому знову допущено помилку ? Чому всі ці цивілізації або заклякають в повній нерухомості, або гинуть, або починають молитися на мене, ? Я їх створив, я обережно підкинув мислення — хай йому чорт, яку легенду вони створили з цього ? Навіщо ? Чому ж все так ?! Чому жодна з них, буквально жодна з цих банд, не може жити нормально, як... як.. як ми до твого створення, Ящик ?
Він сплюнув.
— Зникни ! Й... Й вимкну к бісу все це хазяйство !
Щось зникло.
— За яким сценарієм ? — знову почулось нізвідки. — Потоп, вогненна злива, пошесть, космічна катастрофа...
— Ні за яким. Набридло. Просто вимкни.
Земля зникла. Й пропало Сонце. Й перестала існувати Галактика. Й весь Всесвіт стягнувся в єдиний атом. Як і мільярди разів перед цим.
Він знову залишився сам. Він — і Ящик. Жива істота — й комп'ютер. Суперістота — й супермашина. Все, що залишилось від величної колись цивілізації.
Як і мільярди разів перед тим.
Й ця спроба виявилась невдалою. Незначне, зовсім крихітне передозування емоцій, інстинкти — на якусь невловиму дрібку стійкіші, ніж треба - й це людство все одно б скінчило самогубством. Ящик не помиляється. Проклятий ящик !
"Нестійка, схильна до поступу система..."
Тьху !
Ну як, як зробити систему схильною до поступу, але стійкою протягом хоча б з мільйонів років, без дикості й саморуйнування, але й без рабського поклоніння ?
Навіть Ящик — проклятий ящик ! — не може точно розрахувати баланс.
Або не хоче. Власне кажучи, він нічого не хоче. Машина, що з неї взяти. Хоч й всемогутня й всевідаюча.
Як не крути, а залишаeться одне. Пробувати, пробувати, й знову ж таки пробувати. Кінець кінцем з цього щось вийде. А коли я перестану бути самотнім, таким жахливо самотнім... Ящик можна й вимкнути. Або знищити. Кінець кінцем... Чого-чого, а часу ми маємо цілком досить.
— Правда, Ящик ?
17.10.93