Лунає гул корови між отав.
Вода стає тут свідком літер
Серед покинутих тих трав.
І ходив я серед степу,
Із любов'ю розглядав
Кожне зілля із вертепу,
Що збирав, і думав я:
А чого людина марно
Гає час свого життя?
Лишає мрії так бездарно,
Себе, минулого дитя?
Бо ж життя у нас одне,
А живемо ми тремтячи,
Та якщо воно чудне –
То хіба ж воно не краще?