Гойдав Дніпро свої могутні хвилі.
І там, де степ у сонці оповитий,
Козацькі душі волю боронили.
Вони ішли крізь полум'я і втому,
Крізь чорні хмари, крізь важкі громи.
Щоб на землі, де рідний край і домівка,
Не стало місця рабству і пітьмі.
Їх кликали далекії дороги,
Їх проводжали матері в журбі.
Та не звертали козаки з дороги,
Бо воля України — у душі!
На Січі гартувалася звитяга,
Там честь була дорожча за життя.
Там кожен мав у серці силу й відвагу,
А в погляді — безмежжя майбуття.
Не золото прикрашало їхню славу,
Не пишні трони й царськії вінці.
Вони творили історію держави,
Залишивши безсмертя у віки.
Ой, Запоріжжя! Земле нездоланна!
Твій дух крізь віки не подолати.
Ти — пам'ять, що ніколи не зів'яне,
Ти — слава, що судилось передати!
І хоч давно минули ті походи,
І шаблі вже не сяють у руках,
Та не здолати прагнення свободи,
Що проростає в українських серцях.
Бо козак — це не одяг і не зброя,
Не тільки кінь, не шабля золота.
Козак — це незрадлива віра й воля,
Це гідність, що крізь бурі пророста!
І доки сонце сходить над полями,
І доки Дніпро носить свої води,
Живе козацька слава поміж нами —
Як вічний заповіт для всіх народів!
Хай змінюються епохи і знамена,
Хай гримлять над Україною громи,
Козацька воля буде нездоланна,
Допоки вільним духом живемо ми!