тремтіли вікна і земля,
і тиша, що була ще вчора,
розбилась вибухом до тла.
Горіли вулиці й будинки,
дим обіймав холодний ранок,
а місто крізь свою тривогу
шукало рідних поміж уламків.
Мовчав вокзал… Та в тому мовчанні
було так багато слів.
Там кожен рейс — чиєсь чекання,
там кожен шлях — чиїсь надії.
І Лозова боліла серцем,
ховала сльози у дворах.
Хтось втратив дім,
хтось — найдорожче,
хтось досі здригається в снах.
21 вересня — дата болю,
яку не стерти з календаря.
Та місто вистоїть. Я знаю.
Бо Лозова — це ми. Це життя.
І знову сонце над вокзалом
колись зігріє наші дахи.
А пам'ять тих, кого не стало,
назавжди житиме в серцях.
Лозово, тримайся. Не мовчи.
Нехай почують твою силу.
Ти вистоїш попри всі ночі —
бо навіть біль тебе не зломив.