Пролог
Світло не працювало вже сьомий день, тож довелося користуватись свічками. Довгі й лойові, вони осяювали ніч помаранчевим вогнем, а білий, як молоко віск, повільно плавився, скрапуючи на підлогу.
Посеред брунатого килиму стояла Ліза, дівчинка триодинадцяти років, вбрана у зимовий одяг: помаранчеву куртку та вовняні штани. Навколо неї виднілися шафа, заклеєне скотчем вікно, подерті стіни разом із дерев'яним ліжком. Саме в цій кімнаті лежала її мати.
Хай жінка мала лише сорок років, виглядала значно старшою: зібране в косу волосся геть посивіло, обличчя прорізали зморшки, а на гомілках виднілись білі, подекуди закривавлені бинти. Шарлотта майже не рухалась, тримаючи в руках наркотики, втім дивилась вона виключно на дітей. Сьогодні ж-бо минала їхня остання зустріч, щонайменше на кілька років, доки не скінчиться війна.
Рукою, Ліза скуйовдила своє темне, мов ніч волосся. Від нього тхнуло потом, бо дівчина вже тиждень не мала змоги помитися, як і нормально поспати: сьогодні довелося прокинутись вдосвіта, аби встигнути зібрати речі та поснідати. Так ще й відсутність опалення на додачу із постійними вибухами не допомагали зі сном. Підійшовши до Шарлотти, донька впевнено мовила:
— Мамо, навіть якщо ти не можеш ходити, ми могли б донести тебе чи попросити когось…
— Я тільки затримуватиму вас. Зараз не можна зволікати, — хрипким голосом відповіла жінка.
Ліза закусила губу. Хай вона і не сподівалась почути щось інше, просто мусила спробувати. Хіба можна лишати матір удома?
Тиждень тому розпочалася війна, а з нею артилерійські обстріли міста. Світло й опалення не було, водопостачання працювало жахливо, усі магазини зачинилися, тому родина харчувалась лише хлібом із старими консервами. Навіть перебування у квартирі стало нестерпним, оскільки холод пронизував тіло аж до кісток. Діти вирішили поїхати, щойно отримавши вільні місця у потягу. Уряд не запровадив жодної евакуації, тож залізничні компанії почали цим користатися. Приймали лише пасажирів із заздалегідь купленими квитками, а ціну за самі квитки, підвисили утричі. Щоб придбати два, для Лізи й Роберта, Шарлотті довелось віддати половину місячної зарплатні. Лише два, бо жінка не могла ходити. А тепер її рідна донька має змиритися з тим, що лишить матір у цьому пеклі.
Кімнату наповнила тиша. Чулося завивання північного вітру, який пронизував зимову ніч. Лізин погляд мимоволі ковзнув до брата. Худорлявого хлопця, вдягненого у сірі штани й синю куртку. За волосся той мав короткі, золотисті кучері, червоні від сліз очі нервово бігали приміщенням. Сьогодні Роберт не промовив жодного слова, сумуючи через розлуку із матір'ю. Він мав несильну форму аутизму і чутливий характер, тож війна робила його дедалі замкнутішим.
— Я не поїду до вас у столицю, — почувся Шарлоттин голос, — Ми зустрінемось лише по закінченню війни, а вона триватиме бозна скільки. Бойові дії ведуться виключно в прикордонних регіонах, столиця у безпеці. Я хочу аби там, ви розпочали нове життя й не зациклювались на минулому. За мною нагляне сусід, а після війни ми знову побачимось, — Пересиливши себе, жінка посміхнулась, — І вип'ємо живчика.
"Якщо ти не помреш" подумала дівчина. Вона була вже достатньо дорослою, щоб це розуміти. За тиждень, може й менше, спалахнуть вуличні бої, тисячі цивільних загинуть. Однак про таке Лізі ставало страшно навіть міркувати.
Мати провадила:
— Проте де б ви не були, просто пам'ятайте як сильно я люблю вас.
— Домовились, — відповіла донька, стримуючи сльози. Роберт промовчав, лише кинув останній погляд на матір.
Дівчина досі не могла позбутись дивного відчуття, що усе це не насправді. Так, вже тиждень тривають масовані обстріли, і вже тиждень як уряд запровадив мобілізацію, а зараз Ліза ще й розлучається із матір'ю, проте їй чомусь здавалось, ніби вона скоро прокинеться і знову буде набридати Шарлотті, в сотий раз розповідаючи про улюблені книжки… Але подібного не траплялось. І не трапиться ще кілька років.
Минаючи кучурги талого снігу, дівчина відчувала крижаний подих зими. Вітер щипав обличчя та забарвляв щоки рум'янцем. Щільніше застібнула куртку, роззирнувшись довкола. Офісні будівлі по обидві сторони траси, губилися серед густої темряви. Жоден ліхтар не сяяв, аби економити міську електрику, втім Ліза добре знала шлях до вокзалу. Настільки добре, що ходити тут здавалося дивним. Зазвичай цією вулицею доводилось пропихатись крізь натовп, а не гуляти самотою поруч тільки з братом. Це й не новина, враховуючи ситуацію.
Влада оголосила, що тим хто не є військовозобов'язаними, на час боїв слід лишатися вдома. І доволі багато людей вчинили саме так. Дівчина вважала це ненормальним. Вже зараз у парі сіл навколо міста тривають бої, тож вони перейдуть і до цього району. Автомобільні дороги опиняться під вогнем, а залізницю перекриють. Невже уряд хоче, аби мешканці опинились в такому становищі?
"І в ньому опиниться мама". Ліза видихнула хмарку пари, дивлячись на вкриту льодом бруківку. Думками вона досі поверталася до неї.
Скільки донька себе пам'ятала, Шарлотта завжди кульгала, нічого серйозного. Але в якусь мить з'явився різкий біль в ногах, і їй знадобились милиці. А ще через рік, жінка повністю припинила ходити. Почавши дедалі більше вживати наркотики і дедалі менше працювати. Тож родині довелось продати машину разом із частиною майна. Сестра з братом мусили за додаткові гроші підробляти на місцевому ринку, щоб купити подарунки до свят. Гелловіну та дню святого Гліба. Хоча з часом мати влаштувалась на пристойну роботу, коштів було небагато. Втім ані хвороба Шарлотти, ані бідність не завадили щастю. Щовечора вони збиралися разом, з метою випити живчика чи послухати розповіді Лізи про глибоку філософію з книжок. Останнє, Роберту вже давно набридло, проте хлопець завжди слухав аби задовольнити сестру.
Дівчина вдихнула нічне повітря, відчувши мороз. Холодний, він пробирав аж до кісток. Кожен новий подих супроводжувався болем у грудях, а бруківка вкрилась ожеледицею.
Аби відволіктися, Ліза вирішила розповісти братові про фентезі книгу для дорослих, яку саме читала. Це ліпше, ніж усвідомлювати, що вони лишають матір під обстрілами разом із тринадцятьма роками життя, їдучи до якихось знайомих у столиці. Роберт слухав неуважно і за хвилину озвався:
— Невже тебе не хвилює те, що ми будемо без мами?
Дівчина стенула плечима.
— Принаймні нам не доведеться щодня бігати до магазину за живчиком.
Вуст хлопця торкнулась слабка усмішка, зникнувши за мить. Він пильно розглядав кам'яну бруківку.
— Проте я за цим сумуватиму. Як і за тобою, коли відправлюся на фронт.
Ліза підвела тонку брову. Їй пригадались дюжини гвардійців, що посеред вулиць забирали чоловіків до збройних сил. І не тільки чоловіків, а й молодих хлопців.
"Роберту вже тринадцять" збагнула вона.
— Звісно за п'ять років війна може скінчитися, — непевно мовив він, — Романцям ж-бо потрібні лише прикордонні регіони.
Сестра закусила губу, не бажаючи засмутити брата. Однак брехати не бажала ще дужче.
— Романці керуються жагою помсти, а з кожним роком помиратиме дедалі більше їхніх солдат. Сотні тисяч наших призвали до армії, тож уряд вирішив боротися. Так швидко усе не минеться, — вітерець погойдував пасма її чорного волосся.
Кілька хвилин вони продовжували йти порожньою вулицею. Мороз став крижаним, оскільки випав сніг. Повільно, сніжинки приземлялися на дорогу, вкриваючи її білою як місячне сяйво ковдрою. Волосся дітей забарвилось тонким шаром пороші, наче шапкою.
Дівчина міркувала про Робертові словарозмову із Робертом. Наразі вона лишає матір під обстрілами, а згодом що, лишить брата в окопах? Безпечно мешкаючи у столиці, доки її родина потерпає від війни.
Хлопець зупинився та кинув погляд на сестру. Очі мав такі ж сірі, як у неї.
— Лізо…, — почав він, сховавши погляд, — Пам'ятаєш мама завжди казала, що колись її не стане… і в мене лишишся тільки ти, а в тебе тільки я? Звісно мама жива і все таке… Слухай, я не хочу аби ти померла на службі, але й не можу бути без тебе.
Дівчина зупинилась, сніг падав на її помаранчеву куртку. Час від часу вона глузувала з братової сентиментальності. Втім зараз не до цього. Роберт і так був вразливим, а тепер ще й опинився без матері під час війни. Він мав рацію. Лишилась тільки сестра, рідна кров. До того ж дівчина уже зробила майбутній вибір. Поклавши задубілу руку на плече, мовила:
— Закон робить жінок вільними від армії, проте не забороняє їм воювати. А бути разом я хочу не менше, ніж ти, — посміхнулась, — Не бійся, твоя геніальна сестричка завжди буде поруч.
Зі сторони їхнього будинку пролунав вибух, згодом повітряна тривога. Ліза миттю розвернулась в бік житлового кварталу, звідки рушила годину тому. Різкі як грім звуки наповнили повітря, відлунюючи у вухах. Дівчина завмерла на місці та відчувала, як серце калатає у грудях. Можливо це протиповітряна оборона, можливо влучили не в її дім, але думала вона тільки про одне. "Мама".
— Стій!, — гукнув Роберт, — Мама казала що слід іти до вокзалу…
Сестра різко зупинилась і роздратовано кинула:
— Та що ти говориш?! А якщо вона поранена?!, — після цих слів стрімголов метнулася, навіть не озирнувшись.
Певна річ вони мусили піти до залізниці. Потяг скоро рушав, а за ті гроші що лишила Шарлотта, невідомо чи можна придбати нові квитки. Якщо будинок зруйнований, де вони житимуть чекаючи на транспорт? Про таке Ліза не думала, просто долала шлях.
Дівчина промайнула дорогу і побачила стовп темного диму над своїм домом. Їй залишалось пробігти ще один двір. Судячи з кількості кіптяви, в її будинок чи споруду навколо влучив снаряд, запаливши пожежу. Отже вибух – не наслідок протиповітряної оборони. Ліза ступала по вкритій порошею землі в оточенні сірих, житлових будинків. Від уривчастого дихання холодним повітрям ставало дедалі тяжче, а ноги боліли дужче із кожним кроком. Хай гул сирен затихнув, голова досі пекла, мов розколювалась. За хвилину дитина зупинилась аби перевести подих, видихаючи крижані хмарки пари поруч із власним домом. Домом, якого більше немає.
В цю мить тут з'явився Роберт, маючи червоне від холоду обличчя. Втім дівчина цього не помітила, її погляд прикипів до землі.