Очима трави (збірка)

Анатолій Крат

Сторінка 4 з 5
.


зріст — 182
вага — 64
волосся — русяве
(та й де воно
те волосся)
очі — сірі
вік — далеко за 40
(якщо точніше
народився
19 червня 1959 року)
особлива прикмета:
ненавиджу
нові костюми
у яких почуваєшся
зашореним
липким павутинням обережності


ось тут не сідай
аби не зім'яти
ось туди не біжи
аби не розірвати
ось там обійди
аби не забруднити


і ще кільканадцять "аби"


а ще не люблю
їздити трамваєм


який ні на йоту
збочити не може
з гладкої та рівної
колії


інакше зупинка
і вже
ані руш


люблю
ходити
пішки


навпростець
манівцями
по колу
вперед
чи назад


як заманеться


аби
не по колії


тож сприймайте мене
пішим подорожанином
у поношеному
і вивіреному
як друг
одягу

ось я
беріть мене
їжте
лупцюйте поглядами
обливайте
брудом словесним
вимажте дьогтем
обваляйте у пір'ї


і я буду
таким


яким ви хочете
мене
бачити


отож
хто я єсмь


стороннім
може видатися
що зараз
я саме такий
яким виглядаю зовні
у дзеркалі


але це неправда


так може здаватися
тільки
з першого погляду


а чи може бути
правда правдою
на перший погляд


навіть
у власних очах
я
невідомий
бо маю не одне
alter ego

які виявляються
згодом
одне за одним


в очах дружини
я невиправно смугастий
себто відкритий
і потайний водночас


а ще той
хто не вміє жити
з одними ідеями в голові
і в довічних позичках


в очах друзів
поет
педагог
журналіст
видавець
а ще дивакувата людина
що голими руками
прагне змінити на краще
світ
заюшений виразками


в очах лікарів
вразливий і кволий
маю хвору печінку
і видалений жовчний міхур
завдаю їм
зайвого клопоту


в очах ворогів
яких чимало
постаю чимось гидотним
аж до відрази


хоч нікому з них
дороги не перейшов


в очах синів своїх
люблячий батько
що надто їх панькає
всупереч справжній педагогіці


отже
зовні
одне і те ж
начебто


тіло
обличчя
руки
ноги
очі
волосся
губи


але ви не вірте
відображенню
в люстерку
ваших зіниць


я не біном Ньютона
затиснутий
в геометрію формули
і доступний
усім школярам


я приклад
хоча й невиразний
теорії людської відносності


і тому різний
щомиті


в просторі й часі
в матерії й дусі


в безкінечності
космосу


4
свідомо
поринаю у сон


стукіт годинника
порушує тишу


мама
тривожно питається:
— хто там?


— це я
не лякайтеся
нене


прийшов до вас
знову
впустіть мене
хоч ненадовго
у сон ваш чутливий


аби пригорнутися
як у дитинстві
до ваших грудей
і цілувати нестямно
руки натруджені


чуєте
мамо


ясен рипить
за вікном


виколисує спомини
гойдалка


ґелґоче
колодязний журавель


любисток
до хати
проситься


мамо
скупайте мене
у тому любистку
очистіть мене
від міської кіптяви
звільніть од гріхів
і думок напосідливих
якими
переобтяжена голова

давайте вдвох
заспіваємо
української пісні
це буде
для мене
найліпшим очищенням


хай нас почують
пращури наші
онуки і правнуки
народжені
й ще ненароджені


хай тихо із нами
підтягнуть
цю пісню


у якої
не буде
кінця

5
прокидаюся


темінь


минуло двадцять хвилин
сну
а побачив
половину життя


невже
моє життя
отаке коротке


лежу
втиснутий рухом
і необхідністю
у вологу залізничну постіль


відчуваю
неймовірну важкість
у кожному м'язі
немовби несеш
величезний тягар
на собі
і від того прошкуєш
не поспішаючи


виважуючи
кожен крок
цінуючи
кожну клітину
дороги


і при цьому
благаючи Бога
аби швидше кінець


і ось
нарешті
звільняєш
тіло своє
од зайвої ваги


й подорожуєш далі
просто неба
не помічаючи


тієї дороги
що виводить тебе
уперед


і робить
щелепи штучними
тіло вразливим
а розум досвідченим


відтинаючи
друзів дитинства
що лишаються
десь позаду


й до яких
дотягнутися можна
тільки
кардіограмами почерку
у листах

й зненацька
зупиняєшся
відчувши бажання чудне


покласти
собі на плечі
найбільший
найважчий тягар


і лише тоді
усе в цьому світі
стає для тебе


на своє
місце


6
у хвилини
найбільшої скрути
коли душа твоя й тіло
запрагнуть самотності


мозок
малює уяву


останню
крижину на річці
що надто повільно тане


останню
квітку з букета
в порцеляновій вазі
що довго не хоче в'янути


останній
промінчик літа
що зігріти ніяк не може
застиглу кров


останній
листочок на дереві
що б'ється
тремтячим сердечком


останнє
чуття кохання
що висівається поміж пальцями
тоненькими
цівочками піску
до останньої піщинки


яка зблисне
наостанку
зрадливою сльозою
на пошерхлій від часу
долоні


я знову
в полоні Морфея


наснилося
що тіло моє
перетворилося
на білій
холодний мармур


як став я
на власній могилі
пам'ятником


і ось
розмикаю
губи свої
різьблені


і
галасую
на повні гранітні
легені:
— тату!
(ой Боже
таж тато давно вже
помер)


врятуйте мене
від смерті
серцем своїм
гарячим
бо холодно
зимно мені
на вітрищах стоять
отак
просто неба


бо навіть
немає чим шкіру
свою мармурову
прикрити


чуєте
— та-а...
прокинувся
— ту-у...

луною
об стелю
об двері
об вікна
а у вагоні


порожньо


схоплююсь на ноги


розрівнюю зморшки
на обличчі руками
кидаю втому
з рештками сну
під поїзд


відшукую
посеред меридіанів та паралелей
мозку


власне
місце


і знаходжу його
у майбутньому
в прямокутнику ще мені невідомої
землі


де ховається
вічність

7
каблучками
цокотять дзиґарі
по скронях


жується
жуйкою час
зшиваючи і розпорюючи
повіки


час
категорія магічна


він обплутує мене
своїми незримими нитками
затискує з усіх боків
як прес


заковує у кайдани
перетворює
на свого раба


замикає
у вічне коло


робота — дім
дім — робота


і немає кінця
обертанню життєвого кола
вирватися з якого
аж до смерті
буває важко


але я напружуюся
роблю надзвичайне зусилля
понад гранню
можливого і неможливого


і
вириваюся
зупиняючи час


...........................
...........................
...........................


лечу-у
на поба-а-чення
з лі-і-сом


який
зустрічає мене привітно
жебонінням струмка
мелодією квітів
розмовою ягід
шерхотом трав
шелестом вітру


а я стою
посеред
всесвіту


ошелешений радістю
і натхненням
дослухаюся
до їх незрозумілої мови
так
начебто я розумів її добре
як свою
рідну мову


і падаю долі
у запалі землю цілую
і говорю
говорю
говорю


а ліс нашорошив
чутливі антени гілок
і теж мене слухає
так

начебто він розумів мою мову добре
як свою
без інтерпретації


отак аж від ранку
до самого вечора
розмовляємо
дослухаємося
один до одного
і
розуміємо


розуміємо
розумі...


— ваша станція
чуєте
прокидайтеся


— дякую
відповідаю автоматично


знімаю валізу
з горішньої полиці
і крокую на вихід


— здрастуй
степова моя
берегине!


8
був упевнений
що добре знаю
рідне місто
обвіяне спекою
і пахощами
прогірклого степу


оцю вулицю
колись католицьку
а нині
фельдмаршала
царської армії


(слава загарбникам
слава
увічнимо їх
і словом
і бронзою)
на цій вулиці
спотикатимусь
тепер щодня


оці старовинні будинки
занесені
до світових каталогів архітектури
що слугують сьогодні
крамницями
чи то пак супермаркетами
з іноземними написами


оцей планетарій
в якому космічні матерії
вже давно замінив
вітчизняний текстиль
за помірними цінами


оцей
залізобетонно-скляний скелет
колишнього райкому партії і комсомолу
в якому сьогодні господарюють
ті ж самі колишні
називаючись
нашими обранцями
і притому вважаючи себе
кращими за мене
за тебе
за вас
за нас


оці мертві
як після нейтронної бомби
сходи
що ведуть
до спорожнілого театру
вакуум в душах


оцей
венеричний диспансер


з неповнолітніми хворими
молодими повійками
і початкуючими гомосексуалістами
що мастурбують по туалетах
під брутальними написами з малюнками


і яких не врятує
від СНІДу
навіть оральний секс


оцей дитячий кінотеатр
імені зрадника батька
який знову зветься костелом
як і сто
і двісті
років тому


о з якою покорою
ксьондз
прибирає щодня
розкидане довкруж
зіпсованих душ
сміття


може саме тому
сутана у нього
чорна


бо пройти
болотами гріхів велелюдних
в незарошених брудом
білосніжних шатах
під силу
лишень
Христові


я раніше був переконаний
що добре знаю
своє рідне місто
до скрипу піску на зубах
але


зустрівши столітнього діда
і поблукавши з ним разом
вулицями його спогадів
побачив


невимовної краси аптеку
з ажуровим візерунком
чавунних грат


померлу бруківку
вимощену жовтим і рівним камінням
як у Японії


померлу німецьку кірху
до якої
завжди поспішали люди


померлий доглянутий парк
від якого
не лишилося жодного дерева


і стало ураз
боляче
аж до судоми


і так забажалося
жити
у померлому місті

9
колись у дитинстві
я любив їздити
на триколісному велосипеді
вузькою стежкою
яка починалась
за нашою хатою


обабіч якої
росли будяки
у повен мій ріст


здавалося
ні
я просто був переконаний
що одного дня
саме ця стежка
приведе до якогось дива


така вона була
втаємничена
ніби дідусеві казки
про тридев'яту землю
з чарівним клубком-поводирем


але кожного разу
я змушений був
повертатись назад
з почуттям гіркоти
і розпачу


і сам не знаю чому
сердився на маму
і на вітчима
ходив цілий день
набундючений
тамуючи
незрозумілу образу
і злість


ось так
і виріс


а тепер
замість однієї стежки
я маю їх на обличчі
не один десяток
і кожна веде
до старості


і обабіч кожної
рояться спогади
біль
сльози
і сум

заплющую очі
і знову рушаю в дитинство
прагнучи пригадати
щось до щему приємне
і світле


та на очі
наринає кімната
посеред якої
стілець
і я на ньому
обпершись
ридаю


мені десь років з дванадцять
а я плачу так гірко
немов
за усі гріхи людства
і невідомо звідки
набралося стільки сліз


плачу голосно
не помічаючи
як за плечима опиняється
мама


вона гладить мене по голівці
й питається звідки у мене
малого
така туга


— мамо
я не хочу вмирати!..


і ридаю

а вона
пестить моє волосся
дивиться крізь відчинені вікна
і тихенько
шепоче молитву:

— Радуйся, Маріє, Благодатна,
Господь з Тобою!
Благословенна Ти між жінками
і благословенний плід лона Твого,
Ісус.
1 2 3 4 5