поза межами
часу
* * *
віддаю
своє тіло
на відкуп
зими
аби вона
шматувала його
батогами віхоли
весни
аби вона
загоювала його рани
білими бинтами
ромашок
літа
аби воно
пестило його
подібно до жінки
ніжними пальчиками
променів
осені
аби вона
накинула
на тіло моє
саван із павутиння
підготувавши
в далеку
дорогу
* * *
пробую
обігнати
час
не вистачає
другого дихання
вириваюся
з оболонки
власного тіла
і сягаю мети
не помічаючи
як
перестаю
існувати
*
приречений
на вічне блукання
в лабіринті
потойбіччя
не шукатиму
виходу з нього
що може бути
чорнішим
за світло
*
надійде
пора
і випаде
твоє скельце
з калейдоскопу буття
як листя в грудні
як сніг у травні
як сонце вночі
а поки живий
тішся ілюзією
про безсмертя
безгрішних душ
бо це напевне
єдине
про що залишилося
мріяти
в оцьому
світі
*
кімната
стає багатшою
на одну постать
полохлива
пташка сну
кидається навтьоки
лезо
запаленої свічки
розрізає
закільцьовану темряву
воском
ридає
тиша
постать розчиняється
в сірчаній кислоті
натовпу
кімната бідніє
на одну
постать
*
Олександрові Бригинцю
в кав'ярні
випито
усю каву
проте дощ
пригощає нас
повними келихами
калюж
вип'ємо
на здоров'я
марудний день
затиснутий
між нашими просторікуваннями
і доїдений
мов грилетта
падає повагом
у шлунок обрію
може зустрінемося
ще восени
після
смерті
*
зранений
невправною рукою
камінь
кричить
голосом мертвої квітки
на обличчі спогади
розходяться
колами по воді
руйнуються
крихкі береги
ілюзій
хтось незнайомий
помирає
в мені
перетинаючи шлях
до безсмертя
*
як ІСІКАВА ТАКУБОКУ
написав
на узбережжі
замість ієрогліфу
ВЕЛИКИЙ
слово СМЕРТЬ
але море
поглинуло
отже
лишається
жити
очима трави
осінньою сльотою
забите горло
не можу
ворухнути язиком
хробаки снують
поміж ребрами
перетравлюють плоть
на порохно
ноги босі
вперше за цілу вічність
лежать
упокорені
саваном тиші
очі мої
протинають
стебла трави
і я дивлюся
на оцей проминаючий світ
з-під землі
їхніми очима
*
пам'ять переповнена
померлими
все менше
думаю про живих
час
умирати
*
скільки горя
може умістити
одне
людське серце
мовчать
могильні хрести
*
вишукую те
що давно вже втрачено
визбирую те
що ніколи повернути
не в змозі
старіючи
замикаємо біль
в собі
і носимо
для рівноваги
під серцем
не загасити б
невправним рухом
останню зірку
на заході
в моїй смерті
моє життя
***
не схитнеться
полум'я свічки
від подиху
не розплещеться з горнятка
вода колодязна
від цілунку
спраглих губ
не розв'яжеться вузлик
материної хустки
щоб струсити попіл
з волосся
буде сум брьохати
по зарошених очах
від сонця до місяця
і навпаки
тесаний стіл
тричі
обійде хату
і вклякне
під вагою
невтішного
горя
***
напитися
мертвої води
і впасти
під вагою поминальної
свічки
придавивши
віком труни
останній промінь сонця
хто любить світло
ніколи
не зможе позбутись
тіні
цвинтар
горе
горбатить землю
рельєфами
без'язиких дзвонів
перетираючи плоть
на порох
блукає по цвинтарю
занімілий вітер
вичитує стерті
дощовим наждаком
написи
на хрестах
і сивіє
туманом
реквієм
цнотливу
мою босоногість
лоскочуть
вії трави
душі померлих
випорскують з небуття
сонячними
зайчиками
реквієм
мертвого каменю
очікує
живої вологи
сліз
травневий дощ
Тадею Карабовичу
травневий дощ
заглиблений у земну
сутність
філософія пізнання
істини
людська смерть
заглиблена у власну істину
філософія сутності
*
у неї були
заплющені очі
і стулені вуста
і схрещені руки
над якими самотньо
палахкотіла свічка
віск поволі
котився вниз
і грів
захололі
руки
*
листя в калюжі
вітер в деревах
місяць за хмарами
наприкінці
життя
свічка пригасла
пахощі ладану
тіні на стінах
наприкінці
життя
вервиць гойдання
тиха молитва
сльози коханої
наприкінці
життя
подих останній
розпачу крики
зранена тиша
наприкінці
життя
*
рух краплі
б
по той і скла
к
непідвладний дотику
моїх пальців
друзі
відходять у небуття
не встигаючи
розвітатися
*
помираю
у кожній квітці
помираю
у кожній хвилині
помираю
сам у собі
може
тому і живу
*
іду
оминаючи
кожну стеблину
трави
на якій
писано
історію
мого роду
пам'ятай
кожен біль
поза межами
витривалості
перетворює камінь
на квітку
*
перекотиполем
мчатиме за тобою
степ
перепинятимуть
на грузькому шляху
половецькі баби
душитиме спогадом
євшан-зілля
а коли вмерзнеш
у землю
останнім подихом
спалахне всесвіт
свічкою
материнки
***
чи може бути
для тебе ріднішою
інша земля
ніж та
в яку тебе
покладуть
*
жахаюся
серед живих
людей
заспокоююсь
на цвинтарі
посеред мертвих
чи не тому
що все ближче
й ближче
до останнього
прихистку
***
як же так
діти бавляться
в сонячному промінні
а мене вже
немає
як же так
молодята цілуються
безсоромно
а мене вже
немає
як же так
старенькі прошкують
стежиною
а мене вже
немає
бо усе відтепер
не для мене
як же це так
***
живу
вгрузаючи в землю
по пояс
по груди по очі
а від того
могили наших батьків
вищають
***
по цей бік
мовчання
по той бік
мовчання
коли ж
наше перше слово
не буде
прокляттям
***
коли від мене
нічого й ніде
не лишиться
десь і колись
чужа мати
назве немовля
моїм іменем
і в нього
буде розріз моїх очей
і колір мого волосся
і сміятиметься воно
як і я колись
кутиком вуст
і писатиме
наївні вірші
сподіваючись
на першу книжку
й кохатиме несамовито
ніби востаннє
до згуби
і з того кохання
народиться
моє безсмертя
якого
я так і не зміг
за життя
збагнути
***
з глибин віків
дісталася у спадок
незаперечна істина
оця
початок без продовжень
не початок
а без початку
не бува й кінця
ця оболонь
немов фатальна риска
чумацький шлях
обірвана струна
в моїх очах
гойдається колиска
а на повіки
наплива труна
***
яке лагідне
шемрання
морських хвиль
які ніжні
їх вогкі обійми
отака
напевне
і смерть
глибока й безмежна
з солоним
присмаком
***
секунди місяці роки
постійно й неодмінно
десятиліття і віки
скороминущо й тлінно
нам часу плинну круговерть
довіку не спинити
чим більше думаю про смерть
тим довше прагну жити
***
струшую
попіл снів
втискуюсь
у фотелю спогадів
живу
передчуттям снігу
***
однією миттю
вмерзаю
у кригу свічада
й все життя
несу на собі
відбиток
холодної смерті
***
в згарищі
жевріє попіл
надій
чи ж бути
новому багаттю
від повіву
крил метелика
***
друзі
яких так мало
посадіть
мені в головах
кущик терпкої калини
і в пекучий мороз
пом'яніть
калиновим соком
на пошерхлих губах
лише не пораньте
зубами
кісточку
якій проростати
пахощі
(диптих)
1.
самота
пахне димом
пригаслої
свічки
2.
щойно
спиляне дерево
пахне
майбутнім
димом
***
порохном слів
встеляю
дорогу назад
у дитинство
а чим встелятиму
шлях
до безодні
***
перебираємо
мінливість овиду
і не маємо змоги
вловити
бодай один
не зужитий
колір
діалектика
прокинувся
ранок
за вікном
брунькується вишня
хотів
зірвати квітку
а вже плід
хотів
доторкнутись до ягідки
опало листя
хотів дочекатися
нового цвіту
а вже
смерть
прощання
коли відійду
запізниться потяг
з Києва
свічадо пощерблене
закриє стомлено
чорне
віко
поніміють листи
у поштовій скриньці
злиже вітер
останні спомини
затоптаних купин
отерпне шкіра
незайманої
жінки
невиціловані цілунки
настояться
як добре вино
катран часу
сухими колючками подряпає
підошви стежин
й закипить кров'ю
поранений овид
озвучений
останнім криком пугача
коли
відійду
***
сон
тимчасове занурення
у небуття
повне вивільнення
м'язів
проекція асоціацій
на екрані мозку
щоденна
гра у смерть
яка у визначений час
стає
реальністю
формула життя
злет
злет
злет
вільне падіння
зазем-
лен-
ня
*
люстро
свіжої кави
віддзеркалює
втрачених
друзів
ковток за ковтком
як удари
серця
гадання
на кавовій гущі
не поверне
зрізані
соняшники
*
опадають з дерев
бурхливі
багряні оплески
драма життя
скінчилася
на біс
не викликають
*
прив'яжу хрест
на маминій могилі
рушником
до землі
аби не відлетів
у вирій
без мене
*
вилущи
нове дерево
із сухого горіха
сплети
колиску для сина
з опалого листя
впади
за пором життя
запаливши
нове сонце
руки
щоб обіймати кохану
пристрасно
руки
щоб тримати дитину
ніжно
руки
щоб витирати сльози
невміло
руки
щоб завмерти навіки
під вагою
останньої свічки
*
лишилося
30 секунд
до моєї смерті
напевне
я викурив би цигарку
та на жаль
не палю
лишилося
20 секунд
до моєї смерті
напевне
я випив би пляшку горілки
на та жаль чи на щастя
не п'ю
лишилося
10 секунд
до моєї смерті
непевне
я переспав би
з вродливою жінкою
аби хтось
залишивсь
по мені
та ось
перші кулі
вкорочують
мені віку
а я
так і не встиг
нічого
зробити
ІІІ
коли закінчується гра
плач гітари
срібний місяць
що вийшов з-за хмари
знову вітер шумливий
приборка
щоб почути
як плаче гітара
із якою
розстріляний
Лорка
Луї де Фюнес
міміка
жести
маски
кривляння
справжнє обличчя
за інфарктним
серцем
*
спираючись
на костури
розтрощених парканів
хати
як старці
дибають наосліп
губиться
в пилюзі степу
неперспективне
село
гра
отож
починаємо
гру
домовляємося
я буду дитиною
а ти
моїм батьком
або вітчимом
я повертаюсь додому
замурзаний
в подертих штанях
і вимагаю нахабно
порцію морозива у шоколаді
і аж ніяк
не сподіваюся
на гірчичник паска
переінакшуємо
умови гри
я буду чоловіком
а ти
моєю дружиною
і от вже
над морем взаємної пристрасті
квилять чаїно
наші діти
купаючись у піні
кохання
умови змінюються
я підлеглий
а ти
мій начальник
і от я вже уникаю
не твоєї
а вашої постаті
намагаючись не потрапляти
на ваші очі
тримаю
язик за зубами
у вухах вату
і міцно
заплющую очі
ускладнюємо
правила гри
і діємо в нових обставинах
я приречений на смерть
а ти
мій кат
схиляюся
під вагою вироку
і стаю на коліна
кладу власну голову
на ешафот
впевнений у правоті
кожної хвилини життя
яке для мене із справжнього часу
має перейти
у час минулий
і от вже моя голова
насправді
котиться розкраяним кавуном
по землі
розмотуючи клубок
червоної нитки крові
о Боже
коли ж це встигла
скінчитися гра
нескореність
ставав на коліна
перед
джерелом
ставав на коліна
перед матір'ю й батьком
ставав на коліна
у день всепрощення
перед
коханою
ставав на коліна
цілуючи
сина в колисці
а люди
все'дно казали
про нього
нескорений
***
коли відлітатимуть
лелеки
у вирій
я припаду до тебе
як збите вітром
яблуко
до землі
вкриватимусь сивиною
спаленого
листя
й берегтиму сутність
не вилущеного зерня
в соковитих
і теплих долонях
спогадів
коли відлітатимуть
лелеки
у вирій
*
необачно
розбив дзеркало
і світ
зазирнув мені в душу
мільйонами
самотніх
очей
*
ховаюсь
од власної тіні
прикрившись
чужою
тінню
*
заіржавів
журавлиний ключ
скрипить
першим морозом
колодязний
журавель
обірвана фата
бабиного літа
приховує
ілюзію щастя
*
серце
мов ятір
кидаю
в океан слів
чекаю улову
а в човні
й досі порожньо
*
щоночі
поринаю у сон
відчаєм
виринаю
надією
дитинство
хмари кудлаті
летять
наді мною
неначе
паперові змії
підкоряючись
владі вітру
а я ж бо
хоч плач
утримати їх
на невидимій нитці
ніяк
не можу
*
я білою шашкою був
і крокуючи
клітинками чорними
обминав
приховані пастки
і жодного разу
назад озирнутись
я змоги не мав
й нарешті прорвався
у дамки
від чого радів
безперечно
щиро
але
озирнувшись
побачив
на шаховій дошці
лишився
один
серед чорних
своїх
ворогів
*
зважився
іти
прямо
вийшов із хати
а там
п
е
х р е с т я
е
*
птахи
то мандрівні
сльози
неба
*
буває часом
тремтить твоє серце
як останній листочок
на дереві
тільки б
не одірватись
*
залебеділа мамина хата
залебеділа мамина м'ята
й мамині руки залебеділи
знялися у небо і полетіли
*
повернувся додому
лелекою
а гніздо
зруйноване
*
калинового
мосту
над маминою сльозою
довіку
не перейти
*
у зморшках
маминого обличчя
шукаю
колискову
пісню
*
до першого півня
за звичаєм встала
в торбинку до хліба
і пісню поклала
а як на край світу
синів виряджала
розкинула руки
і пташкою стала
*
всесвіт
розширюється
коли кохаєш
і звужується
коли
ненавидиш
***
небо
в розірваних рушниках
відібравши блакить
маминих очей
бовваніє куполом
роз ко ло то го
всесвітнього храму
й досі чекає
журавлиних
молитов
Різдво
лелітка терпіння
засвічує
першу
різдвяну зірку
над полотном присмерку
тяжіння
щедрої куті
до землі
до хліва
до стелі
з-попід сивих брів
рушників
на покутті
дві свічечки льону
Божих зіниць
й вруниться доля
торішнім збіжжям
між калиною серця
і
полином сльози
коляда
прокинувся
усі вікна
пелюстками обсипані
думав
що то мороз
а то
празникові одежі
колядників
у шибках
веснянка
зійшлися двоє
на одному вінку
а вже весна
а вже красна
вибілили мовчанням
сльозу
мов полотно
ой ягіл-
ягілочко
та й повіялись
за димом
спаленої зими
весняночко
паняночко
де ти зимувала
***
плачуть свічки
здушені
зашморгами потопаючих
вінків
попіл
неперестрибнутих вогнищ
сиплеться
у мокрі долоні мавок
причащається
остання зірка
неопалимою купиною
і ховається ранок
в горло
занімілої сопілки
***
Іванова ніч
спалахує на срібному екрані
Бористену
крешшю місяця
розкриває очі
затоптаний ряст
й купальський вінок
кинутий тобою
з минулого
розбиває
скло моїх сліз
і
тоне
*
зібрати крики
з коренів
безголосих дерев
і передати
цей біль невигойний
бандурі
*
повертається
з вирію
бабусина казка
довго кружляє
лелекою
над пощербленим колесом
й падає
чорним каменем
в босі ноги
ой яка тужлива
співається
колискова
***
бажання
припасти до вуст
Бористену
у надії вгамувати біль
бажання
упіймати вінок
з купайлових рук
у надії на суджену
бажання
перетнути гранулу
ватри
у надії на катарсис
бажання
поєднати триєдність світу
з масштабом двоокості
у надії доцільності руху
бажання
спалити солом'яний дух
марени
у надії
на власне безсмертя
бажання бажань
***
тиша
настояна на спогадах
відлунює шерхотом
затертих пальцями
сторінок
сімейного альбому
і чутно
навіть
як під товстою
згорбленою обкладинкою
фотографії
поміж собою
перемовляються
*
ніч
піснею
мати виходить на ганок.