вже думав: "У Мілані мій учитель
у кажана видлубав два ока —
і відпускав — і все ж він при польоті
не зачепив ниток усіх найтонших,
розвішаних в кімнаті: може бути,
і він мої нитки обійде". Ні!
Ускочив, ти заплутався!..
ЕДМОНД.
Я знаю,
я знаю все, що скажеш! Розпізнати,
зганьбити диво — мозок ухвалив.
Але чекай... у чому ціль обману?
А, зрозумів! Допитлива підозра
ховалася за маскою зі скла...
Ні, — подивись, як вигадав майстерно!
Напій той був цикутою насправді,
і я в труні, і все навкруг — видіння, —
але думки мої наполягають —
ні, — нешкідлива суміш! А потрібна,
щоб таємницю ти свою відкрив.
Живий ти, — смерть, отрута — все омана...
ГОНВІЛ.
...А що, коли скажу тобі, що Стелла
не мертва?
ЕДМОНД.
Так! Оце він — той щабель
первісний... Ти підступною брехнею
в кохання правду вирвати волів.
Підісланий був той, рудий, знайомий,
мені навіяв ти — чужий кінець,
а потім — мій, — щоб я проговорився.
Усе, — кінець: поновлений детально
з припущень вірогідних, хитромудрих
здогадок, з протилежних варіантів
знайомий світ... Достатньо, все облиш, —
ти все одно не зможеш довести,
що я не вмер і що мій співрозмовник
не привид. Знай, — допоки вічний простір
долає мужній вершник, — викликаю
видіння усілякі. На могилу
скидають квіт затінені каштани.
Лежу я під зелом. Напнувши ребра,
та мозок мій, і сон мій замогильний
і творить ще, і дихає, й живе.
Зажди, куди ж це ти?
ГОНВІЛ.
А зараз ось
побачиш...
(Відчиняє двері на сходи і кличе)
Стелла!..
ЕДМОНД.
Ні... Не треба... Слухай...
мені чомусь... страхітливо... Не клич!
Не смій! Не хочу я!..
ГОНВІЛ.
Пусти, — рукав
урвеш... От божевільний, справді...
(кличе) Стелла!
А, чуєш: вниз по сходах легко йде,
летить, шурхоче...
ЕДМОНД.
Вхід закрий-но! Прошу!
Ах, не впускай. Подумати дай... Страшно...
Перечасуй, не уривай польоту, —
бо це і є... кінець падіння...
ГОНВІЛ.
Стелла!
Іди вже...
ЗАВІСА