Лиш часом тільки неясні тумани
повз очі йдуть... Але я чітко бачу
свої тоненькі руки, плащ і складки
на ньому, — й навіть, от — діра: у хвіртку
проходив я, — і квітку зачепив
чавунну на стеблі решітки... Дивно, —
усе те ж саме...
ГОНВІЛ.
Прагнення уявне,
Едмонде ...Плаваючий відгук...
ЕДМОНД.
Так!
Я починаю тямити... Стривай же,
стривай, я сам...
ГОНВІЛ.
...Життя — то вершник. Лине.
Він любить рух зі свистом. Та ураз
дорога уривається. Він з краю
проскакує у порожнечу. Слухай,
уважно слухай. Він — стрибок у простір,
над прірвою, — але нема падіння,
нема безодні! Прагнення триває,
несе його, ошукує; а ноги
іще пружке шукають стремено,
поперед себе очі бачать небо
знайоме. Він у просторі самотній,
шлях перетято... Ця ось мить, — затям,
оця ось мить. Вона іде за гранню
земного остаточного буття:
життя — в галоп, лице шмагала грива,
у душу вітер дув — та шлях у прірву
урвався вмить, і чим життя пишніш,
тим кінь сильніше...
ЕДМОНД.
Тим чіткіше й довше
свист в пустоті, і прагнення свободи,
не зрізане фатальним крутояром, —
так, втямив я... Та прірва, як же прірва?
ГОНВІЛ.
Падіння неминуче. Ти раптово
відчуєш попід серцем пустоту,
що ссе тебе, і, закрутившись, згине
твій світ уявний. Швидше утішайся
Усе, що знав, що пам'ятав земного,
навколо тебе в русі за земними
законами, знайомими тобі.
Адже ти чув: поранений, при тямі,
одірвану геть руку відчуває
і пальцями уявними ворушить?
Так мисль твоя живе ще, і прямує, —
хоча ти труп: лежиш, плащем покритий;
прийшли сюди; юрмляться і зітхають;
і щелепи мерцю до купи зводять...
А може бути, більший строк минув:
адже ти поза часом... Може бути,
на цвинтарі твій Гонвіл зизить мовчки
на камінь стертий з іменем твоїм.
Ти там, під ним, в землі живій, родючій;
вуста гниють, і лопаються м'язи,
і в тріщинах, в глибокій чорній слизі
рояться, шарудять масні лічинки...
Яка різниця? А твоя уява,
утоплена у пам'яті і звичці,
ще творить. Так цінуй же мить оцю
і вдячним будь розгону поривання...
ЕДМОНД.
Мені спокійно... Легко. Я тепер
що-небудь знаю, — достеменно знаю:
мене нема. Скажи, моє видіння,
якщо я із кімнати оцієї —
стій! Сам скажу: куранти наспівали:
все буде те ж — зустріну я людей,
знайомих вже. Побачу знов ті ж самі
будиночки із цегли, і провулки,
лотки суботні, певна річ, на площі
і дзиґарі на ратуші. Впізнаю
ліпну величну браму; там, де отвір —
широкий двір, поділений рівненько
квадратами газону; а у центрі
фонтан співучий в кам'яній оправі,
а на стіні пергаментній навкруг
і в небі стріли сірого собору,
і крокуси вздовж ільмових алей,
і над вузькою річкою-смарагдом
опуклі віадуки, — все впізнаю, —
а в тих місцях, що бачив я не часто —
чи зовсім не помічених — тумани,
там пропуск буде, як на давніх мапах,
де там і сям пояснення є: terra
incognita. Скажи-но, а померлих
я можу бачить?
ГОНВІЛ.
Ні. Ти тільки можеш
метикувати, зіставляти дії
звичайні, зрозумілі, і підсильні, —
адже примар ти не стрічав на світі...
Скажи, кого б ти викликать волів?
ЕДМОНД.
Не знаю...
ГОНВІЛ.
Ти... подумай...
ЕДМОНД.
Гонвіл, Гонвіл,
пригадую... щось ніби відбувалось
нестерпне, невиразне...
Почекай-но,
почну я обережно, потихеньку, —
я вдома був, — прийшли до мене друзі,
в дубову стелю упирався дим
і обертався тихо і повільно.
Дрібниці пам'ятаю всі: вино
іспанське мутно й тепло так шаріло.
Чекай... Ще хтось зображував детально,
як далебі він дуже спритно бив
рукою м'яч об стінку з кругляку;
а інший сіяв мертві зауваги
про книги, що прочитані, і цифри,
що завчені, ти жовчно стиснув рот,
коли зайшов мій третій гість, — вродливець
кривий, — а поруч з ним ведмедик свійський
московський, — й звір важкими ланцюгами
не загримів, в цей час його господар
на стіл оперся ліктями й притиснув
до теплих скронь мережані манжети,
виплакував сонет про кипариси.
Зажди... А що ж бо далі? Так, убіг
іще один, — товстун із ластовинням —
і повідомив пошепки з кривлянням
таємним... Так, згадав усе! Я линув
як тінь, як сон, провулками нічними
сюди, де ти... І зникла... Як же так?..
...вона завжди вдягала темне. Стелла...
...ім'я мигтюче в темній круговерті,
життя мого безсоння...
ГОНВІЛ.
Ви обоє
кохалися?...
ЕДМОНД.
Не знаю, чи було це
коханням чи шаленство крил шумливих...
Я зоресяйний свій ідіотизм,
як злого і пронизливого бога
від тебе й іновірців — приховав.
Коли бувало в театральній тиші
ти малював крилатим рукавом
тонкий скелет на грифелі рипучім,
і я дививсь на голову твою —
важку і величезну, ніби ноша
Атланта, — дуже дивно, думав я,
що ти мою бурхливу таємницю
не можеш знати... Вмер я — і я з собою
поніс її. Ти так і не спізнав...
ГОНВІЛ.
Як почалось?..
ЕДМОНД.
Не знаю. Кожен вечір
я йшов до тебе. І палив і слухав,
чекав і нидів, — й Стелла пропливала
кімнатою і знову поверталась
до себе круто сходами наверх,
а зрідка в кут із книжкою сідала,
і пильність ілюзорною була
в її мовчанні. Ти ж, біля каміна,
зворушливо так пальцями хрустів,
у чомусь переконував, — Systema
Naturae сухо засудив... Я слухав.
Вона в кутку читала, і коли
сторінку проминала, то у серці
моїм злітала блискавка... А потім,
вже вдома, перед дзеркалом туманним
собі я довго в очі заглядав,
вишукував карбовану подобу...
Відтак свічу, втомившись, задував,
й до ранку знов верзлося мені в бурях
і сріберних, і чорних сонних візій
її обличчя схилене й повіки
важкі; її волосся, певна річ —
глибоке і гладеньке, ніби тіні
в ніч місячну; їх проділ розділяв,
як промінь тьмяний, брови вгору пнулись
до двох хмарин, приклеєних до скронь...
Ти, Гонвіле, в полон узяв мій розум;
виразно так і холодно. А він же, —
Він переповнив душу вічним світлом
і жахом неймовірним... А скажи-но,
чи ти дивився, часом, довго-довго
у небо опівнічне? Чи не правда,
нема нічого зорь страшніше...
ГОНВІЛ.
Мабуть,
продовжуй знов. Про що ви говорили?
ЕДМОНД.
...Ми говорили мало... Я боявся
із нею говорити. Вона мала
співуче-дивний голос. Звук англійський
в її устах слабішав невиразно.
Слова незрячі плавали між нами,
мов кораблі в тумані... І неспокій
в мені зростав... Душа вкривалась цвіллю:
там прірви розчинялись сяйвом віч...
Мені нестерпно солодко і страшно
бувало з нею, Стелла про це знала.
Як пояснити страх мій і видіння?
Я гомін чув небачених світів
у кожнім її русі. Відчував
в її словах я подих таїни,
і лемент, і заломлювані руки
богів незнаних! Гамірно і гучно
було тут, Гонвіле, в кімнаті цій,
хоча і чув ти шкряботіння миші
за шафою і як хвилини косить
рух маятника... Відаєш, коли
виходив звідси я, то відчував я
раптове необмежене мовчання,
як після приголомшливої бурі!..
ГОНВІЛ.
Поквап, прошу я, спогад свій солодкий,
ЕДМОНДЕ. Хто зна, може, в цю ось мить
твій потяг до життя навік урветься, —
і зникнеш ти і я — твій сон — з тобою.
Поквапся, Випадкове все відкинь,
згадай про найсолодше. Як зізнався?
І чим усе скінчилось?
ЕДМОНД.
Це було
біля вікна. Пригадую, ти вийшов
з помешкання. Я раму розхитав,
і скло у ніч в зітханні повернулось.
Було все небо зорями омите,
і в кам'яному сивому провулку,
ридаючи, злітала тишина.
І от в повільній млості відчуваю,
що ніби хтось позаду став. Набралась
душа припливом шуму, голосами
могутніми. Я обернувся. Близько
стояла Стелла. Дико і прозоро
її зіниці у мої дивились, —
не відаю, — були це справді очі
чи вічність непокрита... А вікно
за нами стукнуло, немов од вітру...
Здалось мені, що ставши з нею поряд,
гігантські крила ми порозправляли,
і ось кінці серпастих крил єднання —
палахкотіли здвоєні кінці —
зійшлись на мить... Ти розумієш, — зразу
відринув світ; злетіли ми; зітхали
у небі неймовірному, — та раптом
вона єдиним порухом повік
урвала наш політ. І відчинились
зрадливо двері, випустивши світло,
і зачинились... Я вкляк в тремтінні
розірваного неба, — все дзвеніло,
дзвеніло...
ГОНВІЛ.
Так? Усе, що відбувалось,
один лиш погляд?
ЕДМОНД.
Коли б він тривав,
душа б померла. Так, мій друже, так, —
єдиний погляд. То було востаннє.
Ти пам'ятаєш — вибіг я з будинку,
а ти з вікна кричав мені услід.
Півночі містом як примара марив,
із зорями простими говорив...
Усе пройшло. Не витримав життя я
і ось тепер...
ГОНВІЛ.
Достатньо!
ЕДМОНД.
...я за гранню
тепер, — і все, що бачу...
ГОНВІЛ.
Я сказав:
достатньо!
ЕДМОНД.
Гонвіл, що з тобою...
ГОНВІЛ.
Довго
тебе я мучив — вже мені набридло...
Ти, певне, збожеволів би, коли
продовжив би я жарти... Не отруту
ти випив — це був розчин нешкідливий:
він, правда, викликає певну слабкість
і коливає ті нитки чутливі,
що мозок твій єднають із очима, —
та він не шкодить... Бачу, ти смієшся?
Щасливий я, що досвід мій тобі
сподобався...
ЕДМОНД.
Ах, любий Гонвіл, — як же,
подумай, не сміятися? Бо — це
я зараз сам вигадую, один!
І грає моя мисль, і в'яже вільно
складну мережку із життєвих явищ
і з випадків раптових, — та можливих,
можливих, Гонвіл!
ГОНВІЛ.
Мариш ти... Вставай!
Не думав я... Мов дівчина піддався...
Повір, — живий ти, ніби я, і вдвічі
живіший...
ЕДМОНД.
Так! Інакше буть не може!
Влетівши в смерть, живі мої думки
здобути прагнуть міцність і підпору, —
пояснення земне... І далі, далі,
я слухаю...
ГОНВІЛ.
Отямся! Забаганку
я мав, щоб ти спіткнувся; й розум, волю
доклав я...