Вступ – історія клуба "Натхнення"
Добрий день любий Друже! Ти тримаєш в руках Альманах українських віршів та пісень "Стугна", літературного клубу "Натхнення", місто Українка.
6 лютого 2024 року, місто Українка, простір палацу культури "Енергетик" по ініціативі ради ветеранів та депутата Гузева Андрія відбулося перше засідання літературного клубу. На засіданні були запрошені любителі поезії, поети та поетеси міста Українки. На зустрічі були обговорені питання назви клубу та заслухані історії написання віршів кожного учасника. Кожний прочитав свої твори та вірші, які були написанні.
Деякі з них надаємо вашій увазі у цьому альманасі. Також хочемо наголосити, що вірші багатьох авторів покладені на музику та лунають у піснях в просторі Інтернет. Автори нашого клубу мають великий творчий потенціал та реалізацію не тільки на території України, а й за її межами. Тому в добрий час, радісну годину поринемо разом у світ поезії, світлого слова, реальності та щасливої долі. Приємних вражень, читання, слухання, переживання. Хай Творець нам допоможе і щастя всім дає!
Володимир Мицюра
( https://www.youtube.com/shorts/Xz3pegQFirc )
Володимир Міцюра – талановитий автор, що користується величезною популярністю в місті Українка, Україні та світі. Дослідіть багатий світ літературних творів письменника Володимир Міцюра, доступних для вас.
Писар, писар! – дражнили мене в дитинстві вуличним призвіськом, яке приліпилося до нашого двору ще з часів писарювання мого прадіда Івана в волості. Було так образливо тоді.
Народився я на Полтавщині, закінчив школу, нікуди не переїжджаючи, на Черкащині, яка утворилася в 1954 році, а більшу частину життя мешкаю на Київщині.
Нічого особливого в житті не було. Була, правда, строкова служба писарем у штабі бригади ППО в радянські часи. Була Трипільська ТЕС, де пропрацював двадцять років на "сержантських" посадах майстра та інженера. Була ще Камбоджа.
Там я працював за фахом електрика і ледве не залишився назавжди через напад на готель "Кхмаєр крохом" — червоних кхмерів. З задоволенням вивчав розмовну частину кхмерської. Якщо ти просто "щось", то володіння іншою мовою робить тебе "півтора" рази по "щось".
Раціоналізатор. У всьому. Є медаль "ВДНХ" Союзу. Твердо стою на позиціях поєднання особистого та державного ЕГО. Найтяжчим гріхом вважаю не гординю, а нищення природи: лісу, Дніпра, лугів – у пустелі гордитись буде нічим і нікому.
Весь час учусь, читаю. Знання – перший Бог у моєму іконостасі. Авто – це моя "Бочка Діогена". По віку до шкрябався до пенсії. Отже, в минулому житті я був електриком, який розтанув у мені одночасно з розвалом радянської імперії. Якщо ви сформовані десятьма християнськими заповідями та десятьма "заповідями" кодексу будівника комунізму, а ще обмежені забороною сімох смертних гріхів (зараз, правда, їх більше), то вибрати нову професію не так уже й просто.
Втішало те, що розумні люди стверджували, нібито лінь – двигун прогресу, якому весь час палки в колеса ставлять моя дружина та держава. Одну вимушений задобрювати податками, а іншу свіжими, як вранішня роса або вечірня прохолода, заробітками. Отже – таксі. Ні начальників тобі, ні підлеглих. Воля!
Дорога додому
( https://youtu.be/-Iz1Uzp1M2Y )
Дорога з Кагарлицького краю в бік Обухівщини пустельно пролягала через Слободу, Халчу, Зікрачі, аж поки не з'явилася Стрітівка. Стрітівка – це ж не символ розлуки, а місце зустрічі, побачення, стрітення.
Стрітення як православне свято, стрітення як пам'ять про можливі зустрічі в цих місцях українських гетьманів зі своїми полковниками чи з тимчасовими спільниками проти тимчасових супротивників. Хтозна.
Варіантів багато. А може, тут зустрічались кобзарі на битому шляху у супроводі своїх маленьких зрячих поводирів, і тепер тут живе кобзарська школа?
Зимова дорога кволо плине далі, а Стрітівка вже не покидає роздуми про село, свою дорогу додому, яка у кожного своя.
Показалось село, ось засніжений став,
Давня пам'ять в минуле вернеться:
В цім краю я дорогу далеку почав,
Моє рідне село так чудово зоветься.
В його назві любов я завжди зустрічав,
Про кохання у ньому, звичайно, ідеться.
Скільки літ я в уяві його воскресав,
А побачив – то серце так радісно б'ється!
Тут дитинство моє, тут я череду пас,
Бачу – мати стоїть на хрещатому розі
І покірно молитву шепоче за нас,
Щоб червоний рушник не зчорнів передчас
В довгій — довгій додому дорозі.
І замерзле вікно, й "рівчака" течія,
Стріха, вишні в саду, і побілена стеля –
Простяглась у безмежність дорога моя
Із батьківської нашої хати-оселі.
Пригадались пісні про журбу і печаль,
Про надію, любов і про горе,
Не забулись чужих слів признання, як жаль,
Що зустрів він тебе, моя зоре…
На долонях село і засніжений став,
Знову пам'ять минулим озветься:
В цім краю я дорогу далеку почав,
Моє рідне село так чудово зоветься.
Україно моя
Україно моя, ти в століттях дрімала,
Власне ім'я своє чужині "віддала",
Та дорогу ясну безкінечно шукала,
І, здається, в світах вірний вибір знайшла.
Я піду в ті краї, де завжди зрозуміло,
Де шанують святу рідну мову твою,
Та вклоняються низько батьківським могилам
І героям, що впали у ратнім бою.
Попрошусь в "ті краї" ще одною сестрою
В рівну, щиру і чесну чисельну сім'ю,
Буду славити все, що візьму із собою
І виконувать всі хатні звички її.
P.S. "Мое имя верни, не грусти обо мне,
А еще попрошу припорошить
Распустившийся сад в подзабытой весне
И свидание наше, быть может.
Не являйся напрасно в несбывшемся сне,
Ведь любить без угроз ты не можешь"
Ми співали колись
Ми співали колись про рушник материнський,
Про зелені гаї, солов'їні літа,
Та ніхто з нас не знав в тім далекім дитинстві,
Що так швидко єдине життя проліта.
Наші всі вчителі в небуття відлетіли,
Вирій вже дочекався спокійно на них.
От і перші струмки по щоках покотились
В пам'ять втрачених друзів дитинства моїх.
Не тужіть, мої друзі, їм постелена вічність,
Неможливо нікому спинити цю плинність буття.
Ти поглянь, ми в онуках уже відродились,
Почали нову пісню і нове, ще світліше, надіюсь,
життя.
Добрий день, мої друзі
Добрий день, мої друзі, ми зустрілися знов.
Тут живе наша перша, найсвітліша любов.
До старенької хати, де колись, ще малі,
Ми росли й виростали на рідній землі.
Пригадалися роси, ясна далина,
Споришева стежина, дівчина одна,
Таку потім знайшов ти в чужому краю
Схожу сяйвом очей на Марічку мою.
Вже співають не так...
Вже співають інакше в садах солов'ї,
І не лічені стали вже роки мої,
Після того, як їх ще чимало мине,
Тільки тала вода пригадає мене
А поки що вітаю, ми стрілися знов,
Отже, наша іще не погасла любов.
І до рідного дому, до цього села,
І дороги, яка нас сюди привела.
Я — це ви, ви — це я.
Вам здалася тужливою пісня моя?
Всі пісні українські веселі й сумні
Про печаль та журбу. Так здається мені...
Оповідання про листопад
Лист кленовий упав на поверхню води,
І понесла його вдалину течія,
А з потоком води йде, не знаєш куди,
Швидкоплинна дорога моя.
Світ джерельних очей зупинив листопад,
Запізніла листку посміхнулась любов,
Але він тихим плескотом рушив назад,
Щоб калину побачити знов.
Вздовж крутих берегів по холодній воді,
Лист опалий прослідує в сизу імлу,
І калина червона заплаче тоді:
"Постривай, лиш тебе я люблю!"
Не зітхай восени, що весняна краса
Загубилась в пожовклих просторах полів,
І у вирій її віднесли журавлі.
Що було – те пройшло, не жалій!
Як промчиться зима й забуяє весна –
Із дороги повернуться в дім журавлі,
І розквітне красою калина ясна
Білим цвітом на милій землі.
Лист кленовий упав на поверхню води
Не почути тепер йому спів солов'я,
А з потоком води невідомо куди
Йде єдина дорога моя.
Не сумуй, не горюй, не журись,
Не печалься, не плач, не зітхай –
Повернуся я знову колись
Юним кленом в зелений розмай.
Повернуся на берег, де мила моя
Одиноко стоїть, як тополя,
Стану поряд листвою веселою я,
Аби втішити їй її долю.
До музею чеха Хвойки
До музею чеха Хвойки прямо в середмісті,
Села Халеп'я з маршрутки пощастило злісти.
Музей цей є непростий — археологічний,
Й зачепив мене не фондом, а виключно
"лічно".
На свою Одарку глянув, яка значно старша,
Від горшків, що їх Вікентій накопав у хащах
І відразу зрозумів цінність експонатів —
Найцінніша найстаріша та, що в моїх хаті.
Пропоную наших Настю, Марусю і Шуру
Неодмінно доєднати в "Трипільську
культуру".
Поспівчувай, Господи!
Щоб гостинність проявити до рідні сповна,
Кум спочатку закололи гостям кабана,
То їм так сподобались горілка і сало,
Що квитки, на потяг взяті, назад поздавали.
Через тиждень з'їдено було кабана,
І кум змушений був різать іще й барана.
Потім зжерлись дві кози – безвісти
пропали,
Вовки і то в тому році в нього менше взяли.
Далі гусям голови усім відрубали,
Та приїжджим і цього здалося замало,
Бо вони до дня від'їзду півня заказали,
Картопляні драники, вареники, борщ.
А на ранок, як стіна, з неба пішов дощ.
"Ну, й куди тепер поїдем?" — хтось з гостей
сказав,
А в курнику з переляку півень закричав:
"За що, Боже, господаря і мене караєш,
Невже гостей — ненажерів в тебе не буває?!"
Осіння заготівля
Восени, коли в господах пожовтіє зілля,
А по селах котиться гучний вал весільний,
Ми із кумом вклинюємось в природній процес,
Щоб на зиму продовольчий знайти інтерес,
Виїжджаєм порізно в далеке село,
Де минулими роками нас ще не було.
Кум попереду місцевих всіх попереджає,
Мов, буквально за годину до вас завітає
Пришелепкувато хворе, що не раз женилось,
То щоб хоч у вас в селі те не одружилось.
Воно було й приймаком, і до себе брало,
Та себе в сімейнім шлюбі ще не показало.
Тільки повністю дурний йому скаже "за",
Краще дайте без мороки йому гарбуза.
Побачите, як блаженно воно з двору піде,
Нехай з Богом те нещастя собі далі їде.
Сільський люд, коли побачив всі мої манери,
Гарбузи давав найбільші, були й по центнеру.
Для гарантії й по два давали, бувало,
Поки на моєму возі вільних місць не стало.
Окружним шляхом приїхав я до свого двору,
А кум, бачу, викладає теж дещо в комору.
Йому вдячні громадяни всього надавали:
Моркви, бульби, буряків, цибулі і сала.
Здобич треба буде чесно ділити обом,
То в майбутньому хай кум будуть женихом,
А я людям розповім, яка воно гадость,
Руйнуюча молодицям і дівчатам радість.
Співчуваю, ви любите гарбузову кашу?
Та не здумайте украсти "Ноу-хау" наше!
Віра Куліш–Гальчинська
Народилася 14 січня 1941, в селі Старий Орлик, Полтавська область.