20.Зять занадто токсичний навіть для шахраїв
Злодіям теж потрібна надійність,
а він був лише луною власної брехні
Офіс будівельної компанії занурюється в сутінки. Всі працівники пішли додому. Лише власник компанії ще совається в кріслі у своєму розкішному кабінеті й з жалем дивиться на заступника, який сидить напроти. На столі лежить тека з особистою справою мого зятя.
Заступник тихо, з огидою каже:
— Він не лис. Він — дефектний механізм. Він не передає конверти, гроші забирає собі та ще й читає лекції про те, який він успішний і ми повинні йому дякувати, що маємо честь з ним дихати одним повітрям. Менеджери у ярості. Вони чекали грошей у конверті, а отримали проповіді. Вони кажуть, що він дивиться на них так, ніби він — їхній суддя, а не партнер.
Бос важко зітхає:
— Я бачив у ньому харизму, а знайшов порожнечу. Він занадто гучний для тихих грошей. Він не створює зв'язки, він їх спалює. Його треба позбутися, поки він не привів за собою федералів.
Із зятя не вийшло корупційного посередника. Зять виявився не генієм і наведення корупційних мостів, а порожнім дзеркалом, що відбивало лише власну пиху. Тіньові бізнесмени швидко зжахнулися: перед ними був не махінатор, а непередбачуване божевілля.
Керівники швидко його розкусили й відчули нікчемність базіки навіть у кримінальних справах. Його почали боятися. Боси чекали на хитрого лиса, а побачили ненормального щура, який замість того, щоб нести конверт, почав диктувати свої умови. Боси радилися зі своїми заступниками про те, що робити з зятем. Дуже красивий і гарно говорить, але не вміє встановлювати міцних відносин з людьми. Його звільнили не за злочин, а за те, що він став небезпечним для самої системи — занадто голосним, занадто конфліктним, занадто порожнім.
Вони позбулися зятя, бо зрозуміли, що він непередбачуваний і здасть їх поліції швидше, ніж донесе конверт. Зять лише зітхає та думає:
"Тупаки. Які ж вони всі обмежені тупаки! Ці друзі... Вони мали повзати на колінах за те, що я взагалі з ними розмовляв. Я малював їм світи, а вони злякалися першої ж сварки? А ці боси... Вони хотіли, щоб я був посильним? Щоб я, людина з таким інтелектом, возив конверти якимось товстосумам? Ні, я прийшов забирати все. Вони бояться мене, бо я бачу їхню суть. Я не здав би їх поліції... хоча, можливо, і здав би, якби це допомогло мені сісти в їхні крісла. Канада — це країна для посередностей, а я занадто великий для цієї маленької гри".
21.Шантаж
Нікчемність,
одягнена в дорогий костюм,
залишається нікчемністю
Я дивуюся везінню розумово відсталого зятя.
Доля постійно допомагає зятю і ставить його у такі умови, що він завжди займає найкращі позиції в життєвих іграх. Шкода, що він не здатен сповна використати шанси, які надають Небеса, а лише шкодить собі.
Перед звільненням у черговій будівельній компанії зять метається в системі, як скажений щур у лабіринті, кусаючи руки, що його годували. Він ще й починає конфліктувати з босами та колегами й погрожувати їм та шантажувати.
Керівник компанії по необережності дав зятю полагодити свій смартфон, а зять скопіював зі смартфона чорну бухгалтерію начальника, з якої виходить, що за рік керівник приховав від податкової служби Канади 2 мільйони доларів готівкою.
Зять сприйняв таке везіння як подарунок долі й уже в уяві почав будувати повітряні замки свого щасливого майбутнього:
"Вони думають, що я — їхній посильний. Дурні. Я бачу їх наскрізь. Всі ці акули бізнесу — всього лише дрібні злодюжки в дорогих краватках. Чому я маю плазувати перед ними, якщо я можу ними керувати? У мене в кишені те, що коштує дорожче за їхні об'єкти. 2 мільйони прихованої готівки. Один клац — і керівник компанії змінить офіс на камеру. Тепер правила диктую я".
Зять заходить у кабінет свого найбільшого керівника без стуку. Він посміхається, але очі залишаються мертвими. Він кладе на стіл смартфон начальника.
— Я полагодив ваш телефон. І, знаєте, знайшов там дуже цікаву... поезію. Цифри, дати, готівка. 2 мільйони за рік — це серйозний внесок у ваше майбутнє. Але я хочу, щоб це стало і моїм майбутнім. Я хочу крісло віцепрезидента. Прямо зараз.
Голос начальника звучить небезпечно спокійно, наче йому щодня надходять подібні пропозиції:
— Ти вирішив, що знайшов золоту жилу? Ти вкрав моє життя і прийшов торгуватися?
— Я не вкрав, я інвестував свою мовчазність. Або я стаю босом, або завтра податкова почне рахувати ваші цеглини.
Це прозвучало круто. Зять відчув себе кіносуперменом:
"Ось воно. Я відчуваю владу, вона солодка, як вино. Він боїться. Він має боятись. Я втік з України не для того, щоб бути на других ролях у цій холодній пустелі".
Шантаж — це зброя тих, хто не вміє домовлятися, але хоче володіти. Щур-шантажист на скляних ногах затіяв небезпечну гру. Він намагається стати левом і у дзеркалі хмарочоса втикає ніж погроз у спину свого благодійника.
Коли зять через кілька годин під'їжджає до нашого будинку, його вже чекають двоє. Вони не говорять про податки. Зять навіть не розуміє як вони так швидко опинилися в його авто. Один з бандитів притискає ствол пістолета до ребер зятя. Таке привітання красномовніше за будь-які цифри.
Головоріз втомленим голосом шепоче:
— Слухай сюди, директор. Завтра ти зникаєш з будівельної компанії. Жодних файлів, жодних дзвінків, жодних погроз. Якщо хоч один цифра десь спливе — тебе знайдуть у фундаменті, збудованого компанією, яку ти мріяв очолити. Ти зрозумів, щуре?
Зять сидить і відчуває, як по ногах тече холодний піт. Вся його кінематографічна велич розсипається, як картковий будинок.
Заїкаючись зять каже:
— Я... Я все зрозумів.
22.Сни в робочий час
Найважча робота –
це щоденна битва
з власною нікчемністю
Бригадир будівельників, кремезний чоловік з обличчям, посіченим вітрами, штовхає ногою купу порожніх мішків і з-під них, як загнаний звір, виповзає мій зять, кліпаючи заспаними очима. Час істини для зятя наступає під купою мішків
Бригадир розводить руками, плює на бетон і каже:
— Знову? Ти думаєш, я плачу тобі за перегляд снів, придурку? Ти тут підсобник, найнижча ланка, а не спляча красуня з казки.
У казці спляча красуня стала королевою, а мій зять скоро може стати безробітним з вовчим білетом.
Зять гарячково витирає обличчя й починає благати:
— Містер, це останній раз! Присягаюся... Голова паморочилася. Більше не повториться, я все відпрацюю!
— Ти це казав вчора. І минулого тижня. Мені не потрібен баласт. Збирай манатки. Сьогодні твоя робота вже скінчилася.
Зятя робить удає, що ледь не плаче, але про себе думає:
"Подивіться на нього. Цей вискочка думає, що він бог, бо має ключі від складу. Якби ми були в Києві, я б узяв гроші в мами й купив його офіс та перетворив на туалет. А зараз... Зараз я мушу ковтати цей тон, що принижує, бо за порогом — порожнеча. Якщо він мене вижене, куди я піду? До кума під двері? Я ненавиджу цей бетон, цю Канаду і цей сором, що пече в грудях сильніше за сонце".
Нині мій зять, цей великий бізнесмен з Києва, працює підсобним робітником на будівництві. Велика втеча зятя в нікуди привела його до мітли на будівельному майданчику. Його амбіції здулися, як пробите колесо на узбіччі чужого життя. Він опинився між фронтом і підсобкою. А колись у Києві його ранки починалися з аромату дорогої арабіки в центрі Києва та телефонних переговорів, де цифри мали вагу. Тепер його ранок — це сире повітря Онтаріо та їдкий пил гіпсокартону, що осідає на легенях, як попіл спаленого минулого. Великий бізнесмен перетворився на тінь у жилеті на будівництві. Його реальність тепер обмежена бетонними стінами канадської будови, де він — лише підсобник, найнижча ланка в харчовому ланцюжку еміграції. Його робота — збирати бруд за тими, на кого він у Києві дивився б зверху вниз. Бетонна пастка канадської мрії спрацювала.
Але найгірше не це. Найгірше — це непереборне бажання заплющити очі. Сон для нього став єдиною територією, де немає кордонів, ТЦК, боргів перед сумлінням та відчуття власної нікчемності. На роботі зять намагається кілька разів за день сховатися та хоч 15 хвилин поспати. Він намагався залатати дірки в душі короткими снами. Зять спить, наче загнаний звір у норі, боячись денного світла.
Роботодавці можуть вигнати зятя з роботи за те, що спить в робочий час. Те, що зять спить на роботі, символізує його загальну неспроможність бути дорослою, відповідальною людиною.
23.Бійка на роботі
Можна втекти від війни,
але неможливо втекти від себе
Страх і приниження зятя від розмови з бригадиром виливаються в агресію. Коли колега-мігрант відмовився згідно з чергою прибирати сміття, зять перестає контролювати себе й вибухає. Його удар по обличчю колеги — підлий і швидкий. Але замість каяття він відчуває лише паніку за своє робоче місце.
Зять стоїть перед Кумом і важко дихає. Руки зятя тремтять, на кісточках пальців — кров колеги, з яким він не зміг домовитися про прибирання купу сміття.
Зять благає:
— Куме, ти мусиш це залагодити. Цей нахаба не хотів прибирати сміття. Я його просто трохи вчив життя. Поговори з ним. Залякай того хлопця, нехай не пише заяву. Ти ж тут бос. Скажи, щоб не смів нікуди жалітися, бо я його в асфальт закачаю.
Кум дивиться на зятя з неприхованою огидою:
— Ти хоч розумієш, що ти накоїв? Я тебе сюди за вуха притягнув, заклав своє ім'я.