Сльози Тетяни безупинно котилися горохом.
— Не плач, Тетянко. Все налагодиться. Просто ви живете у час зламу історії світу. Тож, треба вистояти. Ти — сильна. Ти даруєш енергію і підтримку багатьом людям! На тебе дивляться і рівняються.
— Ба, нещодавно моя доня написала пісню, — крізь сльози похвалилася онука.
— Так це ж прекрасно! – бабуся усміхалася.
— Я ніколи не думала, що моя донька буде писати пісні про війну! — Тетяна знов залилася гіркими сльозами.
І знов не втримався дідусь:
— А ти думаєш, що ми собі хотіли отаке пекло, яке пережили під час полону, працюючи на заводах та у панів у Германії?
— Знаєте, коли ви мені розповідали про дітей війни, солдатів, учасників бойових дій, я думала і вважала, що це десь далеко, про когось, колись було… А тепер наші діти – діти війни! Наші діти – ветерани війни! У свої 25 років! Як і ви колись… Ось яка страшна паралель.
На мить запала тиша і знов озвався дідусь:
— Ніхто не обирає свою долю. Це Доля обирає час і людей для звершення великого задуму Всесвіту. Вона обрала вас…
Тетяна щось намірилася заперечити і раптом прокинулася. Вона й справді плакала, бо і сорочка, і наволочка були вологими від сліз.
— Ось яка страшна паралель… — чомусь згадала вона. — Невже й справді українському народові на Роду написано терпіти наругу й насильство?.. Адже з віку в вік хтось намагається Україні накапостити, захопити, змусити, а ми знов і знов оговтуємося і відроджуємо з попелу усе заново… То може казка про Фенікса — це саме про Україну?.. І живе ця казка віки, як і ми, українці!
ЩЕНЯ
Максим працював на заводі вже 15 років. Прийшов зовсім юним, щойно виповнилося вісімнадцять. Завод тоді для нього був, наче окрема велика країна, контури якої виходили аж ген за горизонт.
За роки роботи він навіть не увесь завод обійшов, таким великим він був за територією.
Спочатку влаштувався працювати помічником машиніста крана. З цікавістю вивчав професію і згодом, коли вже набрався досвіду, став машиністом новенького крану. Пам'ятаючи яким недосвідченим і сором'язливим прийшов до заводської родини, він залюбки допомагав молодим хлопцям, що приходили на практику, освоювати мистецтво їхньої майбутньої професії.
Вирувало не лише робоче життя, а й культурне. На заводі працював відділ роботи з молоддю. Концерти, конкурси, що відбувалися у заводському палаці культури, захоплювали Максима й одного разу він таки вирішив спробувати свої таланти.
Пам'ятає, як несміло заходив у двері палацу. І дивно, не вперше ж у цьому закладі, а хвилюється так ніби вперше!
Зустріли його дуже радісно й одразу закружляв його вихор культурних подій. Двічі на тиждень бігав на репетиції, бо, як виявилося, у Максима був красивий тембр голосу і чудовий музикальний слух.
Веселе творче дозвілля, улюблена робота, на якій він себе почував володарем висоти, пристойна заробітна платня – це все вкладалося в його повну картину щасливого життя.
В їхній вокальний колектив прийшла дівчина. Вона вмить перевернула звичний всесвіт Максима. Така щира посмішка, ніжний образ, миле обличчя. Парубок потонув у цій дівочій весняній повені. І полетіло...
Катерина дуже гарно співала і керівник частенько ставив їх виконувати пісню дуетом. Максим радів цьому, але й траплялось дуже розгублювався, бо зовсім не пісня крутилася у голові, поки поряд була Катя. Його Катя.
Дівчині також дуже приглянувся Максим і згодом, через декілька місяців вона відгукнулася на його пропозицію зустрічатися.
Невдовзі пишним весіллям закріпили союз закоханих сердець Катерина і Максим.
Працюють разом, співають, зводять дачу. Лише одне затьмарює радість спільного життя – не лунає в їхньому домі дитячий сміх.
Катерина засмучується, переймається цим, а Максим вірить, що настане час і Господь подарує їм маленьке янголятко.
Десять літ минуло. Максим зарекомендував себе на роботі, як чудовий спеціаліст, отримує премії, має повагу від колег і адміністрації. Але світ для нього поділився на "до" і "після".
Звичний робочий день. Молодий хлопець, без досвіду, навчається кріпити вантаж, щоб підняти краном. Дуже довго вовтузиться, не розуміє що і куди.
У Максима на цей день великі плани. Саме сьогодні рівно 10 років, як в його будинку оселилося ніжне і бажане щастя. Рівно 10 років тому вони з Катериною дали обітницю любити одне одного, бути у радості й горі поруч. Він приготував сюрприз для коханої дружини…
Розплющив очі. Прямо над ним миготять білі плями.
— Що це? Стеля?
Раптом лікарняним коридором, яким швидко везли травмованого, пронісся шалений крик болю.
Максим нічого цього не пам'ятав.
Втратив свідомість.
— Швидко, реанімуємо, — чути голосний, але чіткий голос лікаря.
— Веземо прямо у реанімацію.
Три години.
Вже три години лікарі борються за його життя. Розірвані внутрішні органи, пробиті легені, переламані ребра, а головне – ушкоджений хребет.
За 40 хвилин до лікарні вривається Катерина. Вона не їхала, вона летіла, наче на крилах. А тепер сидить і чекає вироку лікарів.
Триває операція.
До лікарні Катя не пам'ятала коли востаннє молилася. Не знаючи до цього жодних великих проблем і труднощів, жінка просто інколи своїми словами зверталася до Господа. А зараз намагалася згадати хоча б одну молитву, але так і не могла. Бо слова, які промовлялися тремтливими устами, ніби танули у холодному просторі, що наповнив душу й тіло жінки.
— Господи, спаси. Господи, врятуй раба Божого Максима…
Думки перебивали одна іншу.
Нарешті двері операційного блоку відчинилися.
Як у фільмах, лікар вийшов, не піднімаючи очі на Катерину, стиха промовив.
— Ми зробили, що могли.
— Він… що? Він… — далі Катя не могла уголос навіть промовити це слово.
— Не хвилюйтесь так. Він живий, але… Але сильно травмований хребет. Не хочу вас лякати, робити перспективні прогнози, та, мабуть, ходити він не зможе.
У Катерини все попливло перед очима.
Її Максим? З яким вони нога в ногу по життю!!! Та ні, такого не може бути!!!
День виписки з лікарні. Хлопці, друзі та колеги по роботі, привезли крісло-коляску для пересування людей з порушенням опорно-рухової системи. Вони навіть вимовити "інвалідне крісло" не могли.
Катерини серед них не було.
Максим не вірив.
— Зрадила…
— Не витримала…
— Поїхала. Нащо їй каліка!
І дійсно. Каті вдома теж не було. Але все було прибрано, їжа наготована, а жінки немає.
Хлопці посиділи з Максимом, попили чаю, який приготували самі, та й поїхали собі. На них чекали свої родини.
Вечір. Максим під'їхав кріслом до ліжка, хотів перелізти туди, але не зміг.
Вперше за все своє життя дорослий чоловік заплакав. Заплакав, мов мале дитя, яке не може нічого зробити.
Поклавши голову на ліжко, отак сидячи у кріслі, він і заснув.
— Максиме, любий, я вдома, — слова Катерини пробудили від сну чоловіка.
— Катя? Невже? Не пішла! Вона дома, з ним!
Серце виривалося з грудей!
На порозі кімнати з'явилася його Катерина з якоюсь бабцею.
— Це хто? – спитав Максим.
— Це баба Галя. Вона живе в іншому місті, але, як кажуть, творить дива.
Старенька бабуся підійшла до Максима. Подивилася пильно в очі.
— Бачу. Бачу є в тобі життя. Не змирився ти з каліцтвом своїм, і це головне. Добре, візьмусь за тебе. Спробую, — промовила баба Галя і відійшла до вікна.
***
Дні змінювалися тижнями, а ті вже місяцями. Постійні процедури, лікування у тандемі з фізичними навантаженнями, часті візити баби Галі, молитви і народні мазі. Все, здавалося б, повинно наближати Максима до того дня, коли він встане і піде своїми ногами. Але так нічого й не вийшло.
З туги за роботою, за минулим життям, чоловік почав віддалятися від Катерини і друзів.
Одного разу, ранком, до його хати постукали. Відчинивши двері, він побачив сусідського хлопчину. Дениску було 9 років, розумний парубок. Він прийшов прохати інструмент у дядька Максима.
— Батько прохав, щоб ви дали лобзик. Нам на урок праці треба — вирізати деталі з фанери. А вам, батько казав, він вже не знадобиться.
Максим завмер.
Ніби тесаком по серцю пройшлися слова хлопчини. Навіть не дивлячись в його щирі й беззлобні дитячі очі, чоловік зібрався з силами і спитав.
— А ти вмієш працювати лобзиком?
— Ні, в школі мене навчать.
— Так тобі ж на урок вже принести деталь потрібно! Добре, заходь, покажи що тобі там вирізати. У мене десь шматок фанери є.
Хлопчина увійшов до хати.
З того дня дітей у його хаті більшало кожного дня.
Разом з дядьком Максимом вони стругали, обпилювали, зачищали, склеювали і просушували.
Максим ожив. Відійшов душею, почав наполегливо займатися спортом, спеціалізованими фізичними навантаженнями.
Днями знаходячись у гомоні дітлахів, він зрозумів, що може бути потрібен ще комусь, окрім своєї дружини. Це надавало йому крила.
Разом з дітьми вони зробили подарунок місцевій школі – карту України з усіма регіонами, вирізану з дерева. Її власноруч виготовили Максим зі своїми вихованцями.
Директор школи запропонувала чоловіку вести гурток художнього різьблення у школі. Він погодився.
У звичних турботах минали місяці. Вже й молодість промайнула, як весняний стрімкий паводок.
У житті Катерини й Максима все було нормально. Школа, дітлахи, чуйна родина.
Літо. Його чоловік любив найдужче. Часто жінка вивозила Максима до річки. Круті береги не давали йому самому спуститися до води, завжди допомагала дружина.
Але сьогодні Максим вирішив просто проїхатися до води. На березі зупинився. Заплющивши очі, довго вдихав вогке повітря.