Семеновичу, яке "але" примушує тебе ризикувати життям і давати мені шанс помститися за свою смерть?
– Ти все правильно зрозумів. Закон, представником якого я зараз виступаю, ніяк не може тобі заборонити вбивати. Не має він таких можливостей. Отже, керуватися слід чимось іншим. Згідно з правом сильного, щоб захистити громадян, тебе просто слід ліквідувати. Але існує ще багато думок і варіантів розвитку подій. Згідно… Скажімо так, з "моєю національною мораллю", я, на відміну від наших аналітиків, не вважаю тебе збоченцем. У мирний час твоя поведінка могла б трактуватися однозначно. Ти отримав би якесь кодове ім'я на кшталт "Послідовника Фредді Крюґера", і вже лежав би під столом, пускаючи піну. Але зараз війна, тож твоя відданість деяким принципам може бути корисною суспільству.
– Тпру-у-у! Тихіше! Семеновичу, притримай коней. Не варто інтересами суспільства прикривати інтереси окремої групи осіб. Краще поясни, які в мене є варіанти?
– Я вмовив керівництво не вбивати тебе. Ось це, – Семенович виклав на стіл інсуліновий шприц із набраною в нього рідиною, – тимчасовий антидот. Потрібно ввести не пізніше, ніж через годину після отруєння. Ця доза дасть тобі можливість прожити без проблем іще три доби. Потім потрібна нова доза. Думаю, ти добре все зрозумів. Отрута до кінця життя, а антидот лише на три доби.
– Тобто просто так домовитися – не варіант? Обов'язково потрібно на шию "строгач" надіти й на ланцюг посадити? Кумедна вийшла ситуація. Передай керівництву, що у цієї отрути є суттєвий недолік.
Агент здивовано сіпнув бровою:
– Який саме?
– Для вдалого результату я маю без будь-яких доказів повірити перемовнику на слово. Для того, щоб піддослідний почав хоча б торгуватися, потрібні наочні докази. Мене повинно на перших хвилинах так скрутити, щоб я прокляв усі свої принципи й кинувся цілувати тобі ноги за можливість штрикнути в себе голкою. Якби я більше цінував життя і більше тобі довіряв, то вже відібрав би шприц і зробив би собі ін'єкцію. Іронія і краса комбінації може виявитися в тому, що кава була звичайним напоєм, а отруту я маю ввести собі самостійно, силоміць відібравши в тебе шприц, і або відкинути рантиці, або самостійно підсісти на якусь залежність, від якої не зможу себе позбавити.
– Так. Хімікат не допрацьований. Якби все було так, як ти кажеш, торгові корпорації вже давно підсадили б усе населення на таку залежність, і всі земляни мусили б кожні три доби їсти якусь цукерку і віддавати за це все, що мають. Ідеальний вид рабства. Але препарат іще на стадії розробки, тож маємо, що маємо. Розумію, що ти можеш мені не довіряти, але раджу вколоти собі антидот. Я все ж відчуваю до тебе якусь симпатію.
– До речі, як ви на мене вийшли? – я вирішив задовольнити свою цікавість.
– Доволі просто. Я врешті письмово звітував нагору. Там зробили запит у відділок аналітики, і вже звідти до керівництва надійшло кілька звітів від наших інформаторів, одним із яких виявилася Роза Самуїлівна. А далі – діло техніки. Вона отримувала наші вказівки відразу на свій планшет.
– Зрозуміло, – я задумливо взяв і собі серветку і почав гнути із неї якесь оригамі.
"– Так і мало статися. Раніше чи пізніше. Якщо людина обере сторону, інтереси якої буде захищати, то вона мусить мимоволі порушити закони інших сторін, які також мусять реагувати на загрозу і прибрати її будь-яким способом."
"– Усе правильно. Логічний кінець. Якби я не обрав жодної сторони, це все одно було б вибором, тож те, що я таки обрав свій бік, усе ж цікавіше, ніж життя амеби."
"– То що я буду робити? Семеновичу я схильний вірити хоча б тому, що не буду приставати на його пропозицію. Можна відібрати шприц і подовжити своє життя з шести годин до трьох діб. Не подобається. Можна поторгуватися і виторгувати антидот за обіцянки, які я не буду виконувати, а потім по головах і по трупах дістатися до складу з антидотом і подовжити своє життя ще на енний проміжок часу. Це також не подобається, бо не хочу поступатися принципами. Ось такий я принциповий."
"– Але зауваж, що рішення потрібно прийняти зараз, бо через п'ять із хвостиком годин, якщо я не зможу адекватно думати, я можу лишитися без ремесла, а це взагалі буде зашквар."
"– Тож, шановне альтер-его, неминучість моєї смерті беремо за факт. Отже, лишається вирішити, що я можу утнути за ті декілька годин, які мені лишилося прожити? Всі відомі мені персонажі, дізнавшись про свою майбутню загибель, намагалися утнути якусь дичину. Банкет під час чуми – яскравий тому приклад, і те, що перед смертю не наїсися і не надихаєшся, нікого ще не спиняло."
"– Але ми ж маємо набагато більше можливостей, тож і вчинки у нас повинні бути значущими. Яку дичину втнемо? Переб'ємо купу москалів?"
"– На жаль, не допоможе. Якщо брати багато, то зачеплю когось із українців, а я не готовий загасити навіть одну іскру життя представника свого народу. Загальний стан суспільства, якому я виявився непотрібним, викликає лише сум і песимістичні думки. Тож поглянемо в бік справжньої дичини!"
У мене на вустах заграла напівбожевільна посмішка. Окинув оком порожню залу кафетерію. З-за барної стійки повітрям переніс на свій стіл невеликий білий порцеляновий чайничок і перманентний маркер.
Приємно було спостерігати за настороженим поглядом Семеновича. Демонстративно взяв у руки чайник і почав маркером виводити на його товстеньких боках літери.
Лінії виходять не дуже рівні. Все ж нерви маю не залізні й від передчуття неминучого мене трохи підтрушує. Розмальовуючи чайник, заспокоюю Семеновича:
– Не переймайся. Хоч на твою пропозицію я і не пристав, але я тобі вірю. Тим паче, ображатися ні на тебе, ні на твоїх агентів не буду. Кожен робить те, на що підписався. Тож заходитися в істериці й лишати по собі гору трупів також не буду. Не все так погано, Семеновичу. Ти краще порадій, як хитромудро контора поставила мені логічне "гарде" з матом в один хід. Саме логічне, бо може виявитися, що ні в каві ні в шприці ніякої хімії немає, а я програв лише тому, що повірив у ваш виграш. Запитай у своїх розумників по рації, як зараз розташовані планети Земля і Марс, по один бік від Сонця, чи по різні?
Очі у Семеновича полізли з орбіт. Треба його заспокоїти, а то невідомо що він там собі вже надумав.
– Кажу ж, не переймайся! Я не Зірка Смерті й знищувати ні Землю, ні Марс не збираюся. Це питання суто в дослідницьких цілях. Або краще поклич сюди когось зі своїх із планшетом, щоб не виконувати роль зіпсованого телефона. Даю чесне інопланетне, що вбивати не буду. Але відразу попереджаю: якщо буде москворотити, розмажу по підлозі, й це буде на твоїй совісті.
– Не буде. У своєму відділку я таких не лишив.
– Знаю, залітав до тебе недавно. Але попередити мушу, – напис на чайничку вийшов нерівним і я заходився наводити літери по другому разу.
За викликом прийшов молодий агент, який повідомив, що скоро відбудеться частковий парад планет за участю Марса, тож він зараз доволі близько до Землі й по один бік від Сонця.
Я підняв чайник на рівень свого обличчя і розвернув написом у бік агентів.
– Робіть фото. Хоч в історію і не ввійде, але по своїх каналах зможете передати розумникам дослівно моє послання: "Віднині він там є!"
Вийшовши з тіла ще на декілька секунд, я перетворив усі свої речі, які лежали у квартирі Серафима, на пісок. Повернувшись до кафе, вигріб із кишені все золото, яке тягав із собою, й лишив біля каси як оплату за чайник. По-англійськи, не прощаючись, під здивованими поглядами агентів вийшов на вулицю, злетів у повітря і, загорнувшись у транспортний кокон, гайнув вертикально вгору.
∞
Тепер, коли я у своєму імпровізованому космічному кораблі вилетів за межі земної атмосфери, нарешті отримав можливість достойно оцінити якість бар'єрів, які оберігали мою тушку.
Всередину кокона я захопив чималенький шматок земного повітря. За приблизними розрахунками, мені його вистачить на годину. Умови в коконі зберігалися сталими й космічна порожнеча ззовні ніяк на мене не впливала.
Навіть космічна радіація, яка там стовідсотково була, не могла мені зашкодити, незважаючи на те, що кокон був тоненьким, ззовні виглядав сріблястим, а з мого боку був повністю прозорим. Я відчував, що можу миттєво розігнатися до будь-якої швидкості без жодних перенавантажень.
Космос на мене зовсім не справив враження. Все було бездонно чорно-білим. Усі кольори лишилися на Землі. Хоча онде ще Марс поблискує червоним кольором.
Узявши курс на червону планету, я за кілька секунд опинився у точці приблизно рівновіддаленій від Землі й від Марса. Суцільна чорнота, маленькі макові зернятка планет майже не видно.
Лише горошина Сонця робить пейзаж трохи різноманітним. Чомусь Сонце в космосі виглядає значно меншим, ніж із Землі.
Затримавшись між двох планет, я логічно розсудив, що наразі рухаюсь приблизно з другою космічною швидкістю по орбіті, яка знаходиться десь між орбітами Землі й Марса.
Умови поставленого самому собі завдання було виконано і я повільно відпустив чайник. Пройшовши через бар'єр, він опинився в космічній безодні, і я врешті зрозумів, як впливає відсутність атмосфери на освітлення предмета.
Я бачив, як освітлена половина порцелянового чайника поволі обертається у безодні. Неосвітлена половина зливалася з чорнотою космосу і для мого погляду була відсутня.
Врешті чайник повернув під промені сонця розписаний мною кругленький бочок і я побачив свій напис кривими чорними літерами: "Чайник Рассела".
Десь хвилину я витратив на спостереження за чайником, який поволі віддалявся і врешті зник із поля зору.
Велика дурня була виконана і лишався останній політ. Остання пісня, як казав Семенович. Узявши курс на Сонце, я подумки потягнувся до нього. Рідна зірка почала катастрофічно швидко зростати в розмірах, захоплюючи сяйвом майже половину всесвіту.
Я пам'ятав зі шкільного курсу астрономії, що для сонячного променя потрібно близько восьми хвилин, щоб долетіти до Землі. Я ж наблизився до світила за лічені секунди.
Висновок у вигляді чергового закону сформувався в голові: "Я лечу зі швидкістю думки. Швидкість думки не має математичних меж і може бути обмежена лише самою думкою."
Світло охопило весь всесвіт.