Із тобою все це вже відбулося і ти вирішив просто прийняти минуле як факт, записати на свій рахунок, узяти на себе відповідальність, зробити певні висновки на майбутнє і жити далі, пообіцявши самому собі, що наступного разу зробиш інакше.
Можливо, зробиш і не так, як запланував, але хоча б просто інакше.
Наступного разу, який обов'язково станеться, бо людина – істота недосконала, і ти знову утнеш щось подібне, потрібно знову аналізувати ситуацію post facto, і знову обіцяти собі, що наступного разу все буде інакше.
Саме так. Від гріхів неможливо спекатися раз і назавжди. Цьому процесу потрібно вчитися, як і будь-якому іншому вмінню. Лише через тривалий час сам плин життя стане таким, що зникне потреба аналізувати минуле, бо ти навчишся робити лише те, за що готовий взяти на себе відповідальність.
Можна було б знехтувати цим процесом, але я вже логічно довів собі, що з гріхами не варто сподіватися на хоч і малоймовірну, але все ж на імовірну можливість отримати свій персональний рай.
Однак не всі гріхи залежать лише від тебе. Найсерйознішими гріхами, що не бажали відпускати мене в результаті самосповіді, виявились ті, що базувалися на інстинктивному страху смерті.
Наприклад, троє гопників роблять тобі "гоп-стоп". А ти дрищ, який не може покласти їх обличчям у землю. Тобі страшно до блювоти. І ось, ти стоїш і спостерігаєш, як молодший із трійці, якого, можливо, ти міг би перемогти сам на сам, із самовдоволеною пикою тягне з твоєї кишені кілька монет. Хоч і невелика сума, але зекономлена тобою від сніданку, щоб купити якийсь дріб'язок для свого задоволення.
І страх – то не головне. Головне – що тобі до біса соромно. Насправді, тобі більше соромно, ніж страшно. Соромно за те, що стоїш, опустивши руки; соромно, що, можливо, ще хтось бачить цю ситуацію; соромно, що мріяв іще вчора, коли читав книгу Купера про індіанців, як розкидаєш ворогів однією лівою за допомогою хитрих прийомчиків, а нині стоїш, запхавши всі свої фантазії в одне місце.
Треба розбиратися. Причина цього сорому, як і причина страху, у тому, що ти боїшся фізичних ушкоджень. Тобі соромно боятися уколів у лікарні, але ти їх боїшся. У глибині цього лежить страх смерті.
Тобто ти боїшся не самого болю, як тобі може здатися. Насправді, ти боїшся отримати ушкодження, за якими може настати смерть. І твоїй підсвідомості байдуже, чи перед тобою ствол пістолета, чи кулаки гопоти, чи малесенька голка шприца.
Підсвідомість сприймає загрозу як факт, не беручи до уваги його розміри й гіпофіз автоматично вприскує дозу адреналіну у твою кров.
Отже, треба було зрозуміти, що таке смерть.
А смерть, хто б вам що не розповідав – це просто невідома ситуація.
Кажуть, що після смерті або нічого не існує, або настає потойбічне життя. Однак підсвідомо ти розумієш, що це все не більше, ніж брехня і фантазії, тому що жоден із тих, хто розповідав тобі цю сумнівну інформацію, ще не вмирав. І лишається лише той факт, що про смерть тобі просто нічого невідомо.
Ми боїмося того, що нам невідомо. Відомий страх перестає бути страшним. Для того щоб здихатися гріхів, пов'язаних зі страхом смерті, мені потрібно було спекатися страху смерті. Це, я вам скажу, та ще задачка.
Варіантів розібратися з питанням смерті у мене було два.
Першим було ненадовго померти насправді. Влаштувати собі клінічну смерть на час від однієї до п'яти хвилин, тобто максимум часу, поки не помре мозок, бо якщо мозок устигне померти, то після воскресіння я буду ідіотом або взагалі овочем.
Існує кілька практик клінічної смерті. В теорії, після зникнення серцебиття, ще чотири – п'ять хвилин мозок продовжує жити.
Отже, після чотирьох хвилин у стані трупака мій вірний товариш, професор медицини з докторським ступенем, повинен мене реанімувати, і після посмертного шоку мені ще довго належало рефлексувати на стан своєї смерті, та радіти тому, що маю такого вірного друга, який повернув мене з того світу.
Мушу визнати, що від першого варіанта я вимушений був відмовитися. На моєму відповідальному рішенні позначився той факт, що я не вважав тимчасову смерть справжньою. Якщо перестане битися серце, мозок усе одно ті чотири хвилини буде жити. Отже, я не зможу вважати себе мертвим, і всі мої спогади про стан смерті можуть бути просто галюцинаціями, які ловлять люди від нестачі кисню.
Був іще один факт, який не давав мені можливості пустити в дію перший варіант мого знайомства зі смертю.
У мене ні серед товаришів, ні серед знайомих не було жодного професора медицини, а довіряти своє життя невідомому ескулапу я ні за що не наважуся. Біс його знає, що в його лікарській голові робиться, і чи вистачить у нього досвіду витягнути мене з лап смерті, тим більше, якщо він мені не друг і не родич, то за це потрібно платити купу грошей, тому що такий експеримент у нас вважається дуже і дуже незаконним.
Та й із грошима тоді було не дуже добре. Хоча, мабуть, така вже я людина, що з грошима у мене все життя було не дуже добре…
Що таке? Відчув зернятко сорому від нестачі у себе коштів? Використовуємо нашу практику: приймаємо відсутність у мене грошей як даність, або як унікальну рису, або як винятковість, що вигідно відрізняє мене від інших самців роду людського, та даємо собі обіцянку наступного разу знайти час і заробити грошей, або усвідомити той факт, що їхня відсутність ніяк мене не принижує.
Можна ще зібгати папірець із зображенням слона у кульку, та ображено закинути її у смітник.
Що, немає ні слона, ні паперу і за це також соромно? Не біда! Повторюємо практику з пункту один і до цього місця тільки з приводу відсутності в мене паперу з зображенням слона, а заодно і з приводу відсутності в мене офісного паперу взагалі без зображень.
Приблизно так, у мініатюрному варіанті, працює стандартна практика самосповіді та самовідпущення гріхів.
Отже, повертаємося до смерті.
Відкинувши варіант номер один, я зосередився на варіанті номер два. Тут я вирішив скористатися вірою. Скажу вам, як до певної міри атеїст, віра – досить гарна річ, а головне, проста у використанні.
Принцип мого досліду був доволі банальний. Оскільки я не міг достеменно дізнатися, що відбувається після смерті, то міг просто повірити в те, що знаю, що саме відбувається після смерті на основі мого власного досвіду, який я сам і вигадаю. Спочатку гарненько уявити, а потім повірити, що уявна картинка і є справжня.
Не знаєте, як це працює? Можу навести приклад.
Станьте рівно на підлогу із заплющеними очима. А тепер просто уявіть, що ви стоїте на самому краєчку десятиповерхового будинку. Тільки гарненько уявіть. Якщо ви нормальна людина із нормальним страхом падіння, у той момент, коли відчуєте уявний вітерець висоти на обличчі, вас несвідомо поведе назад у реальності.
Наш мозок не відрізняє реальність і фантазію. Цим можна скористатися у критичний момент, коли реальну небезпеку можна виставити перед собою, як вигадану, і заспокоїтися. Але це трішки з іншої опери.
Добре пам'ятаю той день. Сказавши собі: "Легкотня! Мов два пальці об асфальт!", роззувшись, пішов до дивану, не роздягаючись, завалився на нього й уявно здох…
Не знаю, чи впав я в транс, чи в стан глибокої медитації. Я не контролював розслаблення кінцівок і дихання, як рекомендували практики, я за це просто не думав. Я просто заплющив очі та старанно, з усією відповідальністю, щоб потім не переробляти по триста разів, уявив, що перестав жити.
У такому стані, як я дізнався пізніше, я пробув чотири години. Час змазався і став неважливим. Мене не було.
Було лише моє тіло, що охололо і чекало на поховання, переодягнене у мій старий випускний костюм. Моє тіло значно виросло із часів школи, тому костюм був застібнутий на всі ґудзики спереду і повністю розрізаний ззаду. "Хто там побачить?"
Щелепу підв'язали бинтом. Тим же бинтом зв'язали руки й ноги, підрізавши жили під жижками та коло ліктів, бо від лежання на дивані кінцівки криво заклякли.
Коли помили тіло, щоб під мене не підтікало, вирішили ізолювати природні отвори, та, не довго думаючи, одягли на мене під костюм щось на кшталт дорослого памперсу з поліетиленового пакета та вати.
Прагматично подумалося, що можна було б учинити простіше: зав'язати спереду та заткнути ззаду. Хоча це вже можна визначити, як знущання з тіла покійника. На ногах були білі капці. Певно, їх придбали у ритуальному бюро.
Мені було повністю байдуже хто прийде на мій похорон, і чи буде хтось журитися за мною. Я просто беземоційно спостерігав, як моє тіло в гробу, під землею, на півтораметровій глибині, швидко розкладається. Як на надутому обличчі з'являються товсті хробаки.
Мене не цікавило, чому я можу бачити все у темряві та звідки взялися хробаки у щільно зачиненому гробу? Я пришвидшив час і зупинив спостереження, лише коли просіла могила, прогнила і продавилася дешева фанера кришки гробу і земля стисла мої рештки у своїх чорних обіймах.
Полишивши це сміття, я повернувся у часі й просторі до свого мертвого тіла на дивані. Сяйнула думка: "Може, краще кремація?"
Пригадалося, що для повного спалювання тіла дорослої людини потрібно чотири кубометри деревини.
Не заморочуючись на ритуальні послуги та відкинувши думку про крематорій, поклав своє тіло посеред степу широкого, на зікурат із дров, і підпалив високоякісні полінця. Уявити не міг, що може бути таке багаття. Спостерігав до кінця. Залишилася лише пара зубів. "Не прогоріли…"
Знову повернувся до дивану. Довго спостерігав. З'явилися думки: "Не має значення… Це все не має ніякого значення… Просто шкіряний мішок, набитий кістками та гнилим м'ясом…"
Крутнувшись, я крізь дах піднявся над будинком, потім злетів над містом і почав спостерігати за тим, що ж зміниться після моєї смерті?
І будинок, і квартал, і місто, і країна, і вся Земля моєї смерті не помітили взагалі. Дівчина знайшла іншого, друзі знайшли, із ким проводити час; дерева, які я саджав у шкільному дворі, спиляли та на їхньому місці посадили інші. Дачу, яку я допомагав своєму дядькові будувати, з часом розвалили, і хтось побудував там нову, вдвічі більшу…
Великий мурашник, де від конкретної мурашки може залежати лише положення декількох трісочок у нескінченній роботі мурашиного народу, який захищають від сонця кілька листків велетенського дерева, що губиться серед безкрайнього лісу, котрий огинає заховану у шапці із хмар вершину гори, яка є частиною гірського хребта, який губиться серед безлічі островів, що щільною групкою стоять посеред безкрайнього океану, котрий омиває невелику частину планети, що пилинкою бігає колами по своїй орбіті навколо велетенського Сонця…
Відчув, що знаходжуся далеко від дому, або від того мішка з потрухом, який вважаю домом.