бо тетерук я
кий чує тільки власний голос о
соружний йому й о
стогидлий що слов
о роз'їдає горлянку на
че склянка со
ляної кислоти ви
пита натщесерце. а
потім ти говорила а.
***
"з ясмину й черемхи
тіло твоє сотворили
до
світла й темряви
соколи два та
кетяги бузку в очах
діва за знаком
а тіло пекуче тавро
на серці моєму
в уста мої
пелюстками та
райдугами співаєш
ідучи степами, й
не гнеться ковила під тобою — "
і тут у двері задзвонило:
ти стояла
зібравши сумки в ліву
під пахвою листи й "Вечірка"
круж очей наведені тіні
та
струшувала з плеча
пальто, поспішаючи
бо мали бути гості
і хотів би розкотитися
як у високе середньовіччя
секстиною на 60 рим до слова
але
спромігся тільки на
прозове знемнародження
та перебрати на себе пакунки
***
Ми хотіли розбити парк,
але вміли тільки саджати садки.
Ми розбивали райце
і випускали нові й нові парки.
Але виходили тільки садки.
Вони купчилися, заповнювали затісну
землю, громадились на обріях.
Сади і сади садів, і сади садів над садами.
Ми стали злими й нетерпимими,
і несмішно називали себе
садистами.
Ми оточували себе парком,
але поставали в новому садку.
І коли ми збудували, нарешті, парк
і поснули, втішені, то вранці
підняли обличчя до вивернутих корчів,
що стирчали до останнього обрію.
***
у парку самотнього дерева
несподівана зима
вислуховує груди землі
але та зачаїлась од ворога
у троянському коні
що стоїть на одній нозі
(насправді то журавель)
закинувши вітвисту голову
а зима вислуховує
крила журавля
(насправді то статуя)
гола скульптура
зіщулилась під корою
дафна тремтить
чуючи дихає зима
(насправді то любов)
несподівана зима
***
Ми важко грузали
розчовганими дорогами
та розважалися бесідою.
Наші монологи щохвилини
перетиналися кивками
та важким у читанні
"здрст...здрст...здрст..."
А дорога непомітно
витлівала стежками —
ми йшли все тісніше.
І лише коли стало
неминуче —
для того, щоб іти далі,
треба злитися в одно —
бо для двох
на стежці немає місця —
ми зникли — а далі
говорячи сама до себе
пішла істота
не знаючи, що попереду
стежка
розчиняється степом.
***
крутиться волооке небо
у вирі червоніючого листя
здригається море під ударами
весел червоного дерева
звуки осідаючи намулом
вмираючи коралями
та хребцями місяцевих риб
стають островами
щоб визирнути за грань
і через мить
зникнути знову
в червоному вирі
що залишила черепаха
яка пропливла
тримаючи на спині
трьох слонів
***
Бувало, нечесний я був
і забудькуватий без міри
себелюбний і не беручкий до діла
і людей зневажав, і кидав
жінок, хоч і плакали вони та коліна
обіймали мені.
Все було це й лишилося на глибокому дні
у минулому, та в моїй
душі обідраній,
наче дерево по листопадовій порі.
Але тебе не забув я, о, ні,
твій силует у вікні,
порух тонкої руки,
що хвилю русявого волосся
відкидає з тонкого плеча, я і досі
не забув.
Так, бувало,
скарбів цього світу мені виявлялося мало
і з відчаєм у зоряні стелі
я простягав обпалені руки
та несвітської муки
виття моє вовче кидав у тьму.
Пережив я цей біль. Покинув тюрму
свого серця і вийшов у порожній та незнайомий простір,
якого не відав досі.
Важкі ворота зачинилися за мною
із грюкотом і я здригнувся.
Боляче. Страшно. Самотньо мені.
Я пішов через площу
кроком невпевненим, ніби вчився ходити,
як учаться вперше невеликі діти —
і раптово побачив постать.
Ти стояла так несподівано й просто
мене чекаючи, що мені забило подих,
і ся забув і хто, і де я й
що зі мною бувало...
***
Землі наші святі
не приймають більше тіл
ущерть переповнені
зобезпліднілі.
Стирчать із них кістки
випирають із них
на заміну деревам що
начисто було вирублено
на домовини.
Навіть тих, упокоєних
що вдалося
ушпилити в
ґрунт
витискає назовні
та вони ходять між тими
хто ще чекає своєї черги
розпухлі незграбні й байдужі.
А ночами
чоловіки та жінки
стискаються в обіймах до
хрусту в кістках
і з відчайдушною ніжністю
шепочуть
що нібито
їхні сльози
течуть і збираються
десь там далеко
у море —
море,
грішне
всіма смертними гріхами
убивче й ненаситне.
ГЕЛЛА
1.
Море
вже знає мене. Коли глупої ночі
я з'являюся на березі,
воно, невсипуще,
здригається
і щодуху тікає від мене, лишаючи чорних рибок
на чорному піску.
Ви, звичайно, скажете,
що то не
море, а океан.
Чи мені турбуватися такими дрібницями?
Хоча, і правда непогано, що будинки
купчаться так далеко
від
місця сутички землі й води.
Іншими словами, то дійсно є добре,
що купи ся громадять
так неблизько до
місця двобою піску та сльози.
Інакше чесних міщан
щоночі будило б моє виття,
коли в небі,
загидженому рожевими міськими хмарами,
знову не можу
добачити
Гелли.
Моєї Гелли не
бачу я знову,
ніяк не знайду, і відчуваю
від того деяку незручність.
Не подумайте, що я істерик.
Що рівноцінно мовити: вважайте мене не істериком.
Це зовсім
не те, що сказать:
прошу вважати мене комуністом.
Зараз вам од мене стане гидко.
Але від мене й так гидко усім аборигенам,
тож це не страшно.
Я все‑таки скажу:
нехай би вважали мене
й комунякою.
Але заочно.
Нехай би вважали ‑
тільки б
Гелла моя відгукнулась
хоч раз до
вигнанця, через сухі та чорні
прірви Чумацького шляху...
2.
По коліна
зайшов я до сльози.
Сльоза колотила хвилями,
і рвала останні промені
зірок, що лягали на збурену воду.
Ні, сьогодні мені
не добачити в мапі солоній,
мов серце, на мапі хисткій зодіаку ‑
Геллу чарівну мою.
Не добачити, видно, й сьогодні.
Яким же чужим почуває себе моє тіло
на цім камені,
ім'я котрому
Земля...
Будь‑хто вказав би, як шелестять саргасси
в потоках підводних,
як риби скрегочуть зубами ‑
ні, мабуть, то все‑таки я ‑
як гордо зростають коралі й перлини у мушлях...
Будь‑хто сердито тицьнув би
пальцем: осьде життя,
його стільки багацько,
що ложка у ньому стирчить.
І дельфіни свистять вдалині,
і носами ‑ у теплих квартирах ‑ пенсійники...
Потяг звично гримить,
і машини летять Окружною...
А я ж, як став по коліна
в сльозі ‑ так і завмер, тримаючи на руках
тіло атланта‑потопельника,
все в золотих ковтках та латах
з оріхалку.
Тіло, яке
сльозою
викинуло на берег,
і яке запізно пустити назад...
3.
Як байдужо лежить
цей воїн
із золотої триреми атлантів...
І який він чужий тобі, друже.
Во сто крат я
мертвіший за мертвого тут
серед вас.
Я смішний і безглуздий зі своїми молитвами до невідомої Гелли,
наче той, хто у день всенародного свята
змушений так само
працювати, бо
інакше
не підіпре своє хистке тіло
й воно розвалиться,
як вітер та море валяють
рибацькі халупи,
ганяючи сіті,
змотані в клубки гачастих перекотиполів,
ганяючи сіті по пустельному берегу.
Як байдужо спиваю
ваші радощі й ваше кохання,
ненаситний, мов атлант
із прохромленими грудями, якого вода
носила неоплаканого
стільки віків,
що з нього стала
тараня...
***
Жінки
у джинсах і
з метеликовими крильцями.
Чоловіки
в мідних касках із
гребенем і
сандалях.
Поети в оксамитових онучах.
Ой не вписатися мені в
цей натовп
скільки не пиши.
Ой, ох.
Рука, що виразно лягає
на потилицю та
ся стискає,
нікуди не ведучи й
не фіксуючи.
Рука, почуття.
Ніби за певних умов
можна зняти відбитки
пальців, що витравили
канавки на шкірі,
візерунки мікросхем. Ох.
Якщо піти у травмопункт,
ще би вдалось
отримать офіційний
документ із печаткою,
де перелічено синці
та ін. крововиливи в
безпосередній близькости до
мозку.
Заснути б
і забути все; вже задрімав
та привиділась Антологія
укр. поезії за 300 років,
видана у 2291ому,
і прокинувсь
у крижаному поту.
Якби ж у тім
знайшлася політ. алегорія,
ну ніби пише Дехто Ренський
про всюдисущі мацаки
тисячоруких восьминогів,
але.
Ні алегорій, ні комашок,
ні онуч, а тільки
тісно тисне
душно давить ‑
і Пєшкови кривавії в очах...
***
розверзти би хавку
й розкотитися
віршилищем
ботанікогастрономічного характеру
про там розцвіла в пузі
червона калина
червонозоряна картина
червивозуба килина:
запустити авдиторію
та вдарити з динаміків на
300 мегават
щоб голови репнули
половину закопав
половину повісив
наставив довкола фанерних соловейків:
але варто почати як
одразу з'ясується що не
задоволено зацікавлення мас
у некрофілії
та метаметеорології:
так і виходить що
скільки восьминогу
бантики не в'яжи а на
коси русі мацаки не
перевиховати:
за голову схопився би
але скажуть що
наслідуєш:
так ні рипу ні скрипу
практикувавши рік за роком
останню щирість
лишились одні матюки
та й ті трьома
іноземними мовами
про що тут можна.:
і як
собачка
всезнаючий і всемогущий
почнеш а виходить анекдот
"повів якось чорт Христа в
луна‑парк на колесі кататись..." ‑ і
кинеш:
або подумаєш чого
ж так багато лягло в землю
що чорнозем роздувся й почорнів
як без формальдегіду
і повітря загазовано ‑ і
зупинишся:
та
лишається неясним
що з собою робити
одрубати лівою рукою
праву відтоптати правою
ногою ліву зібрати зубами
кінцівки скласти в контейнер одгризти
язика влягтися на купу
зайвих деталей
мигнути що
можна вмикати прес
і вдосконалитись до
кубика желе
червоного з сірими прожилками клітин
які ще думають
але чи коли мислили?
***
А нащо, власне, "київ"
коли досить і сказати ‑ "місто"
бо хіба ж є інші
кажучи з досвіду.
Київ,
столиця решти світу.
Чи україна, ніби є що
крім.
От сонце просто сонце
місяць місяць; любов
любов, хоча тут можна
сперечатись, та не
між нами.
Це награно, хоча і
потойбічно, мовби
спілчанський секретар по
роботі з молоддю:
Секретарі, чи є ще.
‘Scuse me, ‑ "спілка"?
Або робота???
Принаймні, хоча би
молодь є,
у чому впевненість...
розрада, може бути
***
Порожній доробочий
ранок
примарно кликав,
нібито півні, які несподівано
вимерли,
не повідомивши нікого.
Ба ми навіть не встигли порадіти,
що встигли занести їх до
Червоної Книги.
Коли
я пішов на шум,
то виявив хвилі,
темні од гніву, привиди
яких котилися вулицями притопленої Атлантиди.
Мереживо рідкого арсену
було
жовте, зім'яте й вологе ‑
проміння купчилося морською соломою
уздовж прибою захмареного ранку.
Який же промінь переживе
вигнання свого бога?..
Нічна злива
вигубила півнів та
нагромадила сонячні очерети на
прибитому піску.
І ранок розгублено розивлявся
на свої бездіяльні руки,
вихолоджені солоним вітром океану,
якого не назвати
ні Великим,
ні тим більше ‑ Тихим.
Із птахів
вижили тільки чайки,
що били крилами проти вітру та
бігли щодуху вперед, щоби
втриматись на одному місці.
П'яний од солі та диму
я повернувся спиною до хвиль:
вологим піском
од води тягнулися ланцюжки слідів.
Невиразні, мов ящірки,
всі вони йшли
у глибину чужих земель.
Жодний ланцюг не
повертався до моря.
Навіть мої сліди
вивернулися навспак, наче
прийшов я сюди, ступаючи спиною вперед,
ногами, вивернутими в колінах, як
у чорногуза.
Навіть мої сліди
не поверталися до моря,
над якими чайки били крилами проти вітру.
Вітер солоними руками
виштовхав мене до панелі,
де сліпими вікнами
на хвилі арсену
дивилося
кафе "Хвиля".
Розгублений ґурман на вивісці
тримав у руці стрілу із шматками м'яса.
"Шишка боб" ‑ безглуздо
сповіщав напис нерівними літерами.
"Хвиля",
викинута на берег, стояла першою
серед кам'яних лестригонів,
і на лобі в неї
було сумно виписано зморшувате:
SEA FOOD...
Сіль
витиснуло з моїх легенів,
у яких залишився тільки дим,
дим сміливої та живлющої отрути.
Тому треба було повертатися
в дерев'яне яйце,
відкладене динозавром в таку
непід'ємну давнину,
що воно скам'яніло, ставши ящіркам єдиним
овальним світом,
який хоча й круглий,
але не так, як ви думаєте...
***
одні з нас
вважали
що Вінні Мандела то
матюк
інші знали
що ніякий мандела не матюк а
сакральна картина
виду кола в індуїстських
храмамамах
але натомість
вважали за матюк
"сакральне"
і вимовляли
відповідно
треті знали
манделу
мандалу
та про сакральне
говорили граматично правильно
але все це
їм було цікаво
тільки одновалентно.
що теж буває.
інші ж
ні дрюка не знали
виступали тільки багато
отсих би я
одстрілював просто
як таких що
зганьбили
волохатий
мандат
революції
ВАЛЬКІРІЙ ПІСЕНЬКА
Перепряжено коні.
Перевернено кожен камінчик.
Якщо з'явиться інче,
то одразу помічене буде,
відзначене та занурене
у посудину зі спиртом.
Вже й місце поряд із мурина
маскою прадавньою готове
у головній залі
кунсткамери.
Що б нас іще, здавалося, зупиняло
щоби зробити наступний крок,
намацуючи сходинку
до лункої Валгалли,
щоби всістися поруч із Одином,
попиваючи з чаші бездонної
медову амброзію?
Чи ж настільки закохані ми?
Так, отруєні росами
ранковими,
що зазивно прикликають нас гострими
променями щоранку холодного?
Гості ми
в цих долинах глибоких
і повні мороку.
Хто поставить нам двійку за те,
що скоро ми
Ці хороми незграбні
задля залізного палацу покинемо
та за ключем журавлиним злетимо,
змахнувши м'якими ще крилами?
Перевернемо останню сторінку.
Дочитано
післямову й
нотатки попередніх читачів,
і постскриптуми.
Ми настільки тривожно
сконцентровані
що — скрипнули ворота,
випускаючи валькірій до польоту,
а ми все чуємо...
КРИКЛИВИЦІ
1.
Жартує
радить
і свариться
або таке ж певне
точне до болю й
одноманітне мов аркуші
вдягнені в жалобу слів
Але
хочеться
чогось-то
пекучого нестерпного та
правдивого, як музика:
якій нема потреби конструювати
замки на піску з піску
калькувати Королевський бульвар
зі Сталевої Баби
2.
Випалив би літери
та збудував
слово
на зразок Телемської обителі,
абощо тощо,
або його вставлять у
неодмінне
рішення суду про
кару на горло.
Збудував би вітрильник
що казати який
онде вже черга збирається
конкістатодори
з порожніми валізами
у хрестах і з
подихом, повним віспи.
Писав би музику
винаходив машини
учив дітей
подорожував би,
та...
Підставив натомість
вулика
зібрав воску й
наліпив свічок —
безневинна й угодна справа
не те що стати майстром
робити точильні камені,
на яких гостритимуть
товариша.
Гарні вийшли свічки
перекидати у кров
на прокляття
Івану Мазепі.
3.
Хотілося би
сміятися
сумувать
і гніватись
абощо тільки не так
не маючи ріжниці
між собором Нострадамуса та
Лаврською дзвіницею
Жоскеном Депре та
Лятошинським.
Щоб у лещатах
мажоромінорного болю
вітер бовтав
наче малиновими язиками
дзвонів
тілами повішених
на шибеницях серед площі
та в тісних комірках.
Багато чого
в цьому колі
окресленому хмарами
О, мертве око урагану мого життя!
Мертве око урагану мого життя, о.
Нема кому забити кілок
тобі в горло
що вивергає слова
наче незапломбований димар.
4.
Цей час
хотілося б
уподібнити
до годинника
в якому пісок
наполовину
пересипався вниз.
По людськи кажучи
йде до четвертої ранку,
коли порядні сплять
а всяку шваль
по місту носить.
От і я сиджу тут
над транспортною поезою
на 32-м році існування.
Чим було
набито голову
за 15 років освіти
наполовину пересипалося
вниз
і це вже смішно
на більше
мого почуття гумору не
вистачає.
5.
У голівері гуде,
сказав би, в тон до
лампи денного світла,
в заглибині ребристої стелі,
на станції метро,
де зетцен зі зіх.
Не можна скрикнути,
та дуже хочеться, —
та як же хочеться,
сказав би
та чи не брехливо буде.
Я чимало
наговорив неправди
за 20 років
що
сприймаю з підозрою
кашель із власного
горла.
Хочеться спитати
чи не занадто красиво —
чи не позує аутор
перед аркушем —
дзеркалом —
і собою, —
але на риторику заборона...
***
міліони
обійнялися
розставили ноги й
затрахали
довкола стояли
позираючи на годинники
люди в масках із марлі та
білих халатах як
говориться у словнику
"Нормально це
займає хвилин
20 ‑ 25"
готові до міліонів абортів
через натовп у білому
намагалася проштовхнутися
юрба в чорних
платтячках
"Ся плодити
є невід*ємним правом
кожного раба божого"
"Та ви
остаточно поїхали
зі святошино в бородянку",
сказали їм білі
тріпаючи вимитими
руками в повітрі
"Хіба земля
витримала би
мільярд німців
якби вони були китайцями"
підтвердив Ґюнтер Грасс
"Це нічого,
заспокоїли політики,
зайвих ми виселимо на марс.
від повної відсутности
чим дихати
наука небувало
просунеться вперед"
"Було це все,
сказали міліони,
не перериваючи
волого звучні фрикції,
але від того не
почали
просуватися
навіть черги"
"Ну чому ж, —
заперечив хтось
і кінчив дочасно
його зняли й переклали, —
вас, політиків, стали
висувати й засувати
наче ящики
в комоді
тільки так нічого
й не знайшли
крім брудної білизни"
між ногами натовпу
на подіум
виповз
голомозий і
з кудлатою борідкою
дін‑дон його
коливався та плакав
"Ідуть
ідуть останні часи,
закричав кудлобородий,
І голуб ляже поряд із горобцем
кіт із бультер'єром
і пацюк із тарганом
І падуть на землю води
й покриють її лице
і янголи над нею
пролетаріат"
але
його недочули
за скрипом ліжка
***
яка смішна ганьба й неслава
пускати кораблики
межи сміття
та якби навіть
на мить припустити, що й
до мене по
радіо промовляє Се Жест
з того боку
куди всі емігруємо рано чи пізно ‑
звідки взяти грошей на авто
суспільних прав ‑
на посвідчення
терпіння на роботу
та гідности
гідности, боже
скільки фальшу
в цих вигуках
стогонах
прокляттях
наріканнях на все крім самого
суцільна брехня невідчепних
риторичних запитань
та знаків оклику,
повних бадьорого відчаю
бо й жебрак
хай і смердить, а
робить свою маленьку
комерцію
на старанно стулених
словах
подали б мені христа ради
так не візьму ж
бо гордий
скотина
***
На вулиці
мене зупинив перехожий.
"А чого це ти не радієш?!" ‑
спитав він обурено.
Я тільки знизав плечима, згорбленими од
невідомої причини.
Перехожий
перекривив мій рух,
гордо випрямився і пішов собі далі
ходою впевненою і
пружною, наче тенісний м'яч.
І я теж
потягнув далі нитку своєї дороги,
вже трохи поспішаючи,
бо через порожню балачку міг
запізнитися до роботи.
Але,
мабуть,
нерадісне обличчя моє сьогодні
особливо впадало у вічі.
Поліцай, що наздоганяв товаришів по патрулю,
наговоривши по телефону
приватну розмову з
дружиною,
зупинився раптово,
руки в боки, і поклав застережно
долоню на гумову палицю, що звисала
збоку запасним членом.
"Чому не радієте?" ‑
спитав він суворо і зажадав од мене
документів.
Я показав свою картку, яку взагалі‑то
не ношу, бо ж боюся загубити
внаслідок постійно розпорошених думок.
Він порівняв похмуру фізію на фото
з одновалентною пикою на мені
і попередив про наслідки,
відпустивши на цей раз
із квитанцією про штраф у зубах.
На роботу я, звісна річ,
запізнився.
Друг начальник
зустрів мене на порозі й
повідомив, що такі курбети йому ні до чого,
тож я можу вважати себе
вільним.
"До того ж, я тобі не раз гудів на вухо,
щоб ти не ходив тут надутим,
як інтимний прилад,
налитий тридцятьма відрами води
на пробу" ‑ щиро сказав мені він.