— Треба виграти не тільки війну. Треба виграти мир. І для цього нам потрібен Масхадов.
Жовтень-листопад 2001 року. Кавказькі хребти та засекречені кабінети.
Поки у столицях політики міняли риторику, підлаштовуючись під новий, грубий вітер епохи, у горах Чечні та тиші архівів йшла інша, підспудна робота. Робота без гучних слів, де інструментом була не дипломатія, а сталь, радіомовчання і тонка отрута. Прибуття перших американських та натовських фахівців, "гуманітарних працівників" з незвично уважними очима та "саперів", чиє обладнання було надто складним для пошуку протипіхотних мін, викликало не просто недоуміння, а леденячий шок у обох сторін вимотого конфлікту. Федерати та їхні чеченські союзники мовчки спостерігали, як чужі в цивільному розгортають антени, що ловлять не місцеві пересуди, а шепіт зі супутників.
Вони привезли із собою не лише ящики з технікою. Вони привезли знання. Точні, як скальпель, цілевказівки: координати маршрутів кур'єрських стежок, теплові відбитки тіл у глибоких печерах Шато-Аргуна, розшифровки уривків ефіру, що летіли через засніжені перевали з далекого, вже бомбованого Афганістану. Це була нова мова війни, і Москва з Вашингтоном, скрегочучи зубами, почали на ній говорити.На стику цих даних, у сірій зоні мовчазної згоди, народилася операція "Привид".
Її мета була елегантна і проста: видалити ключові фігури Вілаяту з шахової дошки, не залишаючи відбитків пальців.
20 жовтня 2001 року. Високогірний табір біля Тазен— Кале.
У саклі, вмурованій у схил скелі, пахло сирістю, гасом та старою пилюкою. Емір Хаттаб, колись грізний та енергійний польовий командир, тепер був тінню. Його знаменита чорна борода посікла, у глибоко запалих очах горів не колишній фанатичний вогонь, а втомлене, гарячкове полум'я. Війна стискалася навколо нього, як удав. Рейди вимотували, місцеві бійці, лякаючись цієї нової, незрозумілої точності федералів, тікали по ущелинах. Його шаріатська гвардія була майже розгромлена і втратила бойовий дух.
Він сидів за грубим столом, схилившись над потертою топографічною картою всього Кавказу. Місячне світло чіплялося за її складки, а він через лупу водив здригнулим пальцем по тонких лініях хребтів, наче шукаючи в них порятунку, таємного проходу назад у свою легенду. Тишу розірвав скрип дверей.У пройомі стояв юнак, зв'язковий. Його обличчя, обвітрене гірськими вітрами, було блідим, а очі — два налякані вуглинки бігали по темних кутах. У руках, стягнутих у грубі рукавиці, він бережно, майже благоговійно тримав предмет, завернутий у потрісканий поліетилен.
— Еміре... Тобі. Принесли з низу, з-за лінії фронту, — голос хлопця зірвався на шепіт. — Кажуть, з Афганістану. Від... від Абу Умара. *факат байна ядайк. уа бисур'а кусу*.
Хаттаб завмер. Зв'язок з Тора-Бора, із серцем світового джихаду, був мертвий уже тижні. Думка про зраду блиснула і згасла — надто витонченою була б пастка. Він повільно простягнув руку. Поліетилен шелестів, як сухе листя. Під ним простий паперовий конверт, трохи вологий від гірської сироти.
Всередині лежав лист. Папір був тонким, майже папіросним, виписаним арабською в'яззю, такою знайомою його оку. Підпис внизу — та сама, узорчата, як печатка братерства. Серце еміра здригнуло. Товариш по зброї, один із стовпів "Аль-Каїди", жалівся на важкі втрати під ударами невірних, звеличував несхильну стійкість Хаттаба на Кавказі, цій неприступній бастіоні. А потім, переходячи до справи, у майже поетичних, завуальованих виразах, описував нову, геніальну тактику мінування, народжену у вогні афганських гір — спосіб зробити землю під ногами ворога живою та смертельно небезпечною.
До листа була додана друга сторінка. Ще тонша, промаслена на просвіт, виписана не словами, а хімічними формулами та схематичними малюнками. Це була перлина, дорогоцінне знання із самого епіцентру війни. Втома Хаттаба наче рукою зняло. Він відчув приплив старих сил. Ось воно — доказ, що їх не забули, що битва триває. З жадібністю він приніс дорогоцінні листи ближче до полум'я гасової лампи, що стояла на краю столу. Помаранчеве світло заграло на арабських літерах, вихоплюючи з тіней складні схеми вибухових речовин.Він не помітив, як від тепла його пальців та лампи з промасленого паперу почав підніматися найлегший, майже невловимий парочок. Не відчув слабкого, гіркуватого запаху, схожого на мигдаль — запаху, що губився у гасовій вохкості та димі вогнища.
За годину емір відклав лист. В очах заплило, карта почала роздвоюватися. "Втома". Він спробував підвестися, щоб покликати когось, але ноги не слухалися. Ще за годину світ стиснувся до розмірів палаючої лампи. У шлунку та м'язах сковало крижаною судорогою, яка потім змінилася пекельною болю, що рвала тіло зсередини. Він гепнув на глиняну підлогу, судомощо стискаючи у знобливих пальцях промаслений аркуш.
Охоронці знайшли його на світанку. Тіло було зігнуте в німій гримасі агонії, на губах застигла піна, а широко відкриті, ошкланілі очі з жахом дивилися в темряву, яку він уже не бачив. Зв'язкового, що приніс конверт, шукали марно — він розчинився у гірській млі, як і належить привиду.
Спроби допомогти — уколами з трофейних аптечок, уривчасті молитви були безглузді. Емір Хаттаб, майстер мінної війни, натхненник джихаду на Кавказі, помер у тісній саклі на краю світу. Він помер, так і не зрозумівши, що його наздогнало не кулеметне вогнево чи шквал артилерії..
Отрута спала, законсервована у хімічній пастці, і чекала єдиного ключа — людського тепла.
Звістка про смерть Хаттаба стала останнім цвяхом у кришку труни Вілаяту. Шаміль Басаєв, загнаний у глухі ущелини, перетворився на привида. Його загін, колись грізна сила, скоротився до сотні злобних, голодних фанатиків. Але навіть у цій ситуації він планував. Нав'язливо планував той самий "гучний акт", що мав переломити хід війни. Його новою метою, підказаною решти арабськими радниками, став не Москва, а символ нового російсько-американського союзу в Чечні — штаб спільного координаційного центру в Грозному, де працювали російські офіцери та натовські радники.
Але планам не судилося збутися. Інформацію про пересування його групи передав ФСБ перевербований польовий командир, втомлений від безглуздої різанини. На виході з ущелини загін Басаєва накрив точний артилерійський удар, за яким послідувала атака зведеного загону ФСБ та бійців Руслана Гелаєва, що чудово знав ці стежки.
Шаміль Басаев, прикульгуючи, відстрілюючись, з трьома вірними охоронцями відкотився вглиб знайомого печерного комплексу. Останні захисники полягли біля входу, зражені точними пострілами. Всередині пахло сирістю, порохом та кров'ю.
Гелаєв, з автоматом на грудях, жестом затримав своїх та емведішників біля входу в останній грот.
— Він мій. Один.
Увійшов. Ліхтар вихопив із темряви знайому, знесилену фігуру, що притулилася до скелі. Обличчя, зрізане втомою та болем, але очі все так же горіли фанатичним вогнем. В одній руці — пістолет Стечкіна, в іншій, притиснутій до грудей — граната Ф-1. Палець на кільці чеки.
— Руслане... — голос Шаміля був хрипким, як скрегіт іржавих дверей. — І ти тут. Заповітну здобич привів своїм новим господарям?
Гелаєв повільно опустив автомат, але не випустив із рук. Його погляд ковзнув по стінах печери, наче шукаючи в тіні скель привидів минулого.
— Господарям? Я привів сюди людей, які воюють з ворогом. Єдиним ворогом, який у Чечні залишився.
— Ворогом? — Басаєв гірко усміхнувся, і від цього руху гостра біль скривила його обличчя. Поранена нога була вся в крові. — Я пам'ятаю іншого Руслана. Того, що з "вовками" ходив за зброєю через фронт. Того, що під Дудаєвим поклявся стояти до кінця. Де він? Похований під подачками московських генералів та посмішками європейських *йилбаз*?
— Він похований у Шатой, Шаміль! — голос Гелаєва вперше зірвався, луною розкотившись по печері. — Похований під уламками того, у що ти перетворив нашу війну! Ми воювали за дім, за вулицю, за те, щоб нас не принижували! А ти... ти почав воювати за якусь всесвітню *джамаату*, за ідею, якої тут, у наших горах, ніколи не було! Ти привів сюди чужинців, для яких Чечня — просто полігон, а наші люди — гарматне м'ясо для їхньої "священної війни"!
— Вони давали нам гроші! Зброю! Віру! — крикнув Басаєв, і в його крику чулася не лише лють, а й відчай. — Поки ми жували ці ваші "гірські звичаї" та згадували предків, вони давали нам перемогу! Хаттаб...
— Хаттаб мертвий! — відрізав Гелаєв. — А Вілаят розсипався як пісок. Тому що був побудований на піску. На чужому піску. Ми ж з тобою, Шаміль... пам'ятаєш, як після взяття Грозного в 96-му сиділи? Ділили трофеї? Сміялися? Ти мені тоді сказав: "Головне — не забути, за що проливали кров. За землю. За свободу. Не за ісламський емірат до Анкари, а за чеченський дім". Що з тобою сталося? Хто тобі душу випалив?
На секунду в очах Басаева щось здригнуло. Вогонь погас, залишивши лише порожню, крижану втому. Він подивився на гранату у своїй руці, потім на Гелаєва.
— Зі мною сталася правда, Руслане. Правда виявилася гіршою та безжаліснішою. Одна маленька вільна Чечня у цьому світі — неможлива. Або весь світ, або нічого. Або закон Аллаха, або рабство. Іншого шляху немає.
— Є, — тихо, але твердо сказав Гелаєв. — Жити. Відбудовувати будинки. Ростити дітей. Не в рабстві, а у своєму домі, на своїх умовах. Той шлях, що ти обрав — веде тільки в прірву. І ти затягнув у неї тисячі вже. Провів джихад не проти росіян, а *нохчи*.
— Заткнися! — Басаєв раптом випрямився, покалічене тіло напружилося. Погляд знову загорівся. — Ти просто здався! Продався! Змінив зелену пов'язку на прапор *тагута* та його прислужників! Ти зрадник, Руслане! Зрадник Джохара, зрадник тієї клятви!
Гелаєв повільно похитав головою. В його очах стояла не ненависть, а безкінечний, всепоглинаючий жаль. Жаль за другом, за країною, за тим, що могло б бути, але згоріло у полум'ї чужого вогню.
— Я не суджу. Я констатую. Я воюю за те, щоб цей кошмар закінчився. А ти... ти став його головним символом. І ти маєш зникнути. Щоб Чечня могла жити.
— Чечня буде жити тільки під прапором ісламу! — прокричав Басаєв, і його палець смикнувся на кільці чеки. — *Аллах акб..!*
Постріл снайпера пролунав ззовні, сухо й неголосно, наче лопнула струна.