Довго кружляли. Не розуміли, бідні, чому навколо все так змінилося — розбиті хати, шляхи у величезних воронках з-під вибухів ракет та снарядів.
Іван прибіг вже тоді, як лелеки опустилися на гніздо і мовчки присіли.
За стільки літ, чоловік вперше побачив, як лелеки сиділи. Завжди горда постава, витягнутий дзьоб, рівні ноги у червоних чоботях. А зараз присіли у гнізді й мовчать.
Бідні птахи не розуміли, що відбувається довкола. Чомусь колись гарна місцина з болотами і очеретами, з квітами в гарних обійстях і великим лісом за селом, перетворилася на суцільне урвище!
Іван стояв під хатою і подумки благав лелек летіти звідси геть, аби врятуватися. Та розумів, що ті прилетіли додому, і, як і він, лишати його не збираються.
Дні пролітали у жахливих розривах снарядів, хованках у льохах і підвалах, з нестачею води, тепла і світла.
Іван кожного дня намагався якось пробратися, щоб перевідатися з лелеками. За терміном розумів, що вже й лелеченята повинні побачити світ.
Йому дуже хотілося почути, як і кожної весни, клекіт лелеки-батька, який з гордістю сповіщав село про народження свого потомства!
Але птахи мовчали.
Кінець березня. Квітень.
Рашисти Чернігів рівняють із землею. Для перевезення колони зі зброєю, росіяни посадили в автобус дітей і прикриваються ними.
Це не просто жах!
Вибухи, вибухи!
Розстріли! Насилля, наруга над дівчатами, жінками!
Діти!!!
Іван, здавалося, втрачав розум. Його мозок відмовлявся аналізувати і вкладати в голову те, що витворяли рашисти!
Останні дні російська армія просто стирала з землі Чернігів і прилеглі села.
Селище Десна, що недалеко від місця проживання Івана, сьогодні було знищено. Майже 100 людей загинуло враз від ракетних авіаударів, 150 було поранено.
Іван вже більше як місяць не міг дістатися до лелек. Серце розривалося, краялося.
Чув тільки, що на тім боці села, де стояла стара хатина, багато пошкоджених будівель.
Люди ховалися у льохах, або виїхали гуманітарними коридорами. Там, обабіч села, вже кілька тижнів не бачив жодної живої душі.
Зранку таки вибрався з підвалу, оглянувся. Села немає. Де-не-де видніються одинокі стіни розтрощених хат.
Припинились вибухи. Стрілянина змовкла. Узбіччям, як колись у дитинстві, тікаючи від батька, побіг до лелек.
Здалеку почав вдивлятися і вишукував у ранковому тумані обриси старої хати. Не бачить. Мабуть, ще не розвиднилося, запевняв себе. Ось він вже зовсім поряд, за цими розбитими стінами й городом його лелеча родина.
Земля. Рівна земля.
Ні хати, ні стріхи…
Вітер-халамидник розносить залишки очерету по всій окрузі.
— Як???
Виривається голосний крик з горла Івана.
Раптом подув вітер. Щось залоскотало обличчя. Іван подумав, що павутиння і скинув рукою.
Сльози неймовірного болю полилися по занімілому обличчю Івана.
Летіли додому, а знайшли свою смерть!
Іван розвернувся й пішов. Він не чув пострілів, не бачив пролітаючих повз нього снарядів.
Він йшов і згадував скільки літ тут жили сільські лелеки. Скільки поколінь вилетіло з того старого гнізда…
Раптом десь зліва промайнуло щось знайоме. Іван придивився і побачив вдалині напіврозбите гніздо. Мабуть, вибухом його відкинуло у бік. Він підійшов, нахилився і завмер.
На нього з великим болем і відчаєм дивилися очі маленького лелеченяти з переламаним крильцем, що заплуталося у гілках гнізда.
Душа Івана завмерла.
Витяг, узяв, притулив до грудей, і ховаючи маля за пазухою, побіг додому, наче йому було 18!
У погребиці, яка височіла над льохом, було сиро і холодно, травневе тепло ще не змогло перемогти весняну прохолоду. Іван змайстрував таке-сяке гніздо для лелеченяти і годував його з ложечки.
Пізніше, коли російські війська зробили "жест доброї волі", покинувши Чернігівську область, Іван заніс малечу до хати, яку почав відбудовувати.
Так разом вони прожили весну і літо. Лелека виріс, зміцнів.
На відремонтованій хаті Іван вмостив гумовий скат з машини, наклав туди гілок, гілочок, намостив сіном гніздо. І днями милувався клекотом нового пташиного друга.
Хлопці, солдати ЗСУ, почули цю історію, що передавалася по селу, приходили подивитися на лелеку. Йому навіть ім'я дали – Вільний.
І став лелека Вільний – символом миру на врятованій українській землі.
Символом стійкості, віри в людей!
Символом боротьби за життя і волю!
Восени, щойно стане прохолодно, Вільний відлетить зі зграєю лелек у теплі краї. Та Іван знає, що навесні, щойно стане і зійде сніг, у вже мирному небі України знову з'явиться ніжний лелечий слід і на його подвір'ї буде лунати веселий клекіт молодої лелечої родини.
ПАРАЛЕЛЬ
Заклопотана Тетяна раптом згадала, що давно вже не провідувала бабусю і дідуся. Давно не спілкувалася і не розповідала їм про свої справи.
На мить чомусь задумалася над тим, що у юності та й у роки молодості майже ніхто з людей не розуміє важливості спілкування з рідними людьми.
І лише тоді, коли вода віднесе роки у світи минулого і переллє їх за 40, починають розуміти, що втрачали раніш. Але, на жаль, не всі.
Навколо тихо і затишно. Заспокоєна Тетяна простує некошеною травою ген до тієї берези, що широко розкинула свої рученята-віти і наче кличе до себе.
Тетяна пам'ятає коли висаджували цю березу — минуло вже дванадцять років.
— Як швидко плине час?.. З маленької гілочки виросла отака красуня. Нею можна милуватися й милуватися.
Жінка постояла в тіні берези, вдихнула на повні груди повітря і підійшла до надгробків бабусі та дідуся.
Ось вони. Разом, як і завжди.
Вони усе життя жили разом, на двох ділили негоди і радощі, удвох поставили на ноги дітей, щомиті даруючи їм свою любов і ласку.
Згадалися вечори, коли сиділи разом на лаві і теревенили про владу і доньку сусідів.
Все, як завжди, у селі.
Але тепер вони тільки слухають…
Тетяна зайшла в огорожу, підійшла до могилок і привіталася.
— Привіт, мої рідні. Привіт, дідуню. Бабуню, ось твої квіти. Ти їх найбільше любила. Пам'ятаю, як на городі ціле літо квітували майори і чорнобривці. Як тоді я не любила їх… Мені здавалися ці квіти такими старомодними! Адже лише у народних піснях співають: "Чорнобривців насіяла мати…"
А жоржини? Вони в ті роки були вищі за мене! І яких тільки кольорів не були! Зараз такі, мабуть, і не висаджують.
Згадую ці аромати! Коли проходиш повз чорнобривці не можливо не пірнути у вир терпкого і такого рідного запаху. Це неможливо передати словами!..
Тетяна поправила букетик чорнобривців на надгробку й подумки перенеслася у те далеке дитинство, коли вона з братами гостювали у діда й бабусі.
Дідусь Іван був добрим і веселим. Майстер – золоті руки! Так усі гомоніли про нього у селі. Він міг зробити із дерева все, що завгодно. Добрий, чесний, людяний, щедрий…
У його кишені завжди були цукерки для дітлахів, які зустрічалися на вуличці. А особливі цукерки були для Тетянчиної доньки Анусі.
Траплялося, що дідусь випивав, бувало, бо ж плату за свої вироби ніколи не брав грошима, а ось від якогось дарунку чи горілки не відмовлявся. Бабуся завжди гримала на нього, але дідусь так лагідно дивився її у вічі, що вона тепло усміхалася…
Дідусь сиротою ріс, без батька, без матері. Його рідні сестри швидко повиходили заміж. А підліток, брат, мало кому був потрібен, адже у них були вже свої сім'ї, свої клопоти і турботи. Ні, його не цуралися, але й любові великої він від рідних сестер не мав та й не чекав чомусь.
Бабуся теж, виросла з мачухою, бо рідна матір, як і батьки діда Івана, померли від голоду у страшному 1933-му.
А потім була війна. Страшна й жорстока. Вона забрала життя у мільйонів людей, а з їхнього села стільки, що й не порахувати...
Тетяна здригнулася від задуми.
Вона на цвинтарі була сама, але ніколи не боялася. Адже мир і спокій завше панували навколо.
— Бабусю, а я пам'ятаю як ти мені розповідала про свій полон і роботу на пана. Пам'ятаю і розповіді дідуся про Германію. Мені нині також є що вам розповісти.
Думки Тетяни мимоволі полинули у той лютневий день 24 лютого 2022.
— Хіба ж хто міг подумати?! Хто собі міг уявити таке?! А вже півроку триває війна.
— Дідусю, уяви собі, знову війна! Ще страшніша, ніж була у сорок першому, – майже вигукнула Тетяна. — Страшніша, бо вона від тих, хто називався братами, а сам грів камінь війни за пазухою…
Чомусь лише тут, на цвинтарі, вона може, нарешті, відкрити свою душу, вилити з неї чи не усе те, що накопичилося вже під саме горло...
Саме тут вона може і погомоніти, і наплакатися досхочу, бо увесь цей час тримає той тягар у душі та серці. Щодня намагається підтримувати і рідних, і колег по роботі, й знайомих, закликає всіх вірити у Перемогу, а на душі….
Тетяна засіяла принесені квіти сльозами. І враз образ бабусі ожив, на мить здалося, що на світлині, яка була на пам'ятнику, вона всміхнулася, тепло глянула на онуку і наче спитала:
— Мовляв, чого плачеш?..
Тетяну назвали саме на честь бабуні…
— Ти жива, бабусю? – спантеличено звела брови Тетяна.
Озирнулася. Чи це їй вже ввижається, чи то мара якась…
Та ні ж бо. Зі світлини й справді на неї дивилися усміхнені очі бабуні.
— Так тяжко на душі мені, — випалила жінка.
Береза зашуміла листям, ніби підтримуючи хід думок Тетяни.
— Діти! Наші діти воюють з ворогом, якого ми вважали братом. З ворогом, з яким скільки років прожили разом на одній землі, в одній країні, ділилися усим. Як далі жити? Як?..
Раптом Тетяні вчувся голос діда.
— Не сумуй, онучко. Ми все бачимо. Ми знаємо, що у житті не все так просто. Ще нам малими дідусь казали: На віку, як на довгій ниві: не пройдеш, ноги не вколовши… Єдине, чого ми усе своє життя хотіли і прагли, усі ті, хто пережив те страшне лихоліття війни, щоб ви, наші діти й онуки, не зазнали цього страшного лиха. Але ж, бач як воно сталося. І у своїм болоті погана вівця завелася… Та все одно, знаю, що кожна людина в Україні як може воює за свою землю.