Нові агенти з розповсюдження "русскаґо міра".
Пара спинилася. У них одномоментно вимкнулось життя, очі зробилися скляними, кінцівки повисли вздовж тулуба, немов мокре ганчір'я, що накинули на мотузку. Дві м'ясні ляльки кинуло на газон і земля, немов живе болото, поглинула їх і сито забурчала. Мить – і на вологому після дощів ґрунті не лишилося жодного сліду.
Упіймав себе на думці, що став дуже черствим. Мені вже байдуже було навіть на свідків. Усі події відбувалися у мене за спиною, тож до мене це прив'язати було неможливо. Я просто відмітив для себе, що в історії є один живий свідок.
Жінка середнього віку завмерла в шоковому стані, дивлячись на газон, де зникла пара москворотих. За мить її попустило і вона з криками: "Памагітє! Людєй убівают!" кинулася в мій бік.
"– Повинен тобі зауважити, що з такою її схильністю до кацапів від мене допомоги вона не отримає."
"– Згоден. Пропоную зійтися на тому, що у цієї історії зовсім немає живих свідків?"
"– Згода."
Москворота жіночка перечепилася і без жодних ознак життя на повній швидкості впала на асфальт. Копнувшись об землю, труп раптом змінив траєкторію руху, підскочив у повітрі і відлетів на газон між двома деревами, що росли по другий бік від паркової доріжки. Земля без звуку заковтнула нову здобич.
Повернувшись у тіло, я продовжив неспішно крокувати до кафе. Хотів прийти раніше. Не люблю сюрпризів.
Місто Одеса має багато парків і скверів. Уздовж майже кожної вулиці ростуть дерева. На багатьох газонах, моїм коштом, якісного чорнозему вже стало так багато, що аж випирає.
Але мене гнітить те, що кацапів не стає менше. Неначе все моє винищення русні не дає жодного результату.
Якось стало цікаво, якою кількістю живого м'яса може жертвувати кацапстан, щоб продовжувати війну якомога довше. Математика – безжальна наука. Отримав цифру – дві тисячі "хароших руцкіх" щоденно.
Така цифра щоденних втрат дасть змогу русні продовжувати війну ще ціле покоління і не зважати на загиблих. Цілий день ходив вражений. Дві тисячі щоденно! На таку кількість ніяких газонів не вистачить.
Зайшов до кафешки за п'ятнадцять хвилин до призначеного часу, але Роза вже чекала мене за столиком біля вікна. Перед нею стояла філіжанка з кавою і лежав планшет із увімкненим російсько-українським перекладачем.
Я привітався і сів навпроти. Не встиг зручно умоститися, як біля столика виникла офіціантка. Вона була дуже вродливою і настільки ж беземоційною.
– Вітаю в нашому закладі. Що б ви хотіли замовити?
– Еспресо, вершки й цукор. Поки все.
– Дякую, за хвилину все буде.
Дівчина попрямувала до бармена. Також симпатичного юнака, схожого на робота Вертера своєю беземоційністю. Вочевидь, він тут одночасно виконував ролі баристи, бармена і касира.
– Співчуваю їм. Нині господарі кафе, бажаючи підтримати престиж закладу, занадто займаються вишколом персоналу. Нічого людського не лишається, – звернувся я до Рози. – Як справи?
Роза швидко затарабанила по планшету. Хоч мова їй не давалася, але швидкість набору тексту зросла до космічних показників і майже зник акцент.
– Дякую, добре. Чого і вам бажаю.
Біля столика знову виникла офіціантка і вивантажила на стіл моє замовлення.
Я чинно спочатку спробував чисту каву. Її якість приємно потішила. Потім додав цукру і вершків, розмішав та зробив уже більший ковток.
– Напій богів. Амброзія, – я мало не замуркотів від задоволення.
– Усе прокляття тримається виключно на тобі! – з місця в кар'єр почала Роза. – Я знаю про тебе все і добром пропоную відчепитися від мене!
"– Ти дивися, яка смілива! Минулого разу була така залякана і зачухана, а нині тримається так, наче бога за бороду тримає."
"– Підготувалася. Цікаво, яку вона відкопала інформацію і де?"
– Розочко, не зовсім розумію, про що ви зараз кажете? Ми ж із вами домовилися, варто вам освоїти українську, як ви назавжди забудете про будь-які незручності з прокляттям.
– У мене немає бажання вчити цю вашу мову!
– Знаєте, якби зараз був мирний час, ваша фанатична любов до "язика" ні на що б не вплинула. Але зараз війна і вам не поталанило стріти на своєму шляху мене. Тож мова йде в комплекті. Нічим не можу полегшити ваші страждання. Хоча, є ще один спосіб. Збирайте лахи й геть з України. Туди, до кацапів, за кораблем. Там на ваш улюблений "язик" не буде жодних обмежень. І прокляття зникне.
– Не хочеш по-доброму? Я так і думала. Побачимо, чи буде працювати прокляття, коли тебе прикопають на цвинтарі, – очі Рози стали колючі й злі.
Вона дивилася на мене так, наче бачила перед собою труп. Жінка мовчки підвелася і, гордо піднявши голову, пішла на вихід.
"– Ділінь-ділінь-ділінь! Чуєш, Валеро? Це я, твоє альтер-его, б'ю тривогу! Щось сталося і це мені дуже не подобається!"
"– Чую. Але все одно не розумію, що відбувається."
"– Ось! Ось воно! Ось відповідь на питання даної вікторини!"
Я відкинувся на стільці й, заплющивши очі, безтілесно летів поряд із лівим плечем Рози. Біля дверей вона зустрілася із літнім чоловіком і вони кивнули одне одному, як давно знайомі люди. Літнім чоловіком був Семенович. Керівник місцевого відділку спецпризначенців.
Агент попрямував до мого столика. Його поява розставила все на свої місця.
За своє тіло я не переймався, нині я постійно був прикритий парою гарних бар'єрів, тож вирішив іще трохи побути поряд із Розою. Вийшовши на вулицю, вона зверхньо звернулася до молодика спортивної статури.
– Я сваю часть дагавора випалніла. Помните! Ви гарантіровали, что он меня больше не пабєспакоіт, – молодик мовчки кивнув. Роза демонстративно викинула в урну планшет і зібралася йти геть.
"– Куди це вона зібралася? Ми так не домовлялися."
"– Що, знову влаштуєш промивання кишківника?"
"– Ні. Скільки можна? У неї був час, і навіть таке міцне терпіння, як моє, має свої межі."
"– Тоді відкидай ці політеси. Ніяких газонів. Кругом повно агентів. Потрібно їм нагадати, на що я здатний, бо, бачу, вони таки ще не відкинули бажання захопити мене під свій контроль."
Роза вимкнулася. Її тіло за мить утратило форму і розсипалося на дрібні піщинки. Під ногами у спортивного молодика утворилася купа вологого річкового піску.
Відверто кажучи, я очікував на більш емоційну реакцію. Однак юнак спокійно зробив крок назад, струснув із взуття пісок, підніс кулак до вилиці й беземоційно зашепотів у манжет сорочки:
– Гідра доповідає: об'єкт ліквідовано сторонніми силами. Замість об'єкта лишилася купа піску. Чистий, річковий, вологий. Об'єм… Близько мішка.
Я відкрив очі. Зала була порожня. Декілька клієнтів із сусідніх столиків, офіціантка і бармен – усі кудись вшилися. На весь кафетерій були лише ми із Семеновичем. Він ввічливо стояв біля мого столика і, притиснувши палець до мініатюрного навушника у вусі, слухав доповідь Гідри.
– Вітаю, Семеновичу! Сідай, а то ти соромишся так, наче не рідний. Ми з тобою хоч і не бачилися особисто, але чарчину разом уже встигли перекинути.
Агент пригладив сиве волосся, глибоко зітхнув, неначе перед стрибком у воду і сів на ще тепле місце нині покійної Рози. В його погляді я побачив приреченість. Отже, справи серйозні. Але приреченість не моя. Його. Наче переді мною сидів живий труп. Схоже, він готувався померти і вважав, що зараз для нього грає остання пісня.
Вочевидь, Семенович тут у ролі перемовника і на руках він має настільки серйозні аргументи, від яких я не зможу відкрутитися. А нікого кругом немає тому, що контора чекає на мій гнів, і вони думають, що про мій гнів вони вже дещо знають.
Тож Семенович вирішив віддати своє життя на відкуп моїй неадекватній реакції. Все заради справи. Ох, уже ці фанатики…
– Шарлотта Баксон, графиня де Ла Фер, леді Вінтер, ваші злодіяння переповнили чашу терпіння чесних людей на землі й Бога на небі. Якщо ви знаєте якусь молитву, то помоліться, бо ви засуджені до страти й помрете! – видав я цитату з Дюма і розслаблено відкинувся на спинку стільця. – Кажи вже, яка доля мене чекає. І не бійся ти так. Я плекаю надію на те, що навчився програвати й не маю жодного бажання вбивати когось через те, чого сам не догледів.
– Валерію, – почав Семенович, – ти останнім часом перейшов у рекордсмени серед серійних убивць. Ти власноруч, у буквальному сенсі, перетворив на чорнозем стільки людей, скільки й не снилося найжорстокішим убивцям в історії людства…
– Досить теревенити. Семеновичу, ти так пафосно звинувачуєш мене, спираючись на закон, згідно з яким ти не можеш навіть довести мою причетність до жодного з убивств, тож є різниця між тими речами, про які ти щось знаєш, і тими, реальність яких ти можеш довести фактами. Не варто розводити політеси. Є інтереси тієї групи осіб, від імені якої ти зараз говориш. Є можливості впливу, якими може скористатися контора для досягнення своїх цілей. Тож кажи вже, що ви мені додали в каву і як скоро я відкину ратиці.
– Хімічна речовина під назвою "Манкурт". Отрута пролонгованої дії. – Семенович відсторонено згинав серветку, намагаючись зробити з неї лебедя. – Через шість годин ти відчуєш розлад у думках, через добу – задереш ноги.
"– Ось і все… Тебе переграли, як пацана. Шість годин притомного життя і смерть за добу!"
"– Треба віддати належне спецурі. Особисто мене бачив лише Олег. Потрібно було мене вирахувати, вивести на зустріч через більш-менш знайому людину. І це все так, щоб я за весь час нічого не помітив."
"– Ти не тільки старий, як динозавр, ти ще й такий же холоднокровний! Ти взагалі розумієш, що тобі кажуть? Ти ось-ось здохнеш?!"
"– Зрозумів. Але, судячи з усього, заподіяти цій халепі я ніяк не зможу. Не приніс я сюди із собою необхідних знань і вмінь. Тож, дійсно, все. Останні шість годин життя. Хоча, вже менш ніж шість. Час іде. Але… Щось не так."
– Не знав, що така дивина існує. І назву таку цікаву для отрути вигадали. Технології – наше все. Але все одно, щось не клеїться. Чому не скористалися кардинальною отрутою? Який сенс чекати добу? За добу я, як збочений серійник, половину Одеси прикопати зможу. Це нічим не виправданий ризик. А так би випив чогось сильнодійного – і відразу кирдик, ніякої небезпеки для оточення.