Коли підріс, мав варіанти від "Бог терпів і нам велів", до "пройти всі етапи розвитку і стати справжньою людиною у доволі широких рамках цього терміна". Підозрюю, що ти маєш на увазі щось інше?
Сірі деякий час подумала й змінила напрям розмови.
– Спробуємо поглянути на сенс життя з іншого боку. Ти дивишся на нього із середини себе. Поглянь ззовні. З точки зору Творця. Як приклад, візьмімо порцію сперми.
– Гм… Кардинально. Добре, нехай будуть сперматозоїди.
– Так, а саме порцію твоєї сперми. Звісно, уявну. Не потрібно теорію втілювати в практику. Творцем твоїх сперматозоїдів є твоє тіло й аж ніяк не твоє его. Але у деякому сенсі, вважаючи себе творцем, ти можеш краще зрозуміти приклад. Отже, ти вважаєш себе творцем загону сперматозоїдів у кількості близько трьохсот мільйонів за одну еякуляцію. Як творець, ти усвідомлюєш сенс життя всієї цієї армії одноклітинних організмів. Він у тому, щоб подолати шлях завдовжки у двадцять сантиметрів і запліднити яйцеклітину. Це тобі відомо, тому що ти творець. Чи відомий цей сенс сперматозоїдам?
– Звісно, відомий, вони ж бо всі, як один, у загальному пориві й усе таке…
– Ні, невідомий. Оперуючи термінами землян – вони мають програму і будуть досягати своєї цілі, не уявляючи, чим вона є.
– Ну, нехай. І до чого тут мій сенс життя?
– Тепер спробуй натягти на сперматозоїдів психологію людини. Уявімо, що умови ті ж самі, але сперматозоїди наділені інтелектом і правом вибору. Вони так само проживаючи своє життя і потопаючи у вирі повсякденних проблем, рухаються до своєї цілі, всі гуртом в одному пориві, і кладуть свої життя заради того, щоб хтось один із них перетворився на надзвичайну багатоклітинну істоту і через багато життів сперматозоїдів, колись, ставив собі питання про свій сенс життя. То подумай і скажи, якщо ти маєш можливість довести до кожного конкретного сперматозоїда сенс його життя, знаючи наперед, що воно потрібне лише для того, щоб конкретно цей сперматозоїд умовно підставив плече товаришу, послугував щитом, або паливом, для іншого, того, одного лідера, який має досягти справжньої цілі, ти розповідав би цим сперматозоїдам, у чому сенс їхнього короткого існування і що їх чекає у майбутньому?
– Ні. Бо деяких піддослідних така ціль не влаштує, деякі можуть перелякатися і почнуть робити дичину, і в результаті основна ціль експерименту виявиться недосяжною.
– Правильно. Більше того, ти будеш робити все, щоб сенс життя був недоступний сперматозоїдам і вони продовжували свій шлях так, як і раніше, усім своїм коротким життям слугуючи загальній цілі.
Сірі замовкла. Напевно, давала мені час подумати. Я піднявся в повітря і доєднався до неї, створивши собі зручне невидиме сідало.
– Тепер будемо переносити приклад на людей?
– Так. Можеш логічно продовжити моделювання на людях?
– Спробую. Отже, люди, живучи своїм буденним життям, уже виконують програму, яка в них закладена, хоча вони не усвідомлюють цього. Тобто вони вже мають сенс в усьому, що б вони не робили, якою б дичиною не займалися, яким би способом не витрачали свій час?
– Саме так. Але, якщо вони усвідомлять, що саме є їхнім призначенням…
– Але вони не усвідомлюють і ніхто їм не підказує. Ти підводиш до того, що вся та дичина, яка відбувається на Землі, всі ті війни, геноцид, ворожнеча – все те і є сенсом життя людини?
– Не сенсом, а програмою, яка в людей закладена. Сенсом є кінцевий результат. Для сперматозоїдів – це смерть основної маси клітин і використання мізерної кількості на корисну дію.
– А для людей?
– Це мені не відомо. Ти ж знаєш, що у нас також існували люди. Всі деміурги, і я не є винятком, мають спогади й записи у пам'яті поколінь лише з моменту апокаліпсиса. Всю доапокаліптичну історію ми маємо у вигляді деяких записів та історичних тлумачень. Це було умовою Творця. Тож стосовно людей я маю лише дві гіпотези.
– Розкажеш?
– Звісно. Тому я тебе сюди й запросила. Перша: людей винищили під час апокаліпсиса, бо вони виявилися дуже небезпечними для інших форм життя. Але ця гіпотеза не витримує ніякої критики.
– Чому?
– Тому що будова людського організму, як і організму інших розумних, дуже складна.
– Чекай. Розумію. У нас також є вираз "забивати гвіздки мікроскопом".
– Правильно. Якщо ти маєш можливість спроєктувати досконалий організм і можеш прорахувати всі можливі варіанти його подальшого існування, то ти маєш знати й про всі можливі загрози.
– А друга версія?
– А от друга – досить легко може бути доведена логікою. Творець винищив людей під час апокаліпсиса, бо вони виконали…
В голові сяйнула думка, і я перебив Сірі:
– Бо вони виконали своє призначення і стали більше не потрібні, як усі ті дев'яносто дев'ять відсотків сперматозоїдів, трупи яких просто змивають в унітаз?!
Деякий час ми мовчали. Небо затягло хмарами. Скоро мусив піти ранковий дощ. Я розумів, що це не кінець розмови. Я мав спитати й мені цього не хотілося. Врешті, я засмучено запитав:
– І як впливає на ситуацію з людьми відсутність у світі Землі Бога і деміургів? Пам'ятаєш, ти мені казала про це?
– Так, пам'ятаю. У світі твого минулого справді немає одного складникаї й тому він негармонійний і руйнується. Оскільки Бог відсутній, то в потрібний момент не було кому прибрати з планети людей, і все сталося так, як сталося. Люди, як вид, який виконав свою місію і більше не потрібен, не маючи стримувального впливу вищих сутностей, просто продовжив жити далі й виконувати ту програму, яка є їхнім єством. Спочатку люди, вважаючи себе вінцем творіння, винищили інші розумні раси й знищили мудрість колишніх поколінь. Потім, як павуки в банці, почали гризтися між собою і кілька разів самі себе винищили майже вщент. Кожного разу починаючи з нуля, люди ставали все біднішими на знання, які колись отримали від Творця, і, врешті-решт, твій минулий міг спостерігати картину повного занепаду, коли людство по десятому разу винайшло велосипед і зброю масового знищення, і як тільки розвиток соціуму сягне певної межі, хтось знову натисне та червону кнопку і відправить усіх у кам'яний вік або повністю зітре людство із поверхні планети.
– Сумна картинка… І які висновки?
– А висновки ти маєш зробити сам. А я лечу донизу. Можу ще кілька годин поспати, – Сірі загорнулася в транспортний кокон.
– Я тут лишуся. Навряд чи засну. Є над чим подумати.
Перші краплі дощу впали на силовий кокон і видимість довкілля погіршилася. Все, як завжди. Нічого не змінилося... За винятком мого світосприйняття…
Шмат XV
∞ Зараз. Одеса
Сьогодні (за старою звичкою) замовив собі гарну погоду. Зима в Одесі цього року лагідна. Та й по всій країні зима без морозів. Уже рік українська земля стогне від рашистської навали. Навіть природа намагається допомогти українцям подолати ворога. Але, на жаль, дуже велика частина населення досі впирається і не бажає ні отримати ту допомогу, ні перемогти агресора.
Вже у кацапстанських магазинах продають український чорнозем мішками, рашисти демонстративно розстрілюють і катують українських полонених, москальські матері проклинають українців і бажають їм смерті за те, що їхні синочки гинуть від української зброї, намагаючись принести таку жадану перемогу Хутіну.
Натомість українська фіолетова влада грізно бореться із ворогом. Ось учора грізно насварили пальчиком Квашу Гелентвагена, очільника відкритого угруповання ФСБ у Києві. Грізно насварили, сказали "ну-ну-ну", і посадили під домашній арешт, щоб знав!
У Хмельницькому агенти ФСБ у храмі побили ногами українського військового. Той посмів запитати у людей, скільки українців має загинути, щоб люди перестали молитися московському патріархату?
Цей негідний вчинок військового влада також покарала, але не домашнім, а справжнім арештом. Заарештували побитого військового і склали протокол. Усе за законами. Винні повинні бути покарані…
А ті, хто називає себе українцями, лише мовчки на це все дивилися…
Про що це я? А, згадав. Про погоду. Гарна сьогодні погода. Сонечко визирає з-за хмар і намагається дати трохи тепла вимоченій зимовими дощами землі.
Сьогодні у мене зустріч. Давно я не ходив на зустрічі. Мене запросила вже добре мені відома Роза. Все по класиці. Через Серафима Йосиповича Розочка передала мені папірець із текстом від руки. На відміну від Фіми, Роза не змогла опанувати українську.
Ні за місяць, ні навіть за три місяці примусу мова не стала їй ріднішою. Мені навіть здається, що Роза почала отримувати якесь збочене задоволення від процесу туалетного навчання. Я фізично не міг спостерігати за нею весь час, але коли навідувався із перевіркою, майже кожного разу відправляв її на промивку кишківника за москворотість.
За цей час вона трохи схудла і навіть стала більш стрункою, що ще більше підкріпило мою теорію про те, що їй таки більше сподобався сам процес, аніж бажаний результат.
Текст записки був усе ж українською. Роза просила зустрітися з нею, бо мала до мене ділову пропозицію. Я подумав, що вона, як і Серафим Йосипович, вирішила трохи заробити на такій незвичайній можливості.
Потурати я їй не збирався, бо Фіма справно постачав мені нових "охочих" опанувати українську мову і мій час був майже погодинно розписаний для контролю всіх абітурієнтів, але вирішив піти на зустріч із простої цікавості. Ноги вже майже тиждень мені не боліли, і я вирішив прогулятися до кафе зимовою Одесою. Термометр показував десять градусів тепла. Я йшов асфальтовою доріжкою між паркових дерев і мружився від бідненьких променів сонця.
Рудий смокінг у шотландську клітинку, тростина із червоним скляним черепом у наверші й лакові черевики. Ця комбінація одягу, яку підкреслювала сива борода і не дуже охайна зачіска, стала моєю звичкою. Я намагався підтримувати поставу, пам'ятаючи слова одного з моїх нині покійних колишніх наставників про те, що рівний хребет є основою здорового тіла.
Розминувся з молодою парою. Хлопець щось доводив дівчині. Вирішивши послухати, я полишив тіло за автоматичною повільною ходою і безтілесно наздогнав пару.
– Нада свалівать. Адєссу ані может і нє захватят, но напакастіть єщьо мноґа смоґут. Нє хачю, штоби нам на ґолову шахід прілєтєл.
– Тагда давай в Венгрію, там хоть к русскаму язику нармальнає атнашеніє.
Моє обличчя перекосила крива зла посмішка.