Це я знайшовся такий один, що взявся вигадувати собі загробне життя. А вся паства, всі люди отримують уже готові макети потойбічного життя і нічого свого туди додати не можуть. Більше того! Вони навіть не здогадуються, що насправді можуть міняти все, що завгодно, бо їм того ніхто не казав.
До речі, цікавий факт, я за своє минуле життя стрічав багато описів пекла, дев'ять кіл, пантеони нечистої сили, казани зі смолою, геєну огненну, але не пам'ятаю жодного опису раю. Чистилище, ворота зі святим Петром, а далі рай… Усе.
У Корані рай ще існує, як якесь місце, куди праведникам дозволено після смерті потрапити.
А у християнстві взагалі, як вигнали з Едему перших людей, то Едем уже і не рай, бо туди нам не можна. Раєм вони називають посмертний стан праведника, в якому можна спілкуватися з Богом. Таке собі, якщо чесно.
Можливо, тому у віруваннях християн, які мешкають на території колишніх язичників, так багато душ у потойбічному житті нікуди не відлітають, а продовжують знаходитися поряд зі своїми поки що живими нащадками. У вирій наче вже не можна, у рай наче і немає куди, а у пекло чомусь не хочеться.
∞
Уночі Зея гарна. Напевно, і Земля вночі гарна, але у моєму земному житті я, мешкаючи у місті, не мав змоги поспостерігати за нічним життям природи.
Дріади ведуть суто денний спосіб життя. Лягають спати за моїм суб'єктивним часом десь о десятій вечора, як темніє. І вилежуються мало не до світання. Я ж, якщо лягаю з ними одночасно, то потім годині о третій прокидаюся і думу думаю. Десь о четвертій починається дощ і через свій кокон я вже не можу спостерігати за оточенням. Волога вкриває сферу бар'єра, яку я на ніч створюю довкола себе, і зображення практично змивається.
У мене ще не вистачає сміливості спати на великій висоті в кроні дерева гіганта. Місце для сну я влаштовую в кроні плодових дерев. І до Зеї ближче, і до фруктів, які зранку можна зірвати, лишень простягнувши руку.
Зараз десь третя ночі. Темряву розрізають маленькі плямки світлячків, та через крони дерев подекуди пробивається світло зірок. Добре міркувати у комфорті.
То яким має бути рай? В уяві мирян – це місце де росте багато їжі, можна ходити неспішно, вдягнутими в білий чистий одяг, нічогісінько не робити й насолоджуватися вічним буттям. Себто за життя вони так багато працюють, що єдине, чого їм від раю потрібно – це відпочити. У Валгаллі столи із харчами займають чільне місце в описах. Напевно, за життя голодували. У Корані акцент робиться на величезному гаремі. Ну, це очевидно. Кому чого не вистачає.
Мене, вочевидь, дуже дістав контроль суспільства, бо зараз мені ніхто нічого нав'язати не може, і це мене дуже тішить. Так, можуть убити, але лише за діло.
Зараз я сам тримаюся вчителів, бо ще не призвичаївся до навколишнього життя і не повністю став незалежним від чиєїсь допомоги.
Отже, у землян, звісно, не у всіх, у цей проміжок часу дуже велика потреба в тому, щоб від них відчепилися і дали побути вільними від щоденних примусів.
Дітей, з самого початку життя привчають до обов'язку робити те, що їм не подобається. Так, мені зрозуміло, що суспільство не може чинити інакше, бо не знає, яким чином людський вид може вижити без примусу. Примусу до нормального життя, примусу до поваги, до щаблів ієрархії, примусу до виконання звичаїв, сімейного життя, роботи, поклоніння ідеалам, розпорядку дня, правильного харчування, необхідності йти до лікаря за перших ознак хвороби...
І я не можу сказати, що примуси зайві. Серед примусів є корисні для самої людини. Живи сам, і дай можливість жити іншим. Зрозумій себе, відкрий свій талан і твори добро, даруючи його людям. Але це, швидше, принципи, які суспільство сором'язливо приховує від пересічного громадянина, щоб той часом не подумав, що віднині йому все дозволено.
Моя підсвідомість обрала після смерті прибути на Зею, згідно із заявленими мною налаштуваннями раю. Людей тут немає, вочевидь, вони мені й за земне життя в печінку в'їлися. Якби я з'явився серед недотичних, мені потрібно було б змагатися за виживання. Цього мені й на Землі вистачило. Якби серед пустельних тарганів – мене зжерли б за лічені секунди.
Я опинився саме у тому прошарку суспільства, де я міг своїми зусиллями забезпечити собі всі засоби для подальшого існування.
На Землі я ображався на життя за те, що після народження людину не навчають законів і правил використання наданої можливості, а саме – бути живим упродовж півсотні років. На Зеї такими вчителями для мене стали дріади.
Все вимірюється у порівнянні. Тож те місце, куди я хотів потрапити, виявилося пропорційним до моїх бажань. Можливо, це і називається розвитком, коли ти отримуєш те, що бажаєш?
Бо, як виявилося, правильно бажати – складна наука. Дивлячись зі сторони на мій земний досвід, вбачаю велику несправедливість, що дітей із самого дитинства налаштовують на те, що вони мусять усе життя покласти на суспільство і на чиюсь користь.
"А ким ти хочеш бути, коли виростеш?" Просте питання, але навіть ті, хто його ставить, не усвідомлюють, наскільки воно підступне. Не маючи інструкції з приводу власного життя, дитина озирається увсебіч і просто копіює довкілля.
Спочатку йде аналіз: а ким можна бути взагалі? Вихователь у дитсадку, вчитель у школі, працівник на заводі. Замість підсолоджувача можна додати ілюзорну можливість побути космонавтом і льотчиком.
А далі ідуть умови досягнення тієї цілі, яка вам нав'язана. Спочатку дитсадок. Ні, він вам не потрібен, ви повинні відбути там час, щоб не заважати старшим віддавати своє життя на користь іншим.
Школа. Там ви також для того, щоб не заважали іншим, бо вже до двадцяти п'яти років ви забудете все, чого там вчили, й ті знання ніколи в житті вам не знадобляться, навіть для того, щоб краще віддавати своє життя на користь соціуму та вашим роботодавцям.
Здавалося б, оскільки ви вже погодилися все життя покласти на інших, то, можливо, краще було б навчити вас більш продуктивно класти те життя на вівтар панівному класу? Але ж ні. Всі здобуті вами знання необхідні лише для того, щоб навмисно надати вам програму непродуктивної роботи й водночас не надавати вам можливості заробляти.
І все це базується на фантастичних обіцянках відкритих доріг і досяжних можливостей. Суцільна брехня.
∞
Через пам'ять поколінь я почув послання від Сірі.
"– Сірі: Голосно думаєш."
"– Я-Сірі: О, це я своїми думками розбудив деміурга?"
"– Сірі: Ні, це в мене для тебе нове випробування є. Гайда на гору, побалакаємо."
Я вже давно позбавився хвилювання перед випробуваннями свого наставника, хоча кожен з екзаменів мав лише дві оцінки: або я лишаюся живим, або мене знищують. У цьому дуже допоміг мій фаталістичний склад характеру і те, що загальний гормональний рівень мого тіла було навмисно знижено.
Увімкнувши пам'ять поколінь, я побачив зірочку Сірі, накинув на неї силовий мотузок, загорнувся у транспортний кокон, що мав вигляд сріблястого веретена, і повідомив:
"– Я-Сірі: Тягни, я прив'язався."
Кілька секунд – і ми з деміургом сидимо на межі кручі й дивимося на темінь Зеї знизу, і купол, устелений симетричним візерунком зірок, зверху.
Я не втримався першим.
– Яку цікавинку ти сьогодні мені приготувала?
– Сьогодні поговоримо.
– Просто поговоримо?
– Так.
– Сірі, те що для тебе "просто", для мене може скінчитися фатально.
– Усе ще не можеш звикнути? – Сірі посміхнулася. – Не переймайся. Якщо щось піде не так, ти про це ні здогадатися, ні подумати не встигнеш. А оці твої хвилювання зовсім недоречні.
– Як же я можу лишатися спокійним, якщо усвідомлюю, що є варіант мого відходу в небуття?
– Твій "минулий" забагато часу витратив на те, щоб перестати боятися смерті. Тож не прикидайся наївним і відклади свої апокаліптичні думки на потім.
– То про що будемо говорити?
– Я хочу похитнути твоє світосприйняття і поглянути у майбутньому, чи не вилізе назовні бажання перетворити все довкілля на попіл?
За своє відносно недовге життя на Зеї я вже звик і до своїх апокаліптичних думок, і до загрози в одну мить перетворитися на купку піску. Тож виділив зі сказаного Сірі те, що мене турбувало найбільше.
– Тобто саме зараз ти мене екзаменувати не будеш, а просто накидаєш мені інформації?
– Як піде.
– Добре. То яка тема?
– Я вже сказала. Твоє світосприйняття і його розхитування.
– Гаразд. Я вже напружився і завмер в очікуванні.
– Сьогодні помітила, що в тебе з'явилися думки про сенс життя. Отже, ти розумієш, що пройшов етап початківця у навчанні ремесла і дістався рівня "мешканець".
– І що це означає?
– Це означає, що твого володіння ремеслом дістане, щоб ти вільно жив на Зеї й не залежав від суспільства. Так би мовити – програма мінімум. Якщо ти зараз перестанеш вчитися і просто вирішиш жити, то ти можеш забезпечити всі свої мінімальні потреби для виживання. Але життя твого минулого було у тілі людини й виховання ти отримав у земному світі. Оскільки лікарня Аїда доволі ізольоване місце, то можна сказати, що твої вміння набагато випередили твій світогляд.
– І що не так із моїм світоглядом?
– Тебе хвилюють питання сенсу життя. Отже, ти не розумієш, що відбувається. І оскільки тобі в думки можу залізти лише я, то лише я можу тебе скерувати менш шкідливим шляхом розвитку. Інших мешканців Зеї ти просто не зрозумієш. То в чому, на твою думку, сенс твого життя?
– На Землі наймогутніші розуми з початку часів намагалися дати відповідь на це питання. Не знаю.
– Відмовка, – деміургу набридло сидіти на скелі й вона, здійнявшись у повітря, напівлягла у невидиме крісло. – Кожен землянин вирішує для себе, в чому сенс його життя, і відкидає ці думки у темний куточок, бо розуміє, що його рішення не є правильним. З часом сенс життя змінюється, але одномоментно він є у кожного.
– Ти кажеш, кожен землянин?
– Так. На Зеї такої проблеми немає. Цей світ цілісний і у процесі виховання нових поколінь молодь доволі рано розбирається із цим питанням.
– Добре. Сенс життя… У спогадах мого минулого я мав сенс життя різний. Спочатку мені розповіли, що за життя, як справжній чоловік, я маю посадити дерево, збудувати будинок та виростити сина. І саме у цьому я деякий час вважав сенс свого життя.