Наперед всього, ви зведете прокляття для мене, а вже опісля будете розв'язувати проблеми для нових клієнтів. І якраз розмова за фінанси, то я таки хочу взнати за чуттєву для моєї кишені знижку за те, що я своїм ротом відрекомендую вам нове джерело прибутку!
Роза трохи відсунула від себе планшет і задумалася. Серафим походив навколо. Зрозумівши, що залучена важка артилерія процесу мислення і цей процес за кілька секунд не мине, він пішов зі своєї кімнати по коридору на загальну з квартирантами кухню, вочевидь, маючи на меті пригостити гостю чаєм або кавою.
Роза підперла кулаком підборіддя та ще глибше увійшла в аналітичний стан. Слідкуючи за думками, її очі хаотично блукали поглядом по кімнаті. Боковим зором помітивши незначний рух, Роза спинила погляд на планшеті. На лівій стороні у віконці російської мови самостійно надрукувався текст. На правій стороні відповідно з'явився переклад українською.
Мені почала набридати прелюдія, біль у коліні майже приглушився знеболювальним, тож хотілося діяти, і я вирішив якось розворушити ситуацію.
Коли до кімнати, тримаючи тацю з двома чашками кави та символічними смаколиками на блюдечку, повернувся Серафим, Роза, як загіпнотизована, дивилася на планшет. Сервірувавши стіл, Серафим Йосипович через плече глянув на напис на планшеті. Прочитав уголос:
– Я хочу поговорити з Валерієм? Роза, я таки хотів би захистити власні інтереси та просити вас у розмові не розводити манси за гроші та можливий ґешефт з нашого підприємства. Пам'ятайте, що ви маєте враховувати мою долю!
– Я не хочу поговорити з Валерієм! – уперше Роза, без набору тексту, сама створила з наявного та видала щось від себе українською.
Хотіла ще щось сказати, але, зрозумівши, що на частці "не" її знання мови закінчуються, знову почала писати.
Серафим знову поглянув на планшет.
– Фраза виникла сама і я подумала, що то ви її написали? Розочко, так, це мій лайтфак, але за моє життя він ще не навчився жити окремо. То вас цікавить розмова з потенційним клієнтом? Якщо так, то нагадую за збереження авторських прав на моє ім'я!
Роза, немов загнаний у темний куток тушканчик, трохи поздіймала груди, вентилюючи повітря в кімнаті, потім одним духом випила запропоновану Серафимом чашку кави й закивала головою.
– Добре, то ходімо, мені здається, сьогодні він має бути вдома.
"– У нас гості".
"– То добре. Гості, то завше добре. Треба дати їм зрозуміти, що сам страждаю від прокляття та нічого вдіяти не зможу."
Не підіймаючись із крісла, я дистанційно відімкнув замок на дверях. Язичок замка клацнув і двері трохи прочинилися.
Гості, підійшовши, побачили щілину відкритих дверей і спинилися на порозі. Серафим постукав.
– Заходьте, шановні! Я вас чекаю!
Зрозумівши, що прочинені двері означали гостинність, а не місце страшного злочину, як показують в усіх детективах, гості полегшено зітхнули й зайшли, тримаючись купи та трошки притискаючись одне до одного.
Роза трималася за планшет, Серафим тримався за руку Рози.
Ні, не можна сказати, що вони боялися. Особливо Серафим. Майже зовсім.
– Радий вітати шановних гостей на цій житловій площі, яку мені гостинно надав у тимчасове користування Серафим Йосипович. Вибачте, що я не встаю, бо маю деякі невеличкі проблеми з пересуванням. Натомість можу запропонувати лише один стілець, бо другого немає.
– Валерію! Шо ви таке кажете за стілець?! Як це нема?! Зараз все буде!
Серафим допоміг Розі сісти на стілець, та бігцем вирушив у свою кімнату за другим.
Вочевидь, Роза не очікувала так скоро опинитися віч-на-віч із джерелом прокляття, бо, вчепившись в планшет, зобразила здивовану сову, що може лише сидіти, крутити головою, мовчати та кліпати очима.
– Валерій.
– Роза.
– Розочка, я дуже тішуся, що ви так патріотично налаштовані, що вирішили вчити українську мову з таким жорстоким примусом. Так би мовити, з головою вирішили зануритися!
Серафим приніс другий стілець і всівся поруч з Розою.
– Шо?! Я нє ... !!!
Серафим здивовано подивився на Розу, котра, не договоривши фразу почала набивати текст на екрані планшета. Почав читати.
– Я не вчити? Яка мова? Розочка, що ви маєте на увазі?
Роза у приступі паніки якомога швидше набирала текст, тому помилялася, і Серафим не міг зрозуміти, що вона хоче сказати.
Я вирішив допомогти та прояснити ситуацію.
– Серафиме Йосиповичу, я вирішив висловити Розі свою повагу, побачивши, що заради вивчення державної мови вона ладна піти на такі жертви.
– На які жертви?! – майже синхронно сказала солодка парочка. Роза навіть перестала набивати текст.
– Як, ви ще не знаєте? Серафиме Йосиповичу, я ж вас попереджав про Швидку Настю!
– Ва-ва-валерій! Я ви-ви-вимагаю пояснень! – Серафим навіть почав заїкатися від хвилювання.
– То давайте я все розповім спочатку. Вже давненько так, я отримав прокляття від доволі сильної відьми. Звали її Настя. Прокляття проявляється в тому, що варто мені лише заговорити, як я вимушений бігти до вбиральні, де з мене виходять продукти життєдіяльності. Варто мені лишень заговорити... Реакція у даного прокляття настільки швидка, що за Настею збереглося додаткове ім'я. Всі кликали її Швидка Настя. Прокляття діє також і на деякій території, на якій я живу. Взагалі саме прокляття доволі лагідне. Воно може навіть не кожного разу спрацьовувати. Я довго намагався позбутися цієї холєри. Я маю на увазі прокляття, бо від Насті я здихався швидко. Але, як виявилося, відсутність Насті ніяк не вплинула на прокляття. Воно живе власним життям і, що гірше, воно передається іншим людям! Але з часом я таки знайшов рішення! Річ у тому, що Настя була кацапкою, і її прокляття реагує лише на кацапську мову! Розумієте?! Тим, хто вивчив українську, себто і вам, Серафиме Йосиповичу, вже нічого не загрожує! Тепер навпаки, люди, які мене знають, іноді рекомендують одноразове спілкування зі мною, як квиток у школу вивчення української мови з радикальним примусом. Деякі люди розуміють, що стимул у звичайних курсів української мови замалий, щоб примусити їх освоїти державну, тож звертаються до мене. Все на добровільних засадах. Ви ж сюди добровільно прийшли, Розочка? Вас же ж ніхто не примушував?
На декілька секунд у кімнаті повисла пауза. Здавалося, можна почути, як коліщатка логіки крутяться в головах присутніх.
Першою прийшла до тями Роза. Зрозумівши, як її підставили, вона голосно верескнула, підхопилася та, немов у дупу встрелена, вискочила з кімнати.
– Та я!!! Та ви!!! – ці заклики, найімовірніше, нікому конкретно не були адресовані. Але вони допомагали на слух вирізнити місце знаходження Рози.
Вона заскочила в кімнату Серафима, певно, за своєю торбочкою, звідти по коридору алюром пронеслася в бік виходу; грюкнули двері, і її галас затих на сходовому майданчику.
– Ой-вей! Таки Роза має ділову натуру. Хоч грошей за свій візит вона таки не встигла взяти, але мій лайхвак потягла і не погидувала...
Серафим із сумом попрощався зі своїм гаджетом.
– Облиште, Серафиме, мені здається, він їй зараз набагато необхідніший, ніж вам. Їй іще додому якось дістатися треба і не осоромитися посеред вулиці.
Серафим так напружено над чимось думав, що в нього на лобі пульсувала жилка. Напевно, саме цю жилку називають підприємницькою, бо вже доволі швидко мій орендодавець запропонував мені новий бізнес-план.
– Скажіть, Валерію, а чи не погодитеся ви мені трішечки допомогти у налагоджуванні відносин з колективом моїх сусідів?
"– Цей аферист уже хоче всіх сусідів підсадити на мову, щоб не лише він страждав! От... Підприємницька натура!"
"– Але всіх ти контролювати не зможеш!"
"– Так, та треба ж щось робити, поки рухатися немає змоги. Не буду ж я літати на очах у десятків одеситів через проблему з коліном. Так, я можу підтримувати себе польотом, та майже нормально рухатися, але помилки у рухах усе ще дуже помітні. Ще тренуватися потрібно. Хоч за місцем проживання принесу якусь користь."
"– І скільки потягнемо одночасно?"
"– Але ж їх не потрібно тотально контролювати. Зрідка, у режимі графіку буду до них навідуватися і відправляти на чистку кишківника тих, хто саме в цей момент москворотить. Чоловік двадцять?"
"– Так, думаю, цього буде достатньо."
– Серафиме Йосиповичу, я дуже вражений вашим бажанням поліпшити патріотичні погляди у своєму оточенні!
– Саме так, Валерію Йосиповичу, саме так! Одеса доволі неосвідчене місто! Здавалося б, під час війни одесити мають зрозуміти-таки за важливість мови! Ви ж самі бачите, що для свідомих людей необхідний лише поштовх. Я тому яскравий приклад! Але ж ні! Лінь і невігластво заважають нашому суспільству розвиватися! Скажіть, Валерію, а коли саме відбувається... Отримання людиною від вас такого... Корисного прокляття?
– Ну, якщо я вдома, то достатньо людину завести до загального коридору, або до вашої кімнати. Якщо не спрацює, покличте мене. Якщо буде зоровий контакт, то це вже гарантія, що людина отримала путівку в життя і квиток до засвоєння української мови. Не рекомендую залучати до навчання більш ніж десять — п'ятнадцять осіб. Бо це і на мій стан здоров'я впливає не найкращим чином. І головне ж, ви пам'ятаєте? Головне, добровільна участь в експерименті!
– Так, Валерію, так! Усе лише добровільно! – подякувавши, Серафим почав задумливо розмовляти сам із собою.
– Спочатку звернуся до молоді й нароблю лайтфаків! Це ж можна непогано піднятися! Куплять, куди вони дінуться! Дякую, Валерію, піду, потрібно дещо підрахувати...
Серафим, не виринаючи із задумливого стану, встав і пішов до себе, не забувши автоматичним рухом захопити з собою свій стілець.
Шмат XIV
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Хочеться визнати, що я таки отримав свій рай. Мені невідомо, чи це я створив світ Зеї, чи я уявив собі ідеальний світ і мої уявлення збіглися з реальним світом, котрий уже існував невідомо де, але факт лишається фактом. Уже десь півтора року я живу на Зеї, пристосовуюсь до цього світу, отже, моє земне тіло вже згнило в могилі, а мої спогади продовжують жити тут, у тілі наступного.
Отже, кожен може мати свій рай. Але релігійні діячі на Землі узурпували навіть потойбічне існування людей у можливому раю.