Хоча ми з ним ні про що не домовлялися. Чутлива особистість.
Слідкувати ще й за ним, у його буденному житті, мені було ліньки. Нецікава людина. Розумна, але не цікава.
Напевно, те, як я зараз виглядаю, навіть за умови фантастичності, все ж не є гарним видовищем. Голий старий дідуган, узявши руки в боки, невисоко над підлогою літає по кімнаті.
Біля серванта взяв пігулки, біля столу запив їх водою з пляшки, потім відвідав душову кабінку, де вода, оповивши моє тіло білою піною, змила сон і вранішню дрімоту. Потім біля шафи огорнувся якимось ганчір'ям, що перетворилося на смокінг. Завмер у польоті перед дзеркалом.
"– Ну і як?"
"– Боляче. А від цього вираз обличчя кислий. Але нічого. З пивом потягне."
"– Дідько! Та завдяки своїм можливостям я крутіший за термінатора, але самостійно врегулювати стан крові, чи судин, чи суглобів, чи що там іще могло вийти з ладу, не в змозі. Розвалюха!"
У коридорі почувся гамір. Голоси належали Серафиму Йосиповичу та незнайомій жінці. Треба контролювати, бо якщо господар із гостинності перейде на російську і не потрапить до вбиральні, це буде ударом по моїй репутації. Я кличу капці, які одягаються мені на ноги, всідаюся в глибоке крісло, закриваю очі й, покинувши тіло, лину до коридору.
Йосипович послуговується українською ще повільно, але словниковий запас має доволі великий, тож великих пауз не робить. Говорить він із характерним одеським акцентом. Це перша людина на моїй пам'яті, яка зуміла підладнати одеський жаргон під українську мову. Мені цей колоритний сленг настільки подобається, що я навіть не звертаю увагу на деяку кострубатість вимови.
Жіночка, з якою вони йдуть до кімнати господаря, як і володар квартири, належить до нації, що має схильність до світу фінансів. Обоє співрозмовники за віком старші від мене. Хоча стосовно жінки остаточної впевненості не маю. Вік жінки – то завжди філософське питання. Співрозмовниця, вочевидь, була попереджена Йосиповичем стосовно мови, але навряд чи надала цьому застереженню великого значення. Серафим, як може, намагається вгамувати у подруги нестриманість у висловлюваннях.
– Ви хатітє сказать…
– Прошу вас, тихіше й українською.
– І сколька…
– Тс-с-с! Розочка, я вас прошу! Тільки не російською! – Серафим мало не закриває їй руками рота. – Якщо ви думаєте, що я вам набрехав, то згадайте, за мій авторитет. Я хоч і старий, але не брехун! – Заходьте до моєї кімнати. Дозвольте ваш лапсердак. Проходьте до столу. Тут можна не соромитися і таки нахабно розкласти ваш інвентарій на половину стола.
Роза сіла за стіл та, відкривши кошолочку, видобула звідти маленьку скляну кулю, карти таро, литий дзвіночок з приємним звуком, ароматичні палички, які відразу підпалила і закріпила на підставку. По кімнаті повилася тоненька цівка диму з пряним духом східних ароматів. Струснувши дзвіночок, спеціалістка з духовного боку нашого існування пильно послухала, поки звук не стихне, потім подивилася крізь кулю, нахмурила брови, неначе побачила там щось цікаве. Далі вона сіла рівно. Вочевидь, ритуали скінчилися, треба було щось сказати, але з текстом у Рози виникли проблеми.
– Сколька..?
– Ша! Розочка, я ж вас просив! За суму не майте сумнівів, усе, як домовлялися, за вашим прейскурантом! Але я не навмисне закриваю вашого рота. Ви можете безневинно постраждати, не надавши моїм словам достатнього значення.
Розочка не стрималася. Незважаючи на перестороги Серафима, вона таки доказала фразу до кінця:
– Фіма! Ви мінє такі начіналі нравіца! Вот толька нє надо мінє сказать, что за мєня дєлать! Я імєю бить вєдьмой в трєтьєм калєнє! Нікакіє праклятія на мєня гдє сядут там і слєзут!
Раптом Роза рвучко встала. Підвелась вона настільки різко, що відіпхнула жижками стілець і той голосно впав на підлогу. Завмерши в стійці "струнко", Роза широко відкритими очима дивилася поперед себе з абсолютно відсутнім виразом обличчя, неначе школяр, якому конче необхідно відшукати у своїй голові принцип утворення золотої спіралі Фібоначчі.
– Ро-озочка! – Серафим зажурено похитав головою і злегка махнув рукою у бік дверей, – туалет у кінці коридора, ліворуч.
Розочка, прийшовши до тями, ввімкнула форсаж і дременула до вбиральні. На найближчі десять хвилин нічого цікавого відбутися не повинно, тож я, відчувши, що знеболювальне починає діяти, змінив капці на черевики, шнурки на яких синхронно зав'язалися традиційними бантиками, та спробував пройтись по кімнаті, вимушено, десь на половину маси, підтримуючи себе вмінням польоту.
Приглушений біль у коліні виявився терпимим для неспішного пересування. Я все ж хотів сьогодні вийти в місто, але, запідозривши, що у квартирі буде відбуватися щось цікаве, вирішив іще трохи відсидітися в кріслі та проконтролювати події особисто.
Зрозумівши, що маю справу з людиною, дотичною до містичного боку нашого буття, зменшив радіус дії свого ментального бар'єра до обсягів власного тіла. Тобто тепер, якщо ми маємо справу зі справжньою відьмою чи ворожкою, вона, як надто чуттєва особа, зрозуміє, що з власної необережності потрапила ногами у компот, лише коли фізично доторкнеться до мене.
Дуже вже мені стало цікаво, як вона буде знімати мовно-діарейне прокляття. На перший раз я її лише легенько зачепив. Улаштував невеличкий "лайновий" вир у прямій кишці. Ну може ще трохи у товстому кишківнику.
Механіка проста. Внаслідок подразнення стінок кишківника перистальтичні рухи м'язів виштовхують вміст травної системи.
Подразнення було лише на невеличкій ділянці, тож лайна там у неї вистачить іще на пару сеансів.
Загалом ця процедура була постраждалим клієнтам лише на користь.
Усім же відомо, що на стінках товстого кишківника з часом виникають цілі поклади застарілого лайна. Он у Серафима за час мого проживання у відведеній мені кімнаті животик значно поменшав.
Я вже думав і на собі випробувати таку імпровізовану клізму, бо маю добряче барильце, яке вже трохи заважає. Але все якось не на часі.
Продовживши дивитися безплатну виставу, я став свідком того, як розлючена Роза, міцно зціпивши рота й обурено нахмуривши брови, поверталася до кімнати Серафима, з поглядом накрученого вдома дружиною клерка, що з праведним гнівом прямує до начальника, аби вибити собі підвищення щомісячної платні.
Потрапивши в кімнату, Роза заходилася зі злістю хапати зі столу своє відьомське спорядження, та, незважаючи на зойки Серафима "Як так?", "Ми ж домовлялися за діловою розмовою!", та "Шо сталося?", роздратовано кидати те все до кошолочки. Я також спочатку подумав, що Розочка не витримала випробувань жорстокої долі й вирішила відступити з поля бою. Але ми з Серафимом, вочевидь, недооцінили професіоналізм керманички потойбічних сил.
Роза, кинувши кошолочку зі всіма своїми речами на диван, знову вмостилася за столом, поклала руки, стиснені в кулаки, на стіл, декілька разів відкрила й закрила рота, намагаючись щось сказати, потім видавила із себе одне слово:
– Правда?!
– Щира правда, Розочко, щира правда! Шоби я так жив! То ви мені допоможете?
Роза ще декілька разів, немов рибина на суші, порозтуляла рота, злегка ображено стукнула кулаками по столу й завмерла, зло дивлячись на Серафима.
– І шо же оце я так негостинно сиджу, не вітаю дорогу гостю?! – Серафим підхопився та забігав навколо Рози. – Я зовсім забув! Я ж маю лайхак… Лайфак… Зробили мені тут одну штукенцію! Ось!
На стіл перед Розою ліг увімкнений планшет, на якому був відкритий російсько-український перекладач із клавіатурою.
Полегшено зітхнувши, Роза почала стукати по екрану. Серафим, читаючи через плече надрукований текст, не чекав, доки Роза його озвучить в українському перекладі, й одразу надавав відповіді. Регулярні примусові мовні тренування упродовж місяця таки зробили з нього українського одесита.
– То це правда? Ро-озочка, ви таки думали, що старий Фірма зійшов з глузду і вирішив вам запропонувати свої старі причандали на варіант приготувати форшмак у чотири руки? Таки нє! Я ж до вас як до професіонала! І чому ви прибрали інструментарії? Не поможе? А шо же тоді допоможе, як не інструментарії? Шо сталося? Таки ми з вами наче все вже оговорили на серйозній бесєді! Чи ви, Розочко, таки не гляділи на мене всерйоз і слухали неуважно? То я за те вам розповім! Уже другий місяць старий Фірма міряє на себе лапсердак поліглота! Я таки, не беручи всерйоз свої роки, освоїв українську мову! І шо? І ви, Розочка, питаєте мене, і шо? Таки маю сказати, шо лише другий місяць пішов, як на мою сиву голову впало це прокляття, а якби ви, Розочка, тільки знали, як я цих кацапів уже ненавиджу! Особливо ненавиджу у своєму власному домі! І скажу вам за сусідів! Вони таки всі кажуть, шо старий Фірма став бандерівцем! Ще мушу вам наголосити за вимову. Бандерівець, то зовсім не бандерка, а за другоє. Якщо вам таки забажається озвучити це вголос, то треба казати не Бендер, а Бандера. І не сперечайтесь, перевірено мною особисто, позачерговим променадом до клозету! Шо робити? Розочка, не треба моїм коштом заробляти собі на хороше життя! Це в мене до вас мається інтерес, за питання, шо робити?!
Роза, тяжко зітхнувши, на хвилину задумалася. Щось надумавши, вона знову почала друкувати. Серафим Йосипович, читаючи через її плече, підхопив свій монолог.
– Джерело? Джерело прокляття мало можливість залізти до моєї хати, коли я таки прийняв нового постояльця. Шлемазл?! Такі нє! Дуже чемний і порядний чоловік. Платить усе регулярно і таки без решти. Якби він мав за собою таке бажання лишати трохи на чай, то я взагалі би подумав, шо він місцевий! Має ім'я Валерій, а з таким ім'ям, як вийдеш в люди, то матимеш ґешефт. Одягається кошерно, і якби не мова, то я би мав за собов таке враження, шо він інтелігент! Мушу відзначити, що наші батьки таки мають одне ім'я! Нічого не можу сказати за свого предка, але його батько таки міг бути культурною людиною. І мені здається, шо він таки сам жертва того прокляття! Він коли бажав заселятися, мав сором поділитися зі мною підозрою. Зараз пригадую, він таки казав за якусь угорську шльондру. Начебто, якась відьма Настя загляне на вогник, якщо хтось почне говорити кацапською! Чи зацікавлений він... шо? Чи зацікавлений він вивести прокляття? Розочка! При всій моїй повазі! Вас таки не полишає надія нагріти свою філейну частину коло двох калориферів? Давайте дивитися на проблему покроково.