І він таки піде. І я можу з ним піти. Уявляєш, Олеже, після Семеновича там майже в кожному кабінеті можна буде клумби з чорнозему робити, квіточки розводити. Але Семенович дуже любить своє начальство, тож не бажає їм такої долі.
– Якщо всі кругом кацапи, то де ж українці?
– Р. Гарне питання, Семеновичу. Ой, яке гарне! Завдяки цьому питанню я і налигався тут із вами. Ось вони всі, українці. Всі тут зібралися за чарчиною. Ти, Олеже, не зміг зробити кар'єру не тільки тому, що народився в сім'ї українців. Тебе не пускали вище не тому, що ти за словом у кишеню не ліз, та не тому, що ти в списку неблагонадійних. Хоча, можу допустити, що твій гострий язик та бажання справедливості – це і є спадщина саме української крові. Ти, Олеже, сам не схотів до влади дорогу пробивати. Семенович, бач, трохи стрибнув уперед у своїй кар'єрі, але лише трохи, бо мама у нього українка. А головне тому, що вище він також сам не схотів лізти. Йому, бачте, і так добре. Тому лише ви вдвох і змогли перескочити відразу на українську мову. Вся молодь, усі перспективні молоді кадри, які зубами будуть вигризати собі місце під сонцем, мають винятково російські щелепи, і з мовою їм дуже важко потоваришувати. То й сидять сьогодні вдома, щоб на роботі чергу до туалету не створювати.
– Щось ти заумкувато нам тут проповідь розповідаєш. До чого тут те, що хтось там чогось сам не схотів? – Семенович сьорбнув коньяку і потягся за лимоном.
– Р. Чув історію від одного, сивого, як молоко, дідугана-кубанця. Кубанці – це нащадки запорізьких козаків, котрих виселили на Кубань, якщо хто з присутніх не знає. Той старий згадував шкільні роки за совка, коли в нього вчитель перших класів питав, хто він за національністю? Відповідь "козак" дуже не влаштувала вчителя. Батько вдома дав малому ляща, щоб краще запам'яталося і пояснив, що, певно, треба їм усією сім'єю ставати "русскімі", бо переселятися на Соловки дуже не хочеться. Через пару років, уже в середніх класах, малий запитав у батька: чи можна йому вступити у дитячий козацький загін, що створювався в школі як гурток? Отримав ременя по сраці та сувору заборону навіть близько підходити до гуртка. Хлопець був слухняний, тож минулося. А через пів року, за наказом батька, хлопчина поспитав у друзів, де поділися ті хлопці, що записалися в козачий гурток? Виселили всіх.
– Здалеку заїжджаєш, Валеро. Чим ти цього разу хочеш виправдати свої вбивства?
– Р. Селективним терором.
– Ого, замахнувся!
– Р. Так, тягне на філософію. Вже вісім сотень років триває війна українців із кацапами. П'ять сотень років кацапи офіційно носять ім'я різників. Три сотні років помічені кривавим терором, гнобленням українців, кріпацтвом, знелюдненням. Над Україною більше півтори сотні офіційних заборон мови, йде винищення українців як нації. За останню сотню років Україна втратила вбитими, розстріляними, замореними голодом, закатованими у таборах понад двадцять п'ять мільйонів своїх дітей. І це лише мертві українці. А ще депортації, примусове переселення, імміграція… Порівнюючи із найкращими показниками перепису населення України, маємо кожного другого. Винищені найкращі. І не просто винищені, на порожні місця завезене "насєлєніє" з російськими щелепами. Кожен другий… То скажіть мені, захисники людського життя, хто з українців повинен був лишитися? Якщо вбито найрозумніших, найсильніших, найсміливіших, якщо знищено навіть найкращих з найгірших – усіх, хто лишень голову міг здійняти трохи вище, ніж сіра маса? Ми – нащадки найгірших. Вижити, не висовуватися, не виділятися. Це закони виживання, які передані нам із ременем батьків, які самі змогли вижити лише завдяки цим законам. Так, кожне покоління народжує нових сильних, сміливих і розумних. Зараз це нове сильне сміливе і розумне покоління, що могло б відновити Україну та створити національну ідею, гине на передку під обстрілами кацапів. І я також вихований, як українська дитина совка. Я також не хочу бути дотичним до влади через підсвідомий страх і загрозу. В Україні зараз лишилися всі такі, залякані, недолугі, беззахисні. В той час, коли найкращі гинуть на фронті, майже вся фіолетова влада складається з кацапів. Усі суди кацапські. Усі спецслужби кацапські. Кацапська церква примушує українців не опиратися рашистам. Шпигуни Хутіна, які відкрито рекламували "рускій мір" рік тому, отримують керівні посади та фінансування від влади. І якщо навіть перебити цю наволоч, то на зміну їм прийдуть не українці. З'являться лише нові кацапи. Бо просто не лишилося кому. Ви не ймете віри в епідемію інформаційного вірусу? Що ж, на загальному фоні це вже ні на що не впливає. Для вас російська мова – це не перша стадія зараження "рускім міром", а просто мова, якою ви звикли послуговуватися. Потім прийде бажання отримувати контент російською мовою. Це просто зручно. Потім захочеться обслуговування російською. Потім постане питання відкриття школи з російською мовою навчання, бо дітям так краще. Ось так потихеньку вже маємо другу форму захворювання, яка вже виробляє захисний механізм. Навіщо мені вчити українську? Живемо у вільній країні, тож якою хочу, такою й буду розмовляти, та взагалі, яка різниця?! За тридцять років незалежності України виросли ваші діти. Під керівництвом кацапів молоде покоління виросло з бажанням бути москворотими. Свідома молодь гине на фронті, а те, що лишилося, готове танцювати під музику цієї кацапки … Як її… Інстасвиноматки. І нічого у відбитих мізках українських манкуртів не здригається, бо культура "внє палітікі". А ти, Семеновичу, кажеш, припинити вбивати кацапів. Хоча, вимушений погодитися з тобою. Мої зусилля на фоні загальної картини також не змінюють нічого. Можна б і відмовитися. Але як тоді бути з власними поглядами? Тобто, потуритися і спостерігати, як кацапи, відчуваючи повну безкарність, давлять українців? Як епідемія захоплює нові й нові жертви? Це буде не припинення вбивств, це буде потурання і допомога насильнику. А я не хочу допомагати кацапам!
– Але ти допомагаєш кацапам! Ти вбиваєш українців. – Олег одним ковтком випив чергову порцію коньяку.
– Р. Ти впевнений, що я вбиваю українців?
– Так, вони мирні люди, можливо, трохи збочені на русні, але вони не злодії!
– Р. Ти не знаєш цього. Такі мирні люди в окупованих містах ведуть рашистів у хати родичів воїнів ЗСУ, здають за копієчку проукраїнських активістів, наввипередки біжать на роздачу керівних посад окупованої адміністрації. А лишень територію звільняють, ці колаборанти миттєво перевзуваються та отримують грошики вже від фіолетової влади.
– Але і ти цього знати не можеш. Ті, кого ти вбив, не були на окупованій території. Можливо, саме вони будуть патріотами та не підпадуть під вплив кацапів?
– Р. Добре тобі, Олеже, жити. Ти віриш у казки... О, у мене виникла ідея! Хочеш врятувати одне життя з убієнних мною кацапів? Пам'ятаєш, блатного з парку? Ти засвітив гаманець, коли розраховувався у ресторані. Троє хлопчиків ішли за вами по парку і готували тобі банальний гоп-стоп. Там роботи небагато: взяти тебе в коробочку, приставити ножа збоку і поки ти, як заляканий терпіла, не рипаєшся, витягти гаманець і втекти. Але ти у нас лицар, ти обов'язково рипнувся б, отримав би ножа у печінку і до приїзду швидкої здох би від утрати крові. Але отой крикливий блатний лишився б живим і здоровим. Я його до газону завернув, коли він уже ножа витяг і виставу почав. Можемо відкрутити назад і спробувати переграти ситуацію. Готовий поставити своє життя на обмін? Тебе на той світ, а "кореша" твого до життя повернемо. Згода? Семеновичу, долучайся. Ти ж маєш право вирішувати: кому жити, кому вмерти. Якби я беззахисним постав перед вами у саду, твої хлопці мене вмить на друшляк перетворили б. Готовий ти віддати життя Олега за життя кацапчика, безневинно убієнного серійним убивцею?
– Ти й таке можеш? Час відкрутити назад, переграти минуле? – Семенович задумливо покрутив келих у руці.
– Р. На жаль, ні. Хоча, можливо, на щастя. У таких двох ідіотів, як ви, могло б вистачити дурі переграти ситуацію.
– Запобігання злочину, це інше.
– Р. Олеже, ти ж службіст, закони знаєш. Ніякого запобігання злочину. Ці троє хлопчиків невинні, як овечки з божого вівтаря. Ножа витяг кореш твій, бо просто бруд під нігтями хотів вичистити, а пісеньку про дядю заспівав, бо жити на світі добре. Я ж бо не міг знати наперед, що буде саме напад. Отже, це я скоїв злочин. І Семенович пропонує мені, щоб я припинив коїти злочини та покаявся. Мене ненадовго посадять. А може, взагалі не посадять. Усе залежить від того, скільки золота я насиплю кацапському судді.
– То що з тобою робити, Валеро? – Семенович подивився на Стіча.
– Р. У цей момент на обговоренні стоїть трохи інше питання. Що мені робити з вами, хлопці? Так, ви розмовляєте українською. Але все це під примусом. Зараз я піду, і варто буде вам упевнитися у відсутності мого нагляду, як ти, Олеже, продовжиш дивитися свої улюблені русняві телеканали та москворотити з касирками. Телевізор я тобі відремонтував, до речі. А ти, Семеновичу, відразу викличеш свою команду до роботи й тобі буде повністю байдуже, якою мовою вони ловлять серійних убивць. Можете не відповідати. Знаю, що так і буде. Але, якщо відверто, я не знаю, що мені далі робити. Весь час контролювати вас я не зможу. Тож єдиний вихід, який я бачу в цій ситуації, це усім продовжити робити те, що ми робили до цього часу. Я продовжу робити свою справу, але буду намагатися не потрапляти до вашого поля зору, а ви продовжите працювати, ловити серійників. Ловити мене продовжите. До речі, Семеновичу, спіймати мене ти не зможеш, але зможеш убити, якщо застанеш зненацька.
– Це ти мене так благородно викликаєш на поєдинок?
– Р. Ні, це я тобі даю підказку. Бо бачу, куди все котиться, та, п'ючи разом із вами, роздумую, чи не є приводом мого сп'яніння прощання з Україною? Та й не хочу я жити вічно. А тим більше, жити у тій країні, де кацапи будуть мирно уживатися з тим, що лишилося від українців, і по шматочку вигризати українську землю під "рускій мір". А з приводу смерті, хочу сказати вам, хлопці, одну річ. Смерті не існує. Знаючи мене, ви самі вирішите, скільки правди в моїх словах.