Поживемо – побачимо…
Шмат XI
∞ Зараз. Одеса. Відділок
Семенович полишив своє крісло і сів по інший бік довгого столу, навпроти Олега. На столі, крім пляшки коньяку та двох келихів, на тарілочках лежать солодощі. Нерівно порізаний лимон зі шпажками та купкою цукру по центру, криво поламані плитки шоколаду на порваних обгортках, величезне гроно білого винограду. Вочевидь, секретарки на роботі немає, бо в усьому відчувається велична недбалість чоловічих рук.
– Що святкуємо, Семеновичу? – Олег кинув до рота шмат шоколаду.
– Заїздив він тебе, Олеже, заїздив. Скоро п'ятнадцята. Сьогодні сьомий день, як він до тебе причепився. Можливо, в тебе від такого сусіда вже і пам'яті не лишилося, а для мене закінчення знущання над тобою – це свято.
– Аякже, ти що, думаєш, якщо він від мене відчепиться, то і тобі полегшає?
– Ну, хотілося б, щоб твої слова долетіли до… Не знаю, до кого. Нині вже невідомо до кого у таких питаннях звертатися, до Бога чи до Чорта.
– Не думаю. Твоїм хлопцям, звісно, дісталося на горіхи. Але ж люди у тебе тямущі, нехай змінять мову на державну і їхні подорожі до вбиральні зійдуть нанівець. Мені здається, пересидіти на лікарняному, як твоя секретарка, увесь відділок не зможе.
– Все так. І вони не пересиджують, вони знання мови поновлюють. – Семенович узяв пляшку і розлив у келихи янтарну рідину. – Чув, синє одоробло?! Тобі не наливаю, бо ти й так уже синій! Усю роботу відділку майже на тиждень зупинив! Козел ти інопланетний, а не маніяк! У мене справи висять!
Біля дверей, на вішалці, на шкіряній куртці Олега, приліпившись п'ятою точкою до плеча сидів, а зараз, можна сказати, майже головою донизу висів Стіч. Реакції від нього ніякої не було.
– Семеновичу, це ще нічого не означає. Він може бути тут. – Олег узяв келих, цокнувся з пляшкою і відпив ковток.
– А мені, знаєш, якось начхати, – схоже, для Семеновича цей келих коньяку за сьогодні був далеко не першим. – Це мурло полишило мене без людей. Зовсім! Я один на весь відділок! Уже краще мордою у чорнозем! Усіх людей! Позорище! Мову не знати! А дехто має два виші! А головне, чуєш, причина яка знакова! Пішли на лікарняний, бо серуни!
– Краще скажи: серуни, бо не знають мови.
– Жах...
– Семеновичу, ти не прибідняйся. Все ж найбільше сорому випало не на твою долю.
– Не на мою?!!! А всратися на очах у цілого відділку?! Як тобі?!
– Ні, таки не на твою. Я на п'яну голову оце тобі зараз розповім, і ніхто більше від мене цього не почує, але зрозуміти мене лише ти зможеш, то маю комусь виговоритися.
– Що ще ця синя падлюка вигадала?
– До мене на "свіданку" моя колишня набилася.
– Ого! Мені вже страшно.
– Я її попереджав, вона й Стіча бачила. І він її попереджав. Жінки... Діти у нас дорослі, аліменти я вже сплатив, кавалерів немає, засумувала. Навіть із цим здохликом домовилися, він обіцяв сидіти в іншій кімнаті й не відсвічувати. І все було добре спочатку. І в ресторані все було добре. І в парку на прогулянці все було добре. Прикопав, правда, Стіч одного блатного на газоні після фрази "Сабака лаяла на дядю фраєра", але обережненько прикопав, навіть я ледве помітив. І вдома все добре було. По келиху вина, потім, немов за замовленням, світло вимкнули. Все ґуд! Романтика! Але у найвідповідальніший момент моя розходилася, почала волати: "Єщё!!!", "Мой жерєбєц!!!" С-с-с…
– Срака-мотика!
– Так… Світла всю ніч не було, тож решту часу з ліхтариками, спочатку по черзі милися в душі, а потім білизну замочували у ванній та ліжко відчищали від протоплазми.
– От гузно синього кольору, перетерпіти не міг?
– Він потім відхрестився тим, що взагалі не слідкував за процесом, просто якийсь мовний фільтр спрацював.
– І ти йому віриш?
– Ні. Але довести нічого не можу.
– Однак, наскільки я пам'ятаю твою колишню, то втратив ти небагато.
– Можливо. Дійсно, тепер при зустрічі її від мене на інший бік вулиці відкидає, і це добре. Але з квартири ще довго дух протоплазми не вивітриться. Як там кажуть: осад лишився.
– Співчуваю. Спробуй хлорку, кажуть, перебиває. Бери келих, можливо, цей запах благородного напою переможе той запах протоплазми?
– Можливо. Будьмо, – обидва цокнулися з пляшкою і потроху випили.
Лялька Стіча подала ознаки життя. Смикнула головою, потім відліпила свою дупцю від плеча куртки, повітрям перенеслася до столу і вже на двох ногах заторохкотіла кігтиками до центру застілля.
– Р. Вітаю. Святкуєте?
– Без тебе святкували щойно. Тепер не знаю. – Семеновичу вже сам чорт був не брат, тож він висловлювався відверто.
– Р. Що ж, привід гарний, можна й відсвяткувати.
– Тобі наливати не буду. Ти синтепоновий, лише продукт переведеш.
– Р. Господь з тобою. Я й сам наклюкатися можу.
– П'яна лялька – то страшна зброя.
– Р. До речі, зараз я – Валерій.
– Та ти що! Нас ушанував своєю присутністю сам великий?!
– Р. Атож. Олег витримав випробування. Привід гарний. Тож я сам собі вдома наливати буду, а це, від нашого стола вашому.
Кватирка вікна відчинилася й до кімнати залетіло товстеньке дзеркальне веретено. Воно відкрилося над столом. Солодкі смаколики, які розіклав Семенович, розсунулися в різні боки. В центр ліг відріз вощеного паперу, вкрився харчовою плівкою, й поверх такої імпровізованої таці розіклалися м'ясна та сирна нарізки, порізані огірочки та цибулька, клапті чорного запашного хліба, на невеличкій фанерці товстими скибками нарізане сало. Апогеєм подарунка стала ще одна пляшка коньяку, дублікат тієї, що виставив Семенович.
– От, с-с-сука! Робочий день коту під хвіст! – чоловіки потяглися за шматками м'яса.
– Р. Не переймайся, Семеновичу, все одно всі твої засранці розбіглися так далеко, що навіть нікого у крамницю за закуссю відправити. А один начальник багато не напрацює. Тож долучайся, здаси залік разом з Олегом.
– Залік? – Олег і пив трохи менше, і контролював ситуацію трохи краще, тож зреагував на неприємне слово відразу.
– Р. Так.
Стіл у Семеновича був довгий. Стіч, ухопивши лапкою пробку від коньяку, смачно притулив її до носових щілин, сказав:
– Ах! Клопами тхне! – і розлігся на вільному місці пузом до неба. Надалі він лишень відкривав свою пащеку, коли розповідав щось або відповідав на питання:
– Р. Я ж казав, що контролювати думки не можу, тож зараз ви наклюкаєтеся, а що у тверезого в думках – те у п'яного на язиці. Так і перевіримо, наскільки гарно ви засвоїли науку.
– От падлюка синя! – Семенович розлив по келихах напій і смачно понюхав скибку хліба. – Все під свій інтерес підлаштовує. Навіть п'янку. Ще й зловтішається. А сам що п'єш?
– Р. Горілку.
Через відкриту кватирку влетіло невеличке веретено, з якого швиденько вилетіла повна стопка горілки, не втративши жодної краплини, цокнулася з напівпорожньою пляшкою коньяку і відлетіла у зворотному напрямку.
– Р. Чін-чін, – прокоментував Стіч.
– А що, коньяком гидуєш? – Семенович захрускотів огірком.
– Р. Немає зараз коньяку. У кращому випадку продавлять спирт, не факт що виноградний, через спресовану дубову тирсу, щоб трохи духу набрався, розбавлять водичкою, зафарбують паленим цукром і гай вперед по фірмових пляшках розливати. Якщо вже пити, то щось не таке складне. Просто спирт із водою. Не пив горілки від початку великого вторгнення. І не хотілося. Це зараз на вас подивився, та й собі налив, за компанію.
– А стільки харчів звідки? Крамницю обніс, чи на привозі з прилавка поцупив? – Семенович четвертину цибулини закусив шматом хліба із салом.
– Р. Просте дублювання. Якщо Христу потрібно було три хлібини, щоб нагодувати юрбу людей, то мені достатньо однієї, від якої я навіть шматочка не візьму. Достатньо, щоб вона просто була.
Олег узяв два шматочки сиру із різних місць нарізки та, пильно придивившись, порівняв.
– Підтверджую. Копії. Всі дірочки однакові, неначе на ксероксі робили. – Обидва шматки сиру Олег запхав собі до рота.
– Валеро, то ти можеш гарні справи робити, людство рятувати, а ти людей убиваєш!
– Р. Так. Це Україна зараз так благородно чинить. Кацапи рвуть її на частини, а Україна зерно відправляє кораблями, рятує людство від голоду. Аби лишень людству догодити та кишені фіолетової влади грошима напхати.
– Навіщо так? Наші союзники нам зброю передають.
– Р. Ага, союзники, від слова "юзати". Юзають Україну по повній програмі. Ось вам, недолугі українці, зброї трошки, але ви ж обережно з нею, не дай боже в Кацапстан попадете, вони можуть образитися і конфлікт може піти в сторону ескалації, а ми, цивілізовані країни, не хочемо бруднити свої макінтоші у вашій нецивілізованій крові. Ви вже там якось самі все на своїй території вирішуйте, та не забувайте пшеничку відправляти тим, що голодують, а те, що Кацапстан на Україні не зупиниться, те, що він ніде не зупиниться, якщо українці його зараз пропустять, це ж факт іще не доведений. Може, пронесе. Та й коли це ще буде? Рано чи пізно, Україна з Хутіним домовиться та заживемо, як раніше. Цивілізовані країни встигнуть іще трохи пожити, не один окраєць українського хліба з'їсти. То ти, Семеновичу, пропонуєш мені долучитися до виробництва зерна для людства, щоб більше врятувати голодних? Щоб компенсувати людству ту пшеницю, яку Кацапстан устиг в України вкрасти?
– Не пересмикуй! Я пропоную тобі припинити вбивати людей!
– Р. Ні, Семеновичу, ти пропонуєш мені припинити вбивати кацапів. І пропонуючи мені це, ти дивишся вперед лишень на один крок. Тобі хочеться підлизнути своєму еґо та впевнитися, що ти зумів припинити серію вбивств і навіть ордена собі за це не попросив.
– То що в цьому поганого?! Люди лишаться живими.
– Р. Кацапи лишаться живими, Семеновичу, кацапи. Любиш кацапів, Семеновичу?
– Іди к бісовій мамі, серійний вилупку, – незлобиво відрізав Семенович, та розлив нові порції собі та Олегу.
– Р. Ти не доповів наверх про мене, Семеновичу. Ти зараз тут один на весь відділок сидиш, а нагорі про мене досі ніхто нічого не знає. Це тому, що в цьому випадку ти думаєш уже на два кроки вперед.
Олег, жуючи шмат м'яса, здивовано підняв брови.
– Семеновичу, ти не залучив контору?
– Ні. – Семенович хлиснув коньяку.
– Р. Це тому, що Семенович знає, що буде відбуватися далі, після його доповіді. Його викличуть на килим.