Здивовано повернувши голову, я пильно оглянув кота. Звичайнісінький кіт. Завеликий хіба що. На волохатих грудях, не дуже помітно, висить кристал переходу у формі сердечка. Якщо придивитися, помітно, що тримають його тоненькі мотузочки, які охоплюють шию і груди.
Вже сам факт наявності у хвостатого хижака кристала підіймає рівень розвитку кота ледве не вище мого! Припинивши умиватися, кошак знову завмер, трошки примружившись, немов від задоволення, і дивлячись на небокрай.
Я волевиявленням прибрав фонтанчик і вирішив набитися у співрозмовники до цього … Невідомо кого, у тілі лісового кота.
– Оскільки ми тут удвох сидимо і милуємося краєвидами, чи можу я попрохати тебе коротенько розповісти про себе і про свій вид, бо я вперше зустрічаю настільки … Кота, що має витончений художній смак і полюбляє споглядати обрій?
"– От тютя! Ледве не сказав "розумного", на що цей волохатий міг би й образитися."
– Мр, коти, до виду яких належить моє тіло, самі звичайнісінькі. Я такий унікальний лише один. Уся катавасія з моєю унікальністю сталася лише тому, що при народженні я, крім своєї іскри життя, отримав невідому іскру розуму, і на додачу декілька іскор досвіду різних істот. Гном, лісовий удод, гоблінша і павук-побігаєць. І все це в голівці маленького кошеняти з повним усвідомленням усіх спогадів із першого дня існування. А головне – жодного котячого досвіду! Перші дні, поки цицьку ссав, думав, що з глузду зійду. Це і смачно, і гидко, і противно! Перші тижні життя до цього часу згадую, здригаючись від жаху. Я памʹятав життя заможного гнома; я трохи володів ремеслом; у мене були діти; я була володаркою притулку недотичних; я міг викльовувати комах під корою дерев і літати в три помахи крил розганяючись до стрибка. А коли я був павуком… Ні… Це неважливо. І ось я, після всього цього, лежу біля материної цицьки й намагаюся опанувати контроль над чотирма лапами, що своїми гострими кігтиками, неначе самостійно, дряпають мою ніжну шкіру. Бр-р-р! І це в той час, коли я ще недавно міг вільно управлятися з вісьмома лапами та вісьмома очима!
Кіт схилив голову. Напевно, ті спогади справді тяжким тягарем лежали у шухлядці його досвіду.
– Якщо тобі так неприємно згадувати, то, може, не варто?
– Та що там згадувати, – кіт підняв голову і знову подивився у далечінь. – Це все вже минулося. Перші два тижні я намагався вижити, але поводився не так, як личить тримати себе кошеняті, тож періодично отримував тягла спочатку від матусі, потім і від братиків із сестричками. Мушу визнати, що коти досить швидко дорослішають. Коли мені виповнився місяць, я дременув із рідної нори, і три дні шукав дріаду. Спогади чітко мені вказували, що лише дріада мене може зрозуміти, і або допомогти якось уладнати моє існування, або загасити, к такій мамі, мою іскру життя, бо так далі продовжуватися не могло. Ледве не здох від виснаження, бо полювати ще не вмів, а минулий досвід нічим у пригоді мені стати не міг. Жер драпан, бо за гоблінської пам'яті маю багато приємних спогадів про нього. Тепер досі від нього нудить. Через дріаду я потрапив до лікарні Аїда. Нас тут доволі багато. Всі ми різні, кожен по-своєму відмовляється товаришувати зі своєю макітрою, але серед такої братії я почуваюся нормальним. Хоч так … А розповідати про себе мені подобається. І розмовляти з іншими мені подобається. На жаль, у цій лікарні важко знайти співрозмовника. Коли я тебе вперше побачив, я подумав, що ти такий же, як і всі, й не став із тобою знайомитися.
– А коли це ми зустрічалися?
– Мр. Ти навряд чи пам'ятаєш. Ти тоді настільки перелякався, що я вирішив не травмувати твою психіку і не знайомитися ближче.
Я швиденько прокрутив у пам'яті поколінь лінію часу свого життя у лікарні Аїда. Один із найбільших переляків припав на першу ніч у лісі, коли я тренувався одягати ментальний бар'єр. Звісно, я згадав ті очі велетенського невідомого чудовиська, завдяки яким я мало в штани не напудив від страху.
Прив'язавшись до образу очей, я крутонув лінію часу вперед і побачив, що винуватцем мого переляку виявився саме цей кіт, що жив у лікарні, спав на гілках дерев, під настрій літав до сусіднього лісу, щоб уполювати собі якусь пташину (поїдаючи здобич він зовсім не страждав від усіляких емоційних коливань та усвідомлення того, що птахи, або інші звірі мають такі ж іскри життя, що і він), і зрідка спостерігав за мною, ховаючись у навколишній зелені.
Пам'ять поколінь – дуже зручна річ для пошуку інформації про майже всіх живих істот Зеї. Головне мати персональний контакт із об'єктом пошуку, ще краще – знайомство.
Через знайомство, яке підкріплене двома сторонами, можна отримувати майже будь-яку інформацію про знайомого. Цим ти також надаєш право на повний перегляд свого життя товаришу.
Я підвівся на ноги, пройшов приблизно половину шляху до кота, спинився і простягнув руку як для рукостискання.
– Я справід під час нашої першої зустрічі мало не обіс… Мало не зомлів від страху, але це ніяк не стосується тебе. Ти мені цікавий і було б непогано інколи нам перекинутися кількома словами біля фонтанчика водички. Знайомство?
– Згода, – кіт також підвівся на лапи й, підійшовши, притиснувши вуха до голови, різко ляпнув мене лапою по руці. Мимоволі похололо в животі від думки, що було б, якби він так ляпнув мене із випущеними кігтями.
Все-таки отримавши більше задоволення від факту знайомства, аніж адреналіну від процесу, ми знову розійшлися по своїх місцях.
– Мр, а тебе сюди яким вітром занесло? Тут я тебе вперше бачу.
– Проблеми з польотом. Не можу вийти зі стану вільного падіння.
– Мр, то це не проблема. Тобі потрібно просто позбутися страху смерті …
Піднявши одну брову від здивування, я слухав, як пересічний кошак зі світу Зея розповідав мені про те, чим мій "минулий" майже половину свого життя займався у земному світі.
– … І от тоді, коли ти будеш падати з укосу до річки, всі твої думки будуть зайняті не всеохопним страхом смерті, а жагою розігнатися ще швидше, і необхідність перевести стан падіння у стан польоту стане не порятунком, а вимушеною мірою припинення гри в американські гірки. А проробити це все краще у медитації. Ти знаєш, що таке медитація?
– Звісно знаю! – це вже був удар нижче пояса. От лишень від кошака я ще не вислуховував теоретичну частину по медитативних практиках!
Підібгавши ноги під себе, сів у позу лотоса, не гаючи часу, вимкнув думки та зосередився на завданні. Через декілька хвилин підхопився на ноги, розігнався, і з криком: – Дивись, як я умію! – рибкою стрибнув зі скелі.
– І-і-і-і-є-є-єх-ха-а-а! – отримавши доволі велике перенавантаження, з очима, повними сліз від вітру, я увійшов у віраж над водою річки й злетів над вершинами дерев-гігантів.
Із такої відстані кіт на горі став маленькою крапочкою. Розуміючи, що так далеко я до нього не докричусь, використав для зв'язку пам'ять поколінь.
"– Я-Коту: Можеш так?!"
"– Кіт: Мр. Звісно, можу. Але навіщо лапи трудити?"
Помалу підіймаючись знову на гору, думав, якою дріб'язковою здається проблема після її подолання, і як довго можна з нею возитися, не знаючи правильного шляху до її вирішення.
І тут оця згадка про лапи, немов би тумблером клацнула у моїй голові.
"– Ах ти ж, волохатий лінько! Сірі казала мені, що поки детально не вивчить усі відомості про світ Землі, у пам'ять поколінь зможе попасти лише невеличка загальна частина інформації."
Миттю гайнувши знову наверх до кота, я з розгону всівся на своє місце.
– Скажи-но мені, найрозумніший у світі котику, а звідкіля ти знаєш про американські гірки?
– Мр. Мені про них Сірі розповіла, – не зморгнувши оком, відповів сірий хитрун.
– І про медитацію?
– Мр. І про медитацію.
– І фонтанчик із водою ти сам міг викликати?!
– Мр. Міг. Але мені з тобою потрібно було познайомитися. Та і навіщо …
– Так! Навіщо лапи трудити! То сьогодні цей деміург у зеленому комбінезоні вирішив пограти у психолога і підіслав тебе на підстрахування? Як же це ти втримався, і через свої багатостраждальні лапи не вмовив мене тягти себе сюди на гору на руках?!
– Я тебе не повинен був страхувати. Сірі сказала, що її авторитет у твоїх очах трохи понизився, бо ти довго з нею спілкуєшся і вона виглядає дитиною. Коли вона хотіла навчити тебе контролю у падінні місцевими вправами, у тебе не вийшло через відсутність достатнього рівня авторитету, і, як наслідок, через відсутність віри. Тоді вона вирішила, що ти сам собі зможеш допомогти засобами світу свого "минулого" і використала мою допомогу. А з приводу нести мене на гору на руках… По-перше: я сплю довше за тебе, а по-друге… Ненавиджу, коли мене хапають брудними руками. Бр-р-р! Я вже якось сам.
"– От зелена хитрюга! От лінивий клубок вовни! А головне, який же я ще лузер у цьому світі! Добре! Туше! Але трошки у світі Зеї я все-таки петраю."
– А яку ціну заплатила Сірі за твою послугу?
– Мр. Вона сказала, що ти даси мені ім'я. Ти дав ім'я деміургу. Тобі це досить легко. Отже, за те, що я допоміг тобі, ти можеш дати ім'я мені.
– Ти дивись, вона це все ще й моїм коштом влаштувала! Вищий рівень! Цікаво, чи не належить цей деміург до однієї цікавої нації, котра на Землі доволі часто зустрічається?
– Мр. Про нації вона мені нічого не розповіла, тому не можу відповісти тобі на це питання. Як щодо мого імені?
– А та твоя історія, котрою ти мене на жалобу пробивав, вона хоч правдива?
– Я можу надати лише перевірену інформацію.
– Справді. Якщо пильно глянути на нашу розмову, ти мені жодного разу не збрехав. Так, видавав інформацію порційно, десь, може, трохи недоказав, але брехні не було. Ну, тоді з твоїм іменем усе зрозуміло, хоч і доволі передбачувано! Ти маєш тіло кота, живуть у тобі спогади, крім своїх, іще чотирьох істот, отже, голова у тебе не котяча. Хоч ти й першонароджений, однак, живеш уже п'яте життя, себто маєш багатий досвід і на всі поставлені тобі питання відповідаєш лише правду, але, з погляду якої істоти ти поглянеш на цю правду, ти обираєш сам. Отже, ім'я тобі – Сфінкс! Ось, тримай пакет образів про міфічних істот, на честь яких я тебе назвав. Тепер зможеш лісовим мешканцям надавати послуги, відповідаючи на питання.
– Але відповіді майже на всі питання можна отримати з пам'яті поколінь.
– А ти будеш відповідати на питання, на які не можна отримати відповіді з пам'яті поколінь, а також тим, хто не здатен отримувати відповіді з пам'яті поколінь! Не залазь у дрібниці, Сфінксе! Ти скажи головне, ім'я тобі подобається?
Сфінкс із положення сидячи приліг на передні лапи, огорнувся хвостом, прийняв позу свого прототипу і, дивлячись у далечінь, замріяно муркнув:
– Мр.