Не міг я зрозуміти, навіщо Богу, чи хто там є нагорі, терабайти терабайтів збережених страхів, сумнівів, надій, болю, душевних нутрощів, психологічного лайна та емоційної блювоти? Тим більше, страх смерті. А коли я був молодшим, то все ж боявся смерті, і страх підштовхував мене розібратися, що "там", по той бік?
Трохи пізніше я пройшовся "по верхах" Біблії, Корану, навіть Тору та Веди намагався читати. Надивився на вішнуїтів, крішнаїтів і фанатиків білого братства.
І хоч ніде не зупинявся серйозно, все ж таки примудрився в одній із течій отримати реалізацію в тоді ще живої, гурині з Індії, яку всі вважали богинею.
І хто його знає, чи справді то була інкарнація богині, чи дійсно мені тоді відкрили сьому чакру? Невідомо, коли саме відбувся той "помах крил метелика", що надав мені можливість через десятки років попасти в іншу реальність, або створити її самостійно.
Хоча я більше схиляюся до думки, що ключовий момент стався пізніше, коли я цікавився свідомими сновидіннями, Кастанедою та трансерфінгом реальності.
Трохи отримала рівновагу моя картина світу після того, як мені загадали загадку для новачків факультету теорії імовірності, яка звучала так: "Якщо ви зараз устанете і вийдете із приміщення на вулицю, яка імовірність того, що ви зустрінете там динозавра?" Правильна відповідь – "п'ятдесят на п'ятдесят", тобто або зустрінете, або ні. Все просто.
От і я тоді вирішив не заморочуватися. Все просто, або потойбічне життя існує, або його немає. Якщо його нема, то і проблем нема. А якщо потойбічне життя є, то чому у різних народів воно відрізняється?
У різних релігій є різне потойбічне життя, і кожна релігія стверджує, що потойбічне життя саме таке, як вони кажуть. Отже, обирай собі вид раю серед тих, які тобі пропонують, потім долучайся до відповідної релігії, веди той стиль життя, що рекомендується у першоджерелах, і ти отримаєш те потойбічне життя, яке обрав з імовірністю п'ятдесят відсотків!
Можна піти ще далі! Якщо взяти до уваги, що у випадку відсутності потойбічного життя ти, коли помреш, вже не будеш жалкувати за дарма витраченими роками на підготовку до вибраного тобою раю, то значить, тими п'ятдесятьма відсотками, де раю немає, можна взагалі знехтувати!
Але мені й цього здалося мало. Була проблема. Жоден із видів потойбічного життя, запропонований різними релігійними течіями, мені не сподобався!
Ну не хотілося мені вічність сидіти на хмарі з арфою та співати псалми святим. А херувими мені взагалі здавалися якимось невдалим результатом диких знущань із немовлят та голубів.
І гарем із сорока чи чотирьохсот дівчат із непорушеною цнотливістю мене не влаштовував. Ні, мені не мало! Навпаки! Ну влаштувати разок збоченський розпусний гармидер... Але ж разок! Ну, може, декілька разів… Щоб було потім що пригадати! А щоб назавжди, вічність? Фу-фу-фу! Боже збав!
Перероджуватися в "баобабу" мені також не дуже імпонувало.
І навіть ідея весь час сидіти, жерти, пити та кричати тости за святковим столом в Одіна мене не зачепила.
Однак час ішов і потрібно було кудись рухатися. Я мав щось обрати.
У той момент мені на допомогу прийшла всім відома фраза: "І по вірі вашій дано буде вам". Уся релігія базується на бездоказовій вірі у декілька доволі сумнівних фактів.
Але віра працює. Працює навіть не на дев'яносто дев'ять відсотків, а на круглу сотню. Тоді ж, у студентські роки, був присутнім на досліді, де перед очима піддослідного, той самий викладач-кадебіст із історії релігії, розігрів мідний п'ятак до стану почервоніння і приклав піддослідному до його долоні.
Але якщо процес розігрівання піддослідний спостерігав, то про момент, коли п'ятак опинявся на його долоні, він лише знав за ширмою, яка приховувала його руку, ніяк не міг бачити. І у той момент, коли він не бачив, а вся аудиторія, затамувавши подих, спостерігала, п'ятак замінили на круглий шматочок картону і до долоні притуляли звичайний картон.
Піддослідний отримав опік другого ступеня із червоною шкірою, пухирцями з сукровицею і, звичайно, відчуттям болю, на можливість якого наш комсомольський активіст погодився ще до досліду. Однак після досліду відразу почав відхрещуватися, кричати, що не знав, що це занадто, що вчитель не мав права.
Усі його звинувачення в епоху соціалізму вщент розбивав той факт, що ціла аудиторія бачила шматочок картону, від якого опік отримати було неможливо.
Ось такою тоді була країна. Вчитель міг навіть звинуватити студента в наклепі, бо мав цілу кафедру свідків, що до руки прикладали саме картон, отже, опік піддослідний отримав десь інде. Коли в головах багатьох народів панує комуністичний матеріалізм, поняття віри взагалі не може існувати, винятком може бути лише віра у вождя і партію.
Бабські забобони існували, а віра – ні. Сексу в нашій країні тоді також не існувало, хоча це не заважало нам ночами лазити через балкон до жіночого гуртожитку.
Отже, віра. Вимальовувалася загальна картина всіх релігій. Маємо, що існує потойбічне життя в яке вірить паства. І теоретично можливо, що під час виконання певних умов людина після смерті отримує те саме потойбічне життя.
Однак у всіх релігій різне потойбічне життя і різні умови, які необхідно виконувати. Віра ж в усіх однакова. І я зробив свій власний висновок: За допомогою віри можна отримати будь-яке загробне життя. Потрібно детально уявити певне місце, повірити в те, що ти туди попадеш після смерті – й вуаля! У тебе є персональний рай.
Навіть поняття гріха не завжди може завадити попасти у свій уявний рай, бо в різних релігій різні гріхи. Те, що в одній релігії є гріхом, в інших релігіях ушановується на рівні праведного діяння.
В одному всі релігії сходяться: якщо людина вчинила гріх несвідомо, то це може вважатися несуттєвим, незважаючи навіть на обставини та результат гріха. За однієї умови. Людина і після події не повинна усвідомлювати, що вчинила щось погане, бо якщо після гріховного вчинку пересічний добрий парафіянин пояснить піддослідному, що відбулося, та які страшні наслідки спіткали світ після його вчинку з добрих намірів, і якщо у піддослідного увімкнеться совість, то з'явиться і факт гріха. Гріхом можна вважати не сам вчинок, а муки совісті, які накривають свідому людину після усвідомлення негативності вчинку.
Отже, гріх – це сором… Гріх – це почуття сорому, або почуття провини… А з гріхом до раю мені зась…
Виходить, якщо знайти якогось маніяка без мук совісті, то можна буде спостерігати безгрішну людину, що вчиняє злочини без гріха..? А чому б ні? Таких же було багато. І кати за часів інквізиції, в давнину, і хрестоносці, що різали людей, як скот, з ім'ям Господа на вустах.
Вірячи, що вчиняєш добру справу, ти звільняєшся від провини, а заодно і від почуття сорому, а далі й від гріха.
В результаті, безгрішним дорога лише до раю. До того, який вони уявили в усіх деталях, в який вони повірили всім серцем.
Отже, хоч би як це дивовижно звучало, індульгенція, як документ, таки мала право на існування. Бо людина, яка заплатила трохи грошенят у кишеню церкві та отримала такий папірець, вірила, що викупила гріхи. Вірила, отже, втрачала почуття провини, сорому і гріха. Яка маячня! Але ж логічно. Як логічно і те, що ці гріхи, разом з грошима, переходили на церкву, оскільки користолюбство – це ще той гріх!
Отже, церква на сьогодні встигла назбирати гору гріхів, і добряче вкоренилася на місці першого грішника! Ох і маячня-а!
У мене так просто звільнитися від почуття сорому не вийшло. В одному лише розумінні процесу сенсу було мало. Певно, не вистачало мені віри в те, що якийсь дядечко, нехай і на службі у Бога, може сказати: "Відпускаю тобі гріхи, сину мій! Амінь!", і весь мій сором кудись вшиється.
Малувато ритуалів. Треба глибше залізти у себе і повірити. Та все ж, мені вистачило розуму, хоч і не швидко, але закрити це питання.
Пам'ятаю цікавий вислів, який мені допоміг: "Якщо ти не знаєш, як учинити – ляж і подумай". Був у ті часи період мого життя, коли я лежав і думав. У лікарні, де немає телевізора в палаті, часу на все вдосталь. Головне – зрозуміти, навіщо тебе закинуло у це лікарняне ліжко, сприйняти це як подарунок, і використати час як належне. Не плювати в напрямку стелі, а займатися самоаналізом.
Перебравши своє життя, зрозумів, що не зважати на почуття гріха можна лише тоді, коли ти будеш жити так, щоб тобі не було соромно за прожиті роки.
Дуже багато часу потрібно було, щоб примиритися із собою. У моєму житті, як і в житті будь-якої людини, сорому було океан і три моря. Більшість такого гріха була від несприйняття себе.
Тобі соромно перед мамою через те, що порвав штани, хоча перед хлопцями ти ще недавно з тими ж порваними штанами ходив героєм.
Тобі соромно перед дівчиною, що приніс на побачення маленький букет, бо не вистачило грошей на більший, і також соромно за те, що в кафе ти її вже не зможеш повести, бо між кафе і букетом обрав букет.
Виявляється, це все гріхи. І всі ці гріхи потрібно "пропрацювати" і "пробачити". Тобто уявно пережити такі ситуації вдруге, з розумінням того, звідки виникає сором. Ну, і не соромитися у майбутньому.
У таких гріхах можна звинуватити соціум. Це наше оточення прищеплює нам комплекси неповноцінності. Але хоч винен і соціум, але відповідальність, провина і гріх лежать на тобі.
Для пропрацювання ситуацій є кілька варіантів.
Можна зробити деякі речі, які знімуть із тебе почуття провини. За штани потрібно перепросити перед мамою, та не забути сказати їй, як ти її любиш. Бо ти не супермен, а звичайний хлопець із дурними фантазіями, які не дають дивитися під ноги.
Із кафе та букетом трохи складніше. Тут треба на себе брати відповідальність. Якщо в тебе вітер у кишенях – або зароби, або дістань грошей, або не зазіхай на дівчину, бо, щоб шукати такого роду задоволення, потрібні гроші.
Якщо не хочеш крутитися і шукати гроші, просто засунь своє задерте до неба лібідо у вже відоме місце і забудь про дівчат. Як компенсацію, можеш собі дозволити думку, що вони навіть не здогадуються, що вони втрачають…
А якщо ці гріхи вже відбулися, і ти просто пропрацьовуєш минуле, потрібно змиритися з тим, що ти не супергерой, не Казанова, не Шварценеггер і не Ален Делон, а звичайний "хомо задротікус".