і гутенабенд. швидше бутерброд.
Пробач. Бо я до бога не доп'явся.
***
Та не брикайтесь уже, бейба,
не закопилюйте губи.
Куплю я вам фірмовий лейбик,
щоб вас нечистий погубив.
Носіть собі своє версаче,
не забуваючи, проте:
якщо любов ніщо не значить —
це в неприємності веде,
бо, як вам добре зрозуміло,
у тім основа є терпка й
без неї враз, моя ви мила,
холоне серце козака.
***
А чи не зависока вам ціна,
скажіть мені, прекрасна щебетухо?
Я, звісно, змучений Спінозою Барухом,
але, пробачте, все ж не цуценя
за вами бігати, допоки чаклуватиме
ваш розум, розкладатиме на атоми
моє чуття... Образливо це нам.
Ви говоріть, я слухаю впівуха.
Віщун, ви кажете, не мною вам прорік,
а видатним заткнутися копилом.
Одначе тільки пригадайте пильно,
як упадав за вами ще торік.
Уста мої гарячі та запечені
вам шепотіли болісно й приречено
"люблю, кохаю, хочу". Чоловік
же я, ба не трава ковильна,
якої так багато навкруги.
Ви гляньте на довколишню фактуру.
У безкінечних переборах здуру
просісти можете, не дай вам вороги.
Ви ліпите таку фантасмагорію,
що думаєш, бува чи не захворіли.
Кого ж і як припнете до ноги?
Того що вам облесливо підкурить?
Я рік ходив, неначе по вогню.
спокусливо на мене не дивіться,
потрушуючи підів'ялим ню.
Не закопилюйте губи ясновельможної —
ця гра навряд чи знову допоможе вам.
Шукайте флюгеру золоченої шпиці.
Щасти вам. Я того не зупиню.
ДО, ЯК ГОДИТЬСЯ, БІСЕКТРИСИ
"Und seit der Zeit
und seit der Zeit
er für verschwunden galt."
Пора блаженства проминула
прийшла — замішань і тривог.
Я йду від вас туди, де небу
дерева роблять хендехох.
Де ми колись із вами вперше
гуляли та без заковик
у срібнім світлі обіймались,
немов дружина й чоловік.
Тепер же йду від вас. Розбилось
чуття мого яйце-райце
і ви поета не спиняйте,
а повертаючи лице
простежте, як рушаю в далеч,
свій закінчивши перекур,
бо мене кличуть і співають
вогні далеких амбразур.
Не можу я у вашім дзоті
плекати мертве почуття,
тому в далеку путь рушаю,
в далеку путь рушаю я.
Мене забудьте на 101-й,
згадавши в день разів по сто.
Я камінь, вкрадений Війоном,
з "Роману про чортяче бздо".
Піду, допоки є ще сили,
піду я, поки ще не здох
і понесу в пістрявій торбі
цілунок ваш, загорнений у мох.
У мох — бо він бактерицидний
і називається сфагнум.
що душу вашу не збагнув.
Забудь, що був такий поетик,
якого так любила ти,
сплітаючись у тет-а-тетах
серед міської суєти.
==========================================
ВІЛЬНІ ВІРШІ
***
приїхав на роботу зарано й
зайшов погрітись у
книгарню
між відділом любовних романів,
які читають лише жінки,
та відділом театру,
де повно п'єс, які
ніхто не читає,
сиділа на підлозі дівчина й гортала
романси й драма,
між ними звичайно
знаходиться
поезія
вони займали
перші чотири літери алфавіту —
хіпарка на підлозі
та рюкзак
тож до 10
раз виданого Бодлера
та 20 раз перевиданого Данте
було не дістатись і
я почав із
стокротно переперекладеного
Райнера Марії,
та інших, що
психіатричні негаразди
вирішували засобами рими та катрена
на "Ша"
в "Біб-ці класики"
мушиними голівками
на газетному папері
розпинався пацан:
"Яка чарівна — Смерть
і Сон, її близнюк!"
пацан,
його, звичайно, звали
Персібіші
і безсумнівний
кандидат на медкарету
але настало тікать і до "Я"
не дійшло —
і 8 годин не було ні
сну ні смерти а
тільки холодно і
дим у грудях
***
Кожен,
уже тільки за те,
що народився,
гідний кулі.
Так і повелося.
Дитина ще й народитися
не достигла
а на неї вже
сталять кулю.
Це зручно.
З першим криком
немовляти
в нього
стріляють.
І воно біжить.
Тікає що є духу.
Та, звісно.
І тоді кажуть:
Загоряється куля — народжується людина.
Падає куля — вмирає людина.
Скажуть,
пригнуться до теплої
землі — і вперед,
а все небо
у трасерах.
***
Коли ми не могли більше
блукати,
то падали
й каменіли сном.
Коли тварина показує
зуби
це значить, вона хоче
впасти на вас і рвати
ваше м'ясо зубами.
Коли звіря
робить рух у твій бік
це значить, воно голодне,
чи знелюблене
і хоче.
Коли тварина хропе
це нічого не
значить,
хіба що тільки,
що вона
знесилена й безборонна
здобич.
Інколи,
буває,
я згадую час,
і гадаю
що, а що, що тоді
значили мої несамовито
кольорові сни, від яких я
прокидався на солоній подушці?
***
Сказавши всі слова
у тім порядку,
в якому їх сполучили
батьки батьків батьків батьків,
що зробити мені,
щоб не згоріти з сорому?
Чи повторити всі
слова ще раз у тім же
порядку? Чи
вимовити їх
тій
людині,
що впорядковує
порядок порядку, щоб вона
сказала:
"Все не так.
Все неправильно.
Губи твої кривляться і
горло народжує гарчання
замість мелодичного
співу
прадавніх слів.
Не роби так більше."
Я став
так робити менше.
Але як же хочеться мені
відкусити свого язика й виплюнути
в миску для пожертви,
наче людожеру,
що наминає капусту.
***
шматок за шматком
імпортний одяг
привезений з за кордону
змінився
імпортним одягом
нізвідки не привезеним
все
поступово зносилося
продерлося
вигоріло на сонці
яка у тому глибина
філософізм
задума і
зажура
андрій тарковський
та юрко тарнавський
і якщо дозволити
собі пафос
нехай уже в
останній раз
виправдовуючи
втомою о 4 ранку
після роботи
неначе п"яний за
кермом цього тіла
що чхає й кашляє,
старий автомобільчик
моделі енно-го року.
і це не просто факт.
усе це дуже факт,
якщо дозволити собі
ще й каламбур,
такий заїжджений,
що ніпелі свистять
і це в часи
коли немає камер...
***
всю ніч
ішов дощ і я
писав вірші
про дощ уві сні
прокидаючися час од часу
чув лопотіння маленьких ніг
по калюжах у темряві
та водяні гами
у трубах
усю ніч
і знав
що назавтра виявиться
не буде роботи, бо
яка ж робота в дощ
а значить увесь
день я не
буду писати вірші
а натомість воюватиму за
галактичну домінацію України
що справа вже, по суті,
вирішена й
механічна
поки
вода шуміла й крутилася
будуючи басейни та дзеркала
я починав новий рядок
доводив його до строфи
тьмяно вважав
що непогано
й занурювався у сон
випускаючи слова
що розкочувалися й розпливалися
бісеринами та краплями парфумів
вранці
так само дощило
я взяв у кишеню дві цигарки й
вийшов на ґанок. Лежав
сніг, хоча дощило так само
та сонце не сходило
хотілося спати
мені весь час хочеться спати
в цьому місті, що
supposedly
ніколи не спить а
бігає по колу з очима
Івана Грозного на лиці
догоріло до фільтра
який я підставив під краплі
що зривалися з даху
перед лицем
"Чи ти дійсно хочеш і другої?"
спитав я себе й риторично
доводячи до абсурду
відповів
"Не хочу"
налапуючи в кишені
потрібного ключа
Із
набудованого вночі
пригадувалася вже
тільки
фраза ні про що
з якої борщу не звариш:
"...а десь під Києвом є
містечко, таке мале,
що й живе
там тільки
одна летюча мишка..."
***
коструля на картоплю
вона ж коструля
на каву
по черзі
в залежности
у вдалі дні до шостої
варену
для економії часу
у погані
до шіснацятої
для грошей
по роботі
ввалився на кухню:
на плиті
рідина прозора що
нічим уже
не нагадує
де плаває одинокий
тарган потопельник
спершу вийняти
а потім налити чи
налить
а вже потім
налив
***
о дев'ятій ранку
було темно
як о сьомій
вечора
й
можна було налити ще кави
з кострулі в якій я
варю її поперемінно з картоплею
в залежности
день
приємно безробітний бо
дощовий ніби
земля як відвернулася лицем од
сонця, так і пішла
пішла геть по
вулиці не
озираючись на.
можна було
писати вірші довгі
наче струни дощу й
водянисті
як тридцять третій день
народження, в який якщо
сам себе не розіпнеш, то
ніхто й не
візьметься
можна було й
не писати
пити натомість
теплу каву
темну, як рахунки за електрику
та уявляти, як десь у
висотних будинках
клопотливо рахують прибуток
нащадки того, що в 30 000 р. до РХ
винайшов вогонь
і того, що
в 29 000 р. до РХ
придумав горнятко
того чи іншого
і писати вірші
з яких ніякому нащадку
зиску не витиснути
танцюючи пальцями Раймонду
перед теплим екраном
на якому вистрибують
такі чисті слова
вільні від човгання
по чорнозему чернеток
шикуються
винищуючи за собою євгенічно
невдалих
і тільки темно й
нарешті тепло на мить
і дощі за вікном
і дощі
***
Дитина
часто боїться без причини.
Кожна людина колись була дитиною та
носить із собою в портмоне
спогади та звички тих
страшних часів.
Я також людина.
От тільки гаманця я не маю.
Точніше, він у мене є,
але порожній,
окрім
документів, але документи
я з собою не ношу.
Ще загублю.
Я такий забудько.
Мене, пригадую,
найбільше лякало таке:
Якщо раптом осліпну?
Цілковито й несподівано втрачу зір.
Це страшніше чужого собаки, що
гарчить на тебе і, мабуть,
хоче закусати до смерти.
Так само страшно,
як загубити маму в універмазі
і ніколи вже не відшукати.
Або
картинка у книжці, де
безумний герр Шульце сидить у герметичній
кімнаті, заморожений вибухом власної
вуглекислої бомби —
якщо вікно не витримає, лусне і
все на землі загине?
Або якщо
мене і справді віддадуть у дитбудинок
за непослух (але з цим я вже розі-
брався: я втечу і зберу армію
дітей та злочинців, яких
звільню з таборів).
Але — якщо?
Кожен з нас
дорослішає, не забуваючи
дурничок і марних жахів, але перемагає,
знаходить корисне застосування,
викидає на мотлох
дитину.
Про мене
не можна сказати,
що то неправда, що я не є не такий, як усі.
Я не боюся, звісно, наглої сліпоти.
Але який жаль,
що я не бачу зірок навіть
у свої сильні окуляри.
І чому, до того ж,
і головне — коли, КОЛИ мене занесло
до міста,
де ліхтарі не гаснуть і вдень,
вичервонюючи небо?
***
Без туги
немає напруги.
Я ладен повіситися,
коли топлю очі в нічному небі.
Але без його зяючої ями
я напевно
перегриз би собі жили на руках.
Земля тепла,
слова ж її холодні.
Я не зважаю на них, останніх,
можливо лише за прикладом
Сідхарти —
та й не всякого, а лише
того, що є сином Гессе,
та не будь якого,
а старенького "Райнхарта",
позиченого професором
англійської.
Людина,
як електрон,
є істотою негативною.
Коли западає вечір,
вовчі зграї з жахом мовчки
забиваються в кутки своїх нір.
Бо ж люди виють на зорі —
селищами летить перегук,
дрижать залізні міста,
що кислота сліз роз'їдає підвалини.
Горять книги й
пророки,
гримить зорепад,
а вони все не вгавають,
порожні,
відчайдушні динозаври.
***
Торкаюся дзеркала — і відсмикую вжалену руку.
Чужий я йому, і моєї чужости воно на дух
не терпить.
Мої татуйовані пальці люстрові —
як вечір після трудодня,
повний смертної огиди
вбитих сил.
Я смокчу посічені пучки, підношу
їх до очей, як вокзальний бомж
тягне важезні валізи
прибулих з-за кордону, —
і лячно мені:
Мов ніколи досі ще не знав я страху.
Ніби й не жив, щоденно
встромляючи руки по лікті
до вулика Прекрасної Косарки.
Ніби вона й насправді, йдучи за модою часів,
перевдяглася у тіло металевої траворізки з мотором
(хто ж усе може, як не вона?).
І короткозорі друзі мої...
стидаються своїх валіз, кажучи:
"То не мої чамадани, нє, нє, не мої" —
скидаючи провину вниз,
короблячи язиком,
щоб удати правдою
брехню.
Яка ж гірка тоді
пам'ять бордового
несолодкого гірського меду!
Навіщо ж тоді
розпинав був я себе за нього
на осиці
та зривав блудливе око
з гілки нерва...
НАПИСИ НА ПАРАСОЛІ
Ось іде людина з усіма кнопками всередину
Ось іде людина з усіма кнопками назовні
Її добачають у натовпі
перепиняють і починають
натискати на пробу
людина смикається плаче
сміється брутально батькуючи нападників
вони лічать її кнопки числом сім
знаходять восьму на потилиці
жмуть її радо добачають дев'яту
на маківці тиснуть і на неї
Людина з усіма кнопками всередину
проминає гурт
що зібрався на хіднику
пильно спостерігаючи за екзекуцією
здригається, поправляє краватку
смикає плечем і спішить одійти подалі
її помічають наздоганяють
дошукуються кнопки та
не знайшовши
беруться турсати, повертати довкола
роздивлятись
кнопок не видно —
тільки бугриста поверхня тіла
чухають у потилиці й
починають бити
б'ють різноманітно й по-всякому
щоб дістати до кнопки
Людина кричить од болю
падає піднімається повзе та
знову падає починаючи зрештою
натискати сама
кнопки зсередини щоб ті
подумали що знайшли
й відчепилися
Десь далеко з'являється на хіднику
людина з кнопкою на крильцях
кнопка летить над її головою
на якій волосся наїжачене
мов од незбутного жаху
всі поряд бачать летючу кнопку й
починають стрибати щоб
дістати її та натиснути, ба
зависоко
вона летить, висолопивши
язичок і дражниться
всі втрачають останню витримку
людина з кнопкою на крильцях
незворушно чимчикує далі
звично не помічаючи веремії довкола
сачків на метелика, рогаток і палиць
що хвилею виростають коло неї
неначе рухома діброва села Бірнам
Нічого не виходить
вони беруться за
грудки й каміння вивертають
бруківку, розбирають стіни будівель
і рвуть асфальт
кнопку нарешті збито й натиснуто
але під камінною зливою —
її людина мимоволі й тихо загинула
тож прилад
втрачає всякий сенс
його викидають і
Біжать за людиною тисячі кнопок,
всадженою різнобарвними пуп'янками
так густо, що її під ними не видно
натовп росте й піниться
бо кожному пальцю тут є робота
всі тиснуть і тиснуть
людина кричить ізсередини пульта
але ґудзики такі густі
що не чутно
Юрмище прорізає тісний гурт,
обплетений колючим дротом
перед ним розступаються
проходить штепсель
у жалобі за тарапунькою
на тротуарі з'являється людина, що
повільно божеволіє на ходу
вона досягає рогу
втрачає останній глузд
волає на бога тупоче
свистить і кашляє
з-за рогу виїжджає собача будка
з санітарами
божевільного ловлять
і везуть куди треба
На башті електронні куранти
грають державний гімн
починають бити пів на шосту
і не можуть зупинитися
їх зупиняють
у небі гримить
і настає безкоштовна злива
всі ховаються хто куди, лишаючи
на хіднику одкручені гудзики
сахаються невтомно цікавих
експериментаторів
що сиплють іскрами під дощем
А над усім необорно й потужно
стогне та реве широка річка Дніпро
***
На башті опівніч
під баштою —
перша година ночі
хвилі біжать
крізь
довгораменний безкрай
на камені два чумаки
черпають із чорного моря
сіль
та важке цебро
тільки холодне світло чіпляє
місяць пливе угорі
і два — ні, три — коливають унизу
одне в шумовинні
і два у цебрі
чумаки зазирають
чи набралося солі
і срібло розлущується
пірнаючи в зіницю
дроблячись
у кривих дзеркалах нігтів
та стиснених устах
що наче ворота церков
запечатаних Іосафатом
розгорнені віяла хмар
не потьмарюють срібного
дукача на
чорному шнурі але
постаті
мигтять
зникають на мить
і знову постають
утираючи рукавом очі
вологим і блискучим
***
ми домовилися
погуляти в парку під деревами
де тонко пахнуть рожеві
трубчасті квіти, але
нас налякали
цикади
цикади, вони
були наче
стодванадцять тисяч поетів
що взялися
заримувати кожну літеру
своїх діалогів
од альфи до омеги
і кожному було
вручено по
державній премії та
вигнано за ворота в
повній відповідності з
приписами батька філософії
науки
що також є любов
але до мудрості
***
ми сиділи
склавши ноги по турецьки
на витоптаній глині
під, скажімо, ну
магноліями та
розмовляли
губи мої
ворушилися як ворушились
і твої губи, але
слів не було
чутно
за жерстяним громом цикад
нашу плошадку
щонехвилини
проминало сонце, зіходячи по
сходинках семи небес, то як
дореміфасольлясі, то
сілясольфаміредо
ніби хто
зловивши коника у траві
склав долоні коробкою
і він кружляє лоскотно всередині
то нижньою то
по верхній
і сюркоче
***
я говорив а
ле ти не слухала а
ле я все ‘дно говорив ні
бито мені не було ні
яково на
чебто півень співає до
сонця що сходить не
залежно від.