Це призводить до величезних втрат: тридцять відсотків моїх підлеглих мертві чи поранені, оборону ми звісно тримаємо…
"Проте якою ціною?" подумав Джеймс. Перед боєм Ліза запевняла командирів, що початок вуличних боїв призведе до поразки, тож першочергова мета – не дати заколотникам зайти до міста. Мало хто із цим погодився, однак ніхто не суперечив лейтенантці.
Чоловік провів долонею по густих бакенбардах, які встигли покритися льодом. Він сьогодні погано спав і почувався не по роках утомленим, подібні ситуації були до болю знайомими. Романдія, Амінгем… а тепер й Енерін. Цього разу він мусить принаймні спитати про тих, кого убиває.
— Що із загиблими?
Ентоні підвів брову, явно здивований запитанням. Заступник ж-бо вирішив зустріти командувача щоб обговорити ситуацію на полі бою, а не трупи.
— Ну, за дюжину кілометрів звідси зараз справжнє пекло. Ворожі обстріли не вщухають ні на мить, тож без нагальної потреби з укриттів не виходять. Тіла лишаються гнити посеред вулиць, нерозумно ризикувати живими задля порятунку мертвих.
Джеймсу пригадався госпіталь в Амінгемі. Десятки поранених, Генрі без ноги й наркотик від болю.
— Накажи своїм людям відступити до центру Енеріну. Я передам це решті командувачів.
— Ми не можемо віддати схід міста Оскару. Лейтенантка Хендерсон сказала, що…
— … керування групою належить мені, тож моє слово – закон, — розвернувшись, чоловік рушив до своєї машини. Хай він зрадив і Лізу, і свій обов'язок, чомусь здавалось, що він чинить правильно. Уперше за власне життя.
Кабінет розташовувався у будівлі міської адміністрації. Одразу після початку заколоту цивільних евакуювали з Енеріну, а цю споруду перетворили на штаб. Снігопад припинився, тож легкі промені сонця осяювали кімнату, де мовчки сиділа Ліза.
"Джеймс" сама тільки згадка про нього, викликала у неї роздратування. Після бою за Амінгем вона втратила довіру до кожного з командирів. Усі вони зневажали її через убивство підлеглих, хай і підкорювався наказам, боячись кривавого покарання. Єдиним виключенням слугував Джеймс. Друг, який довіряв лейтенантці понад усе й ніколи не засуджував, але як виявилось, навіть на нього не можна покластися. Жінка відправила групу на схід міста й повідомила Оскару розташування позицій, аби він перерізав урядові війська. Звісно, солдати б збагнули що їх кинули помирати, однак збагнули запізно. А тепер заступник звів її зусилля нанівець.
За десять хвилин двері зі скрипом відчинилися. Наблизившись до столу, Джеймс лишився стояти, незважаючи на вільний стілець навпроти. Його велика постать виднілася посеред світанкових променів. Імовірно, він обдумував, що ліпше сказати.
— Лізо, я хочу аби ти мене вислухала.
Лейтенантка стенула плечима.
— То кажи.
Прочистивши горло, чоловік озвався. Голос звучав радше втомлено, аніж злісно.
— Ти моя подруга і я не ненавиджу тебе за вчинок, просто… Певна річ, слід втримувати оборону на сході, однак не ціною солдатських життів. Військові вартують більше за будь-яку перемогу і ніхто не має права кидати їх у різанину. Я терпів це в Амінгемі та більше не підкорюсь жодному наказу такої людини, як ти.
"А він має рацію" подумала жінка. Вперше кинувши підлеглих на смерть, вона оплакувала їх. Тепер ж, Ліза сприймала злочин за звичайну необхідність. "Минулого тижня я зробила свій вибір. Немає сенсу шкодувати про нього, як і про те, що зроблю зараз".
Підвівшись, лейтенантка відсунула шухляду столу. Дістала звідти пістолет і націлила на Джеймса. Хотілось скінчити усе швидко, втім розповісти другові правду хотілось навіть дужче. Вимкнувши запобіжник, вона промовила:
— Знаєш, Джеймсе, ти забрав у мене одну можливість допомогти заколоту, але створив іншу. "Я терпів це в Амінгемі та більше не підкорюсь жодному наказу такої людини, як ти" гарно сказано. Як гадаєш, якщо я вб'ю того, хто врятував тисячі солдат від мого вчинку, підлеглі воюватимуть за мене?
Пролунав постріл.
Чоловікове тіло з гуркотом впало, а кров заходилась цебеніти, заливаючи брунатний килим. Оскільки він ще слабко рухався, жінка вирішила добити його: обійшовши стіл, двічі вистрілила в голову. Гаряча кров хляпнула на її долоні та форму, у ранковому світлі вона здавалась чорною, як чорнило.
У вухах чувся дзвін. Ліза важко віддихувалась, ніби після фізичної праці. Лейтенантка знала що мусить застрелити Джеймса, проте не могла позбутися шоку. Зрештою, вона власноруч закатрупила свого єдиного друга.
Зараз хотілось лише одного – випити. Це завжди допомагало вгамувати головний біль. На краю столу знаходилась пляшка бурштинового пива. Краще чогось міцнішого, але є як є. Одним ковтком, вона випила алкоголь. Безліч разів жінка перехиляла чарку саме такого пива із побратимами, а одного дня напилася настільки, що поцілувала Джеймса з язиком.
"Йому тоді сподобалось" подумала лейтенантка, гірко посміхнувшись. От-тільки його більше немає.
Розділ 7
Западали сутінки. Повітря здавалось значно теплішим ніж раніше, проте все одно холодним, внаслідок несамовитого вітру, чиї пориви змушували Лізине пальто виляскувати. Довкола неї виднілися сотні могил, точніше, саморобних хрестів. Саме тут поховали Роберта.
Минув місяць відтоді як заколотники захопили владу, підписавши мирну угоду. Після загибелі Джеймса гарнізон Амінгема приєднався до Оскара, і разом, вони узяли столицю. В якості нагороди за допомогу, генерал зам'яв справу щодо убивства підлеглих та заступника. Жінка вже зрозуміла: він призначив її лейтенанткою не просто так: якби повстання зазнало поразки, вище командування б утратило єдиного представника, який виступав за перенесення суду над Хендерсон на післявоєнний час.
Ліза досі відчувала докори сумління через це. Вона ж-бо віддала свій дім, прикордонні регіони, романцям які його знищили. "Я пообіцяла Роберту припинити війну" переконувала себе жінка, "І дотрималась слова".
На цвинтарі каркали круки, змішуючись із завиванням вітру. Колись це місце слугувало парком, однак коли почалася війна, тут стали ховати загиблих від обстрілів, як-от Шарлотту Хендерсон. Під старим дубом лежав її син. У сутінковому сяйві виднілась кам'яна могила, вкрита різноманітними квітами та густою травою, на якій був вирізьбленим напис:
Роберт Хендерсон
4 січня 680 – 25 березня 701
Загинув в бою за Амінгем
Жінці пригадалося те, як вона забивала матері голову розповідями про книжки, які колись любила читати, пройшла крізь вогонь і воду з братом та пила бурштинове пиво з Джеймсом. По її щоках одна за одною потекли сльози, змушуючи Лізу схлипувати.
"Я нарешті припинила війну, та коли всі вони мертві, яке це має значення?".
Подяки
Я, автор оповідання "Кривавий шлях", хотів би подякувати у першу чергу своїй мамі. Саме вона читала мої розділи, вказувала на помилки й підтримувала мене протягом усього шляху, який був не таким кривавим, як у Лізи, але важким. Якби вона сказала, що ліпше б я вчив уроки замість написання книжки, то ви б її зараз не читали. Ну, і певна річ, дякую моїм братові та батьку. Якби не вони, то це оповідання не мало б ані обкладинки, ані видання. Також, вдячний роману "Гра Престолів", який надихнув мене створювати мистецтво з глибокою філософією, неоднозначними персонажами і гарною, розумною героїнею. А найбільше подяка кожному та кожній, хто боронив і боронить Україну: Королю Данилу, Костянтинові Острозькому, Богдану Хмельницькому, Іванові Мазепі, Симону Петлюрі, Євгену Коновальцю, Степанові Бандері та мільйонам інших людей, які зробили та продовжують робити усе для нашої свободи. Якби не вони, то я б не мав змоги не лише бути українцем, пишучи рідною мовою, але й просто жити.