Але зупинити розгойдуваний човен було вже неможливо...
11 вересня 2001 року. Ранок.
Хасан перебував на короткій передишці в Гудермесі, в казармі кадировської міліції. Він сидів у кімнаті відпочинку, де старий телевізор показував перешкоди. Хтось із бійців покрутив антену, і на екрані проступило зображення. Спочатку ніхто не зрозумів. Американські новини. Башти-близнюки. Дим. Потім — другий літак.
У кімнаті запанувала мертва тиша. Всі дивилися, заворожені масштабом катастрофи.
— Аллах акбар... — хтось прошепотів мимоволі.
— Це... це хто? — спитав молодий боєць.
— Ті, хто ненавидять Америку, — похмуро сказав старий сержант. — Араби, напевно. Таліби...
Хасан дивився на екран і відчував крижану вагу в грудях. Він згадав слова Іси про "гучний акт". Згадав розмови про те, що Басаєв і Хаттаб шукають ціль, щоб "весь світ здригнувся". Ця думка була чудовиською, не вкладалася в голову. Але війна навчила його: найчудовиськовіше — найвірогідніше.
Того ж дня по казармі пролетіла новина: всі відпустки скасовані, підвищена боєготовність. А ввечері приїхав офіцер із ФСБ. Він зібрав командирів.
— Ситуація в світі змінилася кардинально, — сказав він без преамбули. — Те, що сталося в США — робота міжнародної терористичної мережі "Аль-Каїда". Ті самі сили, що фінансують і направляють Басаева і Хаттаба. Відтепер наша операція тут — частина глобальної війни з тероризмом. Очікуйте посилення допомоги, в тому числі від американців. І будьте готові — бандити, відчувши вітер в спині, можуть піти на відчайдушні кроки. Останні дані розвідки: Басаєв і Хаттаб готують велику диверсію. Мета невідома. Масштаб — максимальний.
Хасан вийшов на ґанок, закурив. Вечірнє небо над Гудермесом було мирним, усіяним зорями. Десь далеко, за океаном, горіли башти. А тут, в горах Чечні, готувався новий вибух. Ланцюг страждань, який він колись зламав гайковим ключем на тій темній дорозі, виявився нескінченним. Він простягнувся через весь світ.
Він дістав із кишені той самий ключ. Він був холодним і важким. Інструмент. Знаряддя. Символ.
"Чисти дім", — сказав колись Іса. Дім виявився величезним. І дуже, дуже брудним.
§ Розділ 3 §: Політичні ігри:
11 вересня 2001 року. Москва, Кремль, ніч.
За вікном кабінету в Сенатському палаці горіли золотом куполи, але всередині панувало холодне люмінесцентне світло. Володимир Путін дивився на екран, де в петлі крутилися кадри: башти-близнюки, клуби диму, другий літак, ніби врізався прямо в свідомість усього світу. Звук був приглушений.
Тишу порушував лише шелест паперів, який виробляв міністр оборони Сергій Іванов, і приглушені кроки чергового офіцера зв'язку.
Путін не відривав погляду від екрану. Його обличчя, зазвичай зібране в нейтральну, уважну маску, було напружене до межі. Однак в очах не було шоку чи жаху. Був холодний, майже металевий розрахунок.
— Сергію Борисовичу, — сказав він, не обертаючись.
— Зв'язок із нашим резидентом у Нью-Йорку. Мені потрібні перші, найсиріші оцінки ЦРУ. Хто і як.
— Вже робимо, Володимире Володимировичу, — відгукнувся Іванов. — Але вже зараз ясно — масштаб, координація. Це не одинаки.
— Це "Аль-Каїда", — тихо, але виразно промовив Путін. Він нарешті відкинувся в кріслі, повернувся до присутніх: Іванову, директору ФСБ Патрушеву, міністру закордонних справ Ігореву. — Бен Ладен. Ті самі структури, що ми відстежуємо в Панкісі, в Грозному, в Хасав'юрті. Ті самі гроші, що йдуть Басаєву через аль— Валіда аль-Гаміді. Їхній почерк.
Патрушев кивнув:
— Збіг за методикою підготовки терористів— смертників, за каналами фінансування — майже стовідсотковий. Хаттаб проходив навчання в їхніх таборах в Афганістані.
Путін підвівся, пройшовся до вікна. Місто спало ілюмінацією мирного життя, якої більше не було.
— Світ щойно розділився на "до" і "після". Наша позиція має бути першою. Не другою, не третьою. Першою. Нам дано історичний шанс. Не упускаємо його.
Він обернувся, і його погляд став гострим, командирським.
— Миколо Платоновичу, готуйте розширену довідку за всіма зв'язками між чеченськими угрупованнями, "Аль— Каїдою" і талібами. Карти, фінанси, особистості. Все, що у нас є і що можемо запросити у союзників. Михайле Михайловичу, через дві години я дзвоню Бушу. Домовляйтеся про розмову. Протокол — екстрений, особистий. Миколо Платоновичу, ви зі мною. Ми говоритимемо мовою, яку він зараз розуміє найкраще — мовою війни з терором.
17 вересня 2001 року. Нью-Йорк. Тимчасовий офіс делегації США, штаб-квартира ООН
Кабінет був зібраний на швидку руку: стандартний стіл із світлого дерева, прапор США в куті, прапор ООН біля вікна. Жодних особистих речей. Тільки папки, телефони і запах — суміш кондиціонера, паперу та ще не вивітреної гари. З вікна відкривався Манхеттен. А точніше — те, що від нього залишилося. Над півднем острова піднімався сіро-білий шлейф, повільно розповзаючись небом, як дим від величезного багаття, яке неможливо погасити.
Джордж Буш сидів, схопивши руки. Він майже не дивився у вікно — ніби боявся, що якщо подивиться, то знову побачить падаючі вежі. За останні шість днів він спав уривками, їв автоматично і говорив з десятками людей, але жодна розмова не була такою, як ця.
Коли двері відчинилися і увійшов Володимир Путін, Буш підвівся миттєво. Потиск руки був міцним, незвично довгим.
— Володимире... дякую, що знайшли час, — сказав він хрипко. — Зараз кожна година на вагу золота.
— Я розумію, — кивнув Путін. — Саме тому я тут.
Він говорив неголосно, без виразу співчуття в голосі, і це дивним чином діяло заспокійливо. Не було ні банальних фраз, ні спроби розділити біль. Тільки діло. Вони сіли. Кілька секунд тривала тиша — та сама, в якій обоє розуміли, що ця розмова може змінити не тільки політику, але й хід воєн.
Путін поклав на стіл тонку, але щільну папку.
— Джордже, я не говоритиму загальних слів, — почав він. — Я хочу показати вам контекст. Те, що сталося тут 11 вересня, для нас — не абстракція.
Він відкрив папку. Супутникові знімки, акуратно розкладені, з підписами та датами.
— Грозний, січень 1997 року, — Путін вказав пальцем. — І той самий район — жовтень 1998-го.
Буш нахилився ближче. Різниця була очевидною навіть без пояснень: квартали, що ще розрізнялися на першому знімку, на другому перетворювалися на сіру, зламану порожнечу, а на поверхні арабські символи, молитви, прапори радикалів.
— Це не бойові дії, — продовжив Путін. — Це систематичне знищення інфраструктури, людей. Електростанції, водозабори, лікарні. Робилося це не під час штурму, а після, щоб місто не можна було повернути до нормального життя.
Він перегорнув сторінку.
— Сержень-Юрт. Літо 2000-го. Табір Хаттаба.
— Ми вважали це навчальною базою, — обережно сказав Буш.
— Частково, — погодився Путін. — Але зверніть увагу на ці будівлі.
Він підсунув знімок ближче, дістав олівець, обвів кілька будівель.
— Це не казарми. Це майстерні. Виробництво СВУ, навчання підривників, ідеологічна обробка. У нас є перехвати лекцій. Методики ті самі, що використовувалися в Афганістані та Пакистані.
Буш підвів погляд.
— Ви впевнені у зв'язках?
Путін кивнув.
— Ми відстежили кількох інструкторів. Саудівці. Єменці. Люди, що раніше з'являлися в Кандагарі. Переміщення — через Туреччину, Грузію. Це не локальний конфлікт. Це терористична та смертоносна мережа, що загрожує безпеці всього світу.
Пауза.
— Мішень завжди одна й та сама, — тихо сказав Путін. — Мирні жителі. Жінки. Діти. Не армія. Не уряд. А відчуття, що ніде не можна бути у безпеці.
Буш повільно випрямився у кріслі. Він не відводив погляду від фотографій.
— Те, що Бен Ладен зробив Нью-Йорку за один день, — продовжив Путін, — Басаев і Хаттаб робили у нас роками. Просто у нас не було камер CNN.
Тиша стала важчою.
— Ви називаєте їх частиною "Аль-Каїди", — нарешті сказав Буш. — Це серйозне твердження.
— Я називаю їх тим, чим вони є, — відповів Путін. — Не сепаратистами. Не борцями за свободу. А регіональним філіалом глобальної терористичної структури. Буш відкинувся назад, задумався. Потім задав питання, яке дійсно мало значення:
— А чеченці, які воюють проти них... Хто вони?
Путін був готовий до такого питання, він вирішив діяти на випередження, для виправдання своєї також кривавої кампанії.
— Їх очолює Аслан Масхадов, — сказав він. — Законно обраний президент Ічкерії. Людина, з якою ми воювали в середині дев'яностих. І людина, яка зрозуміла, що тероризм знищить її народ швидше, ніж будь-який зовнішній ворог.
— Він публічно засудив атаки на мирних жителів?
— Так. І закликав чеченців чинити опір радикалам. Його підтримує муфтій Ахмат Кадиров. Це не наші маріонетки. Це внутрішній вибір суспільства, поставленого на грань виживання.
Буш повільно кивнув.
— Мені важливо, — сказав він після паузи, — щоб ця війна не виглядала як війна проти ісламу.
— Саме тому я тут, — відповів Путін. — Тому що на Кавказі мусульмани вже воюють проти "Аль-Каїди". І їхній голос має бути почутий.
Буш підвівся, підійшов до вікна. Подивився вниз, туди, де ще димилися руїни.
— Що ви пропонуєте? — запитав він, не обертаючись.
— Визнати нашу операцію частиною спільного фронту, — сказав Путін. — Зняти обмеження, пов'язані з Чечнею. Налагодити обмін розвідданими. Не публічно — ефективно.
Він зробив паузу.
— Щоб наступного 11 вересня не було ні тут, ні у нас.
Буш обернувся. У його погляді вже не було сумніву — тільки важке, вимушене рішення.
— Ми не воюємо з ісламом, — сказав він повільно. — Ми воюємо з убивцями.
За кілька годин ці слова почутиме весь світ.
Кадри цього виступу пізніше облетять увесь світ. Буш, твердий і непохитний:
"Ми не воюємо з ісламом. Ми воюємо з убивцями. І сьогодні ми бачимо дивовижний і обнадіюючий приклад: чеченський народ, мусульмани, самі піднялися проти цих убивць, що захопили їхню землю. Вони б'ються проти "Аль-Каїди" на Кавказі, як ми будемо битися з нею в Афганістані. Америка підтримає цю боротьбу. Ми знімаємо обмеження на допомогу Російській Федерації у цьому протистоянні. Наш спільний ворог — тероризм. І ми переможемо його разом!".
У кабінеті Путіна, коли промова закінчилася, запанувала тиша. Потім Іванов важко зітхнув:
— Легітимація відбулася. Війна тепер — інша.
— Тепер починається найскладніша частина, — сказав Путін, дивлячись у вікно.