Будні пролітають як у всіх, непомітно і швидко. Красуня дружина — талановита художниця, він – поважний пілот, професіонал своєї справи, донечка Богданка. Частенько в гості заїжджають батьки. Слава Богу, тримаються. Сашко дуже тішиться тим, що батьки разом і змогли зберегти свої почуття одне до одного, пронести їх крізь роки.
Того дня була не його зміна.
Він вирішив відпочити якомога довше, бо вчора пізненько ліг, бавився з Богданкою.
Аж раптом відчули страшний гуркіт. Він прокинувся. Світлана підвелася і побігла до доньки, Сашко гайнув до вікна. За склом підіймалася червона заграва.
— Це де??? Це що?
Думки Олександра галопом пролітали у голові.
Раптом новий звук, шалений гуркіт і новий вибух. Світлана забігла до кімнати, тримаючи на руках сонну донечку.
— Сашо, це що? – в її очах чоловік побачив такий переляк, якого не зустрічав ніколи у житті.
— Свєто, бери дитину і біжіть у метро.
— А ти?
— Я на аеродром.
— Ні! – тільки й встигла скрикнути Світлана.
Чоловік не слухав її, виштовхав з кімнати, швидко почав одягатися.
— Світлано, біжіть! – закричав Олександр жінці, а за вікном був новий спалах і новий приліт.
Він вибіг з будинку, сів у машину і помчав на аеродром, де в ангарі стояв його літак.
ВІЙНА.
***
Сьогодні вже сороковий день війни. А російські війська, неначе сарана, пруть і пруть на нашу землю. По шести напрямам зайшли рашисти, щоб знищити українську націю, щоб зламати дух і волю українського народу.
Сашко у своїй військовій частині, знову готується до чергового вильоту. Сьогодні день був дуже напруженим. Постійні ракетні удари по Києву, міномети і гради по передмістю. На сході й півдні тривають страшні запеклі бої.
Маріуполь в облозі. Там гуманітарна криза. На "Азовсталі" сховалися сім'ї, діти, люди похилого віку. Їх захищають наші українські герої.
Допомоги їм немає, бо ворог обрізав усі сухопутні шляхи підступів до Маріуполя. І їхати туди, або летіти – то пряма загибель.
Але ж там діти!!!
Він сидів і згадував свою любу Богданку. Згадував емоції того дня, коли вона народилася. Це не зрівняти ні з чим у всім білім світі.
Такі ж діти зараз там, у підвалах "Азовсталі". Голодні, без води, без тепла. Вони налякані до смерті
Отримали координати.
— Хлопці. Все розумію. Навіть наказу не віддаю. Дивіться самі, – не піднімаючи очей говорить начальник аеродрому.
Олександр провів поглядом по кімнаті, в якій зібралися пілоти.
— Хлопці, у мене є план. А якщо ми спробуємо максимально низько пройти? На висоті, яку не зможуть перехопити їхні радари, а?
— Спробувати можна, але ж ти розумієш, що це вкрай ризиковано? – сказав друг Сашка по службі, Сергій.
Він зателефонував дружині. Світлана з Богданкою виїхали до Польщі, там вони були у безпеці. Під час розмови, слухавку різко вихопила Богданка і почала плакати. Сашко довго заспокоював маленьку, їй було страшно без татка.
Після розмови підійшов до Сергія і спитав, чи наважиться той полетіти з ним. Сергій погодився.
Координати на руках. Літаки готові до злету, на борту все необхідне для людей у Маріуполі.
Ніч. Гул моторів розбудив тих, хто жив неподалік від аеродрому.
Два повітряних судна злетіли.
Низько-низько, майже понад деревами, вони пройшли десятки кілометрів. Двічі бачили колони ворожої техніки. Було нестримне бажання скинути на ці колони боєзапас. Але ж так вони видадуть себе і поставленої цілі не досягнуть. Тоді їхні зусилля будуть марними.
Стрималися…
Нарешті, обминаючи усі пастки, два літаки приземлилися на площі "Азову". Солдати швиденько перенесли вантаж з гуманітарною допомогою і зброєю, до Сергія переправили поранених і відпустили пілотів.
Сашко подякував Господу. Він посміхався крізь шолом. Тепер люди з "Азовсталі" зможуть ще протриматися.
Зліт. Тихенько пішли понад лісом. Сергій попереду, Сашко, прикриваючи його, позаду.
Раптом літак трусонуло.
— Ні, не може бути! Невже зачепили?
Вибух.
— Сергій, мене зачепило, лети, лети на аеродром, у тебе 300-ті, їх треба рятувати, — по рації кричав другу Сашко.
— Саня, Саня, тримайся, розвертаюсь за тобою.
— Ні! Лети! Я дотягну. В крайньому разі, катапультуюсь.
Кермо не слухалося. Дим заполонив весь борт, крізь нього нічого не було видно, йшов за приладами. Хвостова частина спалахнула.
На темному небі, немов запалений смолоскип, світився літак.
Ще трохи, ще зовсім небагато дотягти і можна катапультуватися. Судно вже не врятувати.
Раптом нічні хмари розступилися і Олександрові очі вловили під літаком, на землі, світло. Це був населений пункт.
Село спало, лише у деяких хатах світилося.
Льотчик враз уявив картину, де вони зі Світланою купають свою Богданку, вкладають спати, читають книжку, щоб заснула доня…
І так у кожній хатині. Десь старенький дід, що вже не може вийти надвір, десь маленькі дітки, що міцно сплять посеред ночі. Десь молодята, що усміхнені, в обіймах заснули поряд одне з одним.
Він жахнувся. Літак, не керований, падав на це село. Якщо він катапультується, загине багато людей.
Таке життя…
Він з останніх сил тримає машину і відводить далі за село. Ще лише декілька хвилин і у нього не буде можливості катапультуватися!
Але ж під ним мирні люди!!! Якщо він катапультується, не керований літак впаде прямісінько на хати.
А люди у селі спали, навіть не уявляючи, що зараз відбувалося у небі. Не знали, яка страшна загроза нависла над їхніми хатами.
Ще трохи, ще трошечки, лишилося кілька будинків. Ще, ще!!!!
Остання секунда і вже не буде тієї висоти, з якої можна катапультуватися.
Хати… Хати…
Діти!
Літак вибухнув.
Там.
За селом у полі.
У Польщі серед ночі схопилася з ліжка Світлана. Вона підійшла до вікна. Довго вдивлялася у темне небо, яке так обожнює її Сашко.
Не розуміла, чому не могла заснути до ранку. Ніжно обійняла своє янголятко і притулилася до неї. Богданка прокинулася.
— Мамо, а наш тато – герой? – раптово запитала дівчинка.
— Герой! — відповіла Світлана.
Заплющила очі. Сон не йшов.
Герой…
Так. Для неї він завжди був героєм.
Тоді вона ще не знала, що тепер він став Героєм своєї країни! Але посмертно…
ВІЛЬНИЙ
Іван подивився на стріху старої хати, перевів погляд на перекошені стіни, підперті дерев'яними кілками, почорнілий очерет.
Скільки їй років, малий не пам'ятав. Але скільки себе знав, стільки й стояла ця старенька хатина на узбіччі, окрай села.
Хлопець полюбляв приходити сюди й сидіти обабіч шляху, по якому лише інколи проїжджали конюхи на бричках, здіймаючи придорожню куряву.
Вони завжди були там, на стрісі. Ще батько, як був малим, пам'ятає їх там.
Лелеки.
Які це горді й прекрасні птахи!
Іван годинами міг споглядати за ними й милуватися їхнім життям. Воно минало на його очах. Ось прилетів лелека, одразу видно, що чоловік, голова родини. Почав мостити гніздо. Воно багато років там, на стрісі, але кожен свій приліт, лелеча родина облаштовувала гніздечко для зручності своїх немовлят.
Цей клекіт Іван чув зі своєї хати. Він знав, що це означає – поповнення пташенятами щасливого сімейства. Малий стрімголов летів до старої хати, щоб хоча б краєчком ока подивитися на лелеченят. Та де там!
Пролітали дні за днями, батьки-лелеки приносили їжу малим і вчили їх літати. Щасливий хлопчина з нестримними радощами переказував батькам події лелечого життя.
Так минали роки за роками. Змінювалася влада, політичні зрушення гойдали країну, розросталися міста і села. Незмінною залишалася стара хатина на узбіччі окрай села.
Як і батько колись, Іван приглядав за хатою, підмазував стіни, підбивав очерет, щоб не сповзав зі стріхи. Він це робив не для себе, для всіх. Для села, в яке кожної весни прилітало білокриле щастя і пташиний гамір.
Дмитро, син Івана, вивчився і поїхав жити до міста.
Іван дуже сумував з цього приводу. Він розумів вчинок сина, але ж…
2021 рік чоловік особливо запам'ятав. На той час хатина зовсім покосилася. Довелося підрубувати глину, вирівнювати і мазати заново. Жінка сердилася, що чоловік витрачає гроші, а головне — час на якусь стару хатину.
Восени, щойно лелеки з потомством відлетіли, разом з кількома сусідами, Іван полагодив хатину. Перетягли стріху, поправили гніздо. Все підготували до зимування і весняного прильоту птахів.
Лютий 2022 рік. Війна.
Ще з 2014 року Україна потерпає від російської агресії.
Його село під Черніговом. Здавалося, йому нічого не загрожує. Де Донбас, а де Чернігів. Але перші дні війни вразили увесь світ своєю жорстокістю.
Російські війська вривалися і одне за одним захоплювали села під Черніговом. Люди хапали свої речі й виїжджали, хто-куди міг.
Івану йшов 61-й рік. Воювати застарий, хоча серце рветься туди, де бої. Руки чешуться покарати "брата" за розстріли й знущання, за жорстокі вбивства мирних людей! За катування чоловіків, жінок, дітей.
Родину Іван встиг відправити на західну Україну. Просто зібралися і поїхали в нікуди. До людей, в надії, що там бодай хтось прийме.
Іван залишився удома. І річ не у господарстві, вони вже давно нічого не тримали. Кота забрав син до міста, пес нещодавно помер. Єдине, що залишалося Івану, так це стара хата обабіч дороги і лелече гніздо.
Лютий, березень.
З жахом чекав Іван першого місяця весни. Куди вони прилетять наші лелеченьки? Тут же війна!
Бої у Чернігівському районі. Російська авіація і артилерія завдають нищівних ударів по містам і селам, трощать будівлі й лікарні, вбивають сотнями і тисячами мирних жителів.
Серце Івана крається, розривається на шматки від безвиході. Поховав учора Миколу, сусіда, який через хату від нього жив.
Сьогодні поряд з ним покладе і його доньку. Вбили, нелюди.
А їй лишень 45 років. Ще жити й жити! Ще дітей ростити, радуватися онуками…
Не дали, вбивці! Кати!
Встав би батько Івана, який пішки пройшов усю Другу світову простим солдатом, бачив страшні фашистські тортури… Мабуть, серце його не витримало б сьогодення.
Але що це???
Думки Івана перебив такий до болю знайомий з дитинства звук.
Клекотіли лелеки!
Його лелеки таки прилетіли!!!
Від жаху в нього затремтіли руки.