Він хороший. Він за тебе грошей дав. Р. Чого ти шамкаєш своєю пащекою? Який ти нудний! Сказано тобі, ти мертвий. Виконуй наказ. Здохни!
Очі розірваного Стіча стали чорними хрестиками, паща скособочено відкрилася. Втративши силу, котра її підтримувала, розірвана лялька, без ознак життя, впала на стежину. Другий Стіч зацікавлено пошкандибав до грошових купюр.
– Р. Зараз ми побачимо, у скільки Семенович оцінив життя найостаннішого і найжахливішого експерименту шість два шість, – роздивившись гроші, другий Стіч показав на дві купюри третьому Стічеві. – Р. Ти це бачив?
– Р. Тисяча, – сказав третій Стіч, не зрушивши з місця.
– Р. Так. Цього мало. Це ганебна образа і зневага до покійного. Господар за нього віддав утричі. Оскільки доплату ми не приймаємо, свою вину Семенович буде спокутувати своєю протоплазмою.
Олег поцокав язиком, похитав головою і, прикривши очі, потер долонею лоба.
– Що?! – Семенович з острахом подивився на Олега.
– Ну … Раджу тобі розстебнути ремінь, – Олег зніяковіло розвів руками.
– Що?! А-аг!
Кущів довкола не було. Та якби й були, добігти до них Семеновичу не судилося. Скривившись, очільник відділку контори ухопився руками за живіт, зігнувся вдвоє, заплітаючись, зробив кілька непевних кроків на узбіччя, зірвав із себе штани та усівся в позу лебедя над гніздом. Із булькотінням його кишківник випорожнився.
Тут місця для чемної поведінки не було. Або – або. Добре, що найближчі люди були далеко й розгледіти нічого не могли. Поміж стогоном і матюками Семенович прогарчав наказ до своєї команди:
– Командо, відставити спостереження і знімання! Іроди! Я кому сказав?!
Олег неспішно підійшов до сповненого муки Семеновича й простягнув йому тоненьку рульку туалетного паперу:
– Не скажу, що я передбачав … Це так, для себе, зранку трохи в туалеті відмотав.
– Дякую.
Скінчивши насичувати землю протоплазмою, Семенович зі старечим кректанням підвівся, одягнув штани й витер спітніле чоло.
– Р. Киш! Відійди! Ти заважаєш ритуалу поховання!
Сила знову обхопила Олега й Семеновича зусібіч і вишикувала їх у позі футболістів, що стоять у "стінці", прикриваючи руками своє найдорожче надбання, за два кроки від калюжі з лайном, котра вилилася з Семеновича. Рухатися агенти не могли. У них лишилася лише можливість стояти та перемовлятися один з одним.
Другий і третій Стічи позносили рештки першого, й зі словами "протоплазма до протоплазми", покидали їх у лайно.
Потім другий Стіч почав казати промову:
– Р. Сьогодні ми прощаємося з нашим найкращим другом і ім'я йому Стіч. Р. На святкування його відходу запрошені два дублікати найостаннішого експерименту шість два шість, і імена їм, Стіч і Стіч! Р. Також серед присутніх помічені два представники технологічно відсталого світу Земля. Першим землянином виступає секретний агент Олег. Він добровільно погодився на тижневий експеримент із лагідної українізації. Р. З усією відповідальністю хочу оголосити, що перші два дні експерименту пройдено. За свою посильну участь агенту Олегу присвоєно ім'я Кобра Метелик. Р. Другим землянином, на жаль, є вбивця експерименту шість два шість, Семенович. Який за свій недостойний вчинок нагороджується ім'ям Доктор Джамба Джукіба. Ну ось і все на сьогодні, спочивай із миром, любий друже Стіч, земля тобі протоплазмою.
Весь час поховання Семенович стояв і хитав головою. Коли другий Стіч скінчив і залишки першого Стіча разом із лайном розчинилися в землі, Семенович, що вперше спостерігав процес повної утилізації об'єктів, скрушно промовив до Олега:
– Знаєш. Цей твій Валерій … Він божевільний, та ще й відбитий на всю голову збоченець.
– Згоден. Той ще нелюд.
Тим часом сила відпустила Олега із Семеновичем. Другий Стіч запхав третьому викуп за першого до пащі й той, підскочивши, загорнувся в дзеркальне веретено й відлетів настільки швидко, що прослідкувати політ ніхто не зміг. Звуки оточення парку повернулися.
Другий Стіч, застрибнувши на плече Олега, повідомив усім, що відтепер буде їздити разом із Коброю Метеликом. Якщо його намагатимуться підстрелити, то найцінніше людське життя Кобри стане на перешкоді, бо куля неодмінно схоче поцілити саме в нього.
Сидячи на плечі в Олега, Стіч покрутився та оголосив: – Р. Ну що, друзяки, вам не набридло на місці стояти? Може, підемо трохи погуляємо?
Шмат X
∞ Невідомо де. Невідомо коли
Безмежна далечінь. Хмаринки розбіглися і кудись зникли. Вмита нічним дощем Зея збирається розпочати новий день. Ліворуч сходить сонце і ранковим, іще золотавим промінням, огортає безмежну зелень невідомого світу.
Я сиджу на краю височенної скелі, котра від небокраю до небокраю грізно нависає над деревом Життя і бурунливою річкою, що котить і розбиває одну об одну кульки плодів того дивного дерева, котре і деревом назвати не можна. Великий глиняний укіс, що огортає кам'яну скелю і регулярно вичавлює з себе кам'яні кулі різного діаметра. Якщо кулі нікому не знадобилися, з часом вони попадають у води гірської річки, де швидкою течією їх трощить, тре і човгає, де вони втрачають ідеальну форму і перетворюються на звичайне каміння, котре своєю формою нагадує фантасмагоричних створінь із невідомого фантастичного світу, який куди фантастичніший, ніж така звична й звичайна Зея.
Я прилетів сюди зранку тому, що виконую завдання свого наставника і тому, що мені дуже подобається зустрічати новий день, спостерігаючи за видноколом.
Хоча, буду відвертим, якби не завдання Сірі, я ще не скоро вибрався б на цю скелю, хоча мені й подобаються грандіозні види.
Я навчився літати. Однак на перешкоді подальшого розвитку вміння став банальний страх висоти. Ні, не той хворобливий страх, що вводить ваш мозок у стан клінчу і зупиняє дихання і серце … Хоча … Ну, ви зрозуміли.
Мій "минулий", Валерій, належав до когорти звичайних людей, які вище дев'ятого поверху ніколи не підіймалися. Ще у совковому юнацтві, бажаючи видати себе за крутого, Валерій займався у групі з пафосною назвою "Юний десантник", де найвищою відзнакою було отримати можливість стрибка з парашутом. І йому самому цікаво було, як він поведеться перед стрибком із відкритого люка літака?
Він навіть здійснив кілька стрибків із парашутної вежі. Але лікарі наклали табу на сам стрибок і взнати про свої відчуття на краю прірви у Валерія за все своє життя не стало нагоди.
Тепер, у ролі Ваарона, навчившись літати, я можу підійматися високо і спускатися на Зею без перешкод, але лише у тому випадку, коли слідкую за всім самостійно – від зльоту до посадки. Якщо ж я опиняюся на значній висоті неочікувано, то все летить шкереберть. Повний бойкот синапсів. Сірі мене вже декілька разів ловила.
Спочатку різко підкидала телепортом, метрів на сто, а потім ловила, бо сам я від страху не в змозі був увімкнути політ.
Сьогодні, як мені сказала Сірі, я прилетів сюди в один кінець. Мені потрібно було призвичаїтися до висоти чотири сотні метрів, на яку скеля підіймалася над лісом, а потім самостійно стрибнути у цю безодню й у вільному падінні, на півдорозі до річки, увімкнути політ.
Усе просто … Начебто. Але мала дріада сказала, що контролювати процес і ловити мене ні в якому випадку не буде. Можливо, все ж буде підглядати у пів ока. Можливо, навіть спіймає у критичному випадку, але перевіряти не хочеться.
Тож призвичаївся я до висоти вже настільки, що всівся на краю урвища і ноги звісив. Сиджу і милуюся краєвидом. Думаю над тим, як мені підійти до розв'язання основної проблеми зі стрибком.
Знизу, від берега річки до вершини укосу рухається якийсь літун. Коли охочий піднятися на висоту підлітає ближче, я можу розрізнити, що це велетенський кошак. Лісовий кіт, розмірами, як земна рись.
Піднявшись на укіс метрів за десять від мене, кіт муркнув "вітаю", і, всівшись, почав дивитися у той же бік, що і я.
– Вітаю, – відповів я, бо був дуже ввічливою дріадою у тілі людини.
Мій подив викликав сам факт польоту кошака. Коти були недотичні до ремесла. Але я вже звик дивуватися вдесятеро менше від необхідного, тож просто записав собі до пам'яті факт кота-ремісника. Потім у Сірі запитаю. Кожен має право мати свої недоліки.
– Мр, даси напитися? – не повертаючи голови у мою сторону, запитав кіт.
– Будь ласка, – також не дуже відволікаючись від спостереження, відповів я і біля ніг волохатого з каменя почав бити фонтанчик води.
Вдовольнивши свою спрагу, кіт почав умиватися, періодично використовуючи фонтанчик, щоб змочити свою лапу.
– Чому біля річки не напився? – зацікавлено запитав я у муркотуна, хоча на нормальну відповідь не розраховував.
Коти, як і інші звірі, яких я уже зустрічав тут, за розумовим рівнем не дуже виділяються. Властивість дріади розуміти образи будь-якою мовою й передавати їх зворотно, дає змогу мені перекладати ті образи, які спонукають братів наших менших до дій і знаходять втілення у нявчанні, муркотінні, цвіріньканні, реві, клекотанні, або ж будь-якому звуковому сигналі, що в змозі видати чотириногі, або крилаті. Це прості сигнали страху, спраги, голоду, бажання спаритися тощо.
На Зеї я зрозумів, що всі звірі, птахи, риби мають своє его, тобто свою іскру життя, свою іскру розуму, і свою іскру досвіду, хоч і не дуже досконалу. Всі створіння на Зеї вносять свою частку інформації до пам'яті поколінь і від людей, дріад і їм подібних звірі не дуже відрізняються.
Логічним висновком до дії в мене стало веганство, бо я не міг собі уявити, що можу бути канібалом. Саме так тепер сприймається мною вживання м'яса в їжу. Вони ж бо такі, як і ми.
На мою радість тут були плоди, що могли повністю компенсувати м'ясо, як на смак, так і за енергетичною цінністю. Тож без улюбленого м'ясця я зовсім не страждаю.
– Мр, я дуже перебірливий у смаках. Тут, на горі, вода набагато смачніша, ніж у річці. Онде позаду джерело у лісі. Я туди завше ходжу.
Дуже дивно. Високий розумовий рівень розвитку, володіння ремеслом на рівні польоту, хто це тут поряд зі мною милується краєвидами?
– То чому до лісу не сходив?
– Простіше тебе попрохати, ніж до лісу і назад лапи трудити. І краєвид сьогодні гарний, навіщо відриватися?
– Хто ти, чудернацьке створіння?!
– Я – першонароджений мутант іскор досвіду.
Мої брови поповзли на лоба.