Розумієш, його рівень настільки перевищує наш, що він може собі дозволити не реагувати на наші потуги у намаганні його зачепити, або образити. Спровокувати його можна, лише порушивши правила досліду, який він наді мною проводить, тобто почати розмовляти російською мовою, або паплюжити все українське, або викривляти історію України на користь русні. Ну, ти зрозумів. Ми маємо справу зі збоченим на українській нації, серійним убивцею. Ціна такої провокації може бути різною. Від миттєвої діареї до смерті порушника. Тому я не радив би це робити.
– І що потрібно порушити, щоб отримати смертельний вирок від серійника?
– Він не вважає це вироком, або покаранням. На його думку, остання стадія хвороби "руского міра" невиліковна і знищення хворого – це вимушений крок, на який необхідно йти, щоб не отримати неконтрольований процес епідемії. Решту інфікованих суспільство повинно перевиховати самостійно, щоб виробити у себе імунітет до хвороби.
– Який, курва, гуманіст нам попався!
– Гуманіст і націоналіст.
– Паскудство. Ідейні серійники найстрашніші. Хоч цілі начебто гарні, але це схиблене не розуміє, що життя людини – то найвища цінність!
– Мені здається, що для нього найвищою цінністю є життя нації. Якщо, на його погляд, життя однієї людини починає загрожувати життю цілої нації, то життям людини він легко може знехтувати.
– Підтримуєш?
– Ні, пояснюю його логіку.
– А у самого яка логіка?
– На мою думку, все залежить від обставин. Не нам із тобою пояснювати, що за життя дівчинки, за якою не догледіли батьки і яка потрапила до рук збоченця-садиста, можна того нелюда без суду і слідства на шмаття розірвати. Але за законом – це буде злочином.
– Це буде злочином, якщо дівчинка вже мертва, або вже врятована, і, вбивши серійника, ти просто помстишся йому за його вчинки. Якщо ж саме для порятунку дівчинки необхідно буде покласти ту наволоч, то гай-вперед, ніякого злочину.
– Ось про цю тонку межу я і кажу. На цій межі нас тримає не мораль. Нас тримає закон і честь. А ще виховання і наратив, що, вбивши нелюда нелюдськими методами, ми також станемо нелюдами. Для Валерія ця межа зрушена в бік самосуду, бо він може не керуватися законом, який нічим йому не може перешкодити.
– Так таки й нічим?
– Ось для цього я тут із тобою й прогулююся, щоб зрозуміти, чи може система, представником якої ти є, щось вдіяти цьому монстру, чи ні? Бо сам дослід, який порушує мою свободу і право вибору на користь мови, я легко витримаю. Можливо, навіть і з задоволенням, бо розумію, що колись потрібно переходити на українську повністю, а, маючи такий стимул, я це зроблю швидше. А от те, що люди можуть просто так загинути лише за свої хибні погляди, мене трохи курвить.
– Лише трохи?
– Так, лише трохи, бо сам бачу, як імперська ідеологія "руского міра" плавить мозок людям і перетворює їх на фанатиків. А ще страшніше те, що я не бачив жодного з фанатиків "руского міра", який дійсно вилікувався б і змінив свої погляди. Багато таких, які перевзулися і прикидаються патріотами, але там і без окулярів видко, що та слизька мразота грає свою роль і чекає, коли вже можна буде зняти маску українця. Отже, виходить, що ця хвороба таки невиліковна. І це мене бентежить.
Погода приємно тішила. Осіннє сонечко, спокій і затишок. Тож коли раптовий порив вітру сполошив крони дерев, чоловіки спинилися. Піднявши голови, вони побачили, як крізь крони на стежину перед ними спускається … Роздуте дзеркальне веретено півтораметрової довжини.
Олег стиснув зуби. Він добре розумів, хто саме є режисером даної вистави, тому просто стояв і дивився. Семенович також не пас крайніх. Він лишень швидко зиркнув на Олега, і, зробивши правильний висновок, також напружено імітуючи спокій, почав чекати кінця вистави.
Торкнувшись гострим кінцем землі, веретено миттєво зникло, немов би мильна бульбашка, що зустрілася з голкою. З того місця, де було найбільше потовщення, випала на землю дитяча м'яка іграшка синього кольору.
Зшита із міцної блискучої синьої тканини, вона нагадувала чудернацького цуцика. Кругле тільце, куций хвостик, чотири лапи з доволі великими чорними кігтиками замість пальців, велика (більша за тіло розміром) голова, з невеликими кролячими вушками. На пів голови паща з рядами білих зубів. Чорний блискучий ніс і чорні блискучі перлинки очей. Олегу подумалося, що десь він бачив схожого персонажа мультфільму.
Тим часом іграшка виказала ознаки життя, підвела голову, потім звелася на задні лапи. Разом із вухами, що вільно спадали по боках, вона досягала, певно, тридцяти сантиметрів.
– Р. Вітаю, шановне паньство! – механічний голос супроводжувався відкриванням пащі, лунав від ляльки, тож можна було зробити припущення, що говорила сама лялька.
– Валерію, ти? – Олег скептично нахилив голову.
– Р. Олеже, ти не ввічливий. Ти навіть не привітався. Ні, я не Валерій. У господаря зараз справи, тож він мене до тебе відправив, щоб ти не сумував. Ну і проконтролювати інколи потрібно. Отже, спробуймо ще раз. Р. Вітаю, Олеже, вітаю, Семенович, моє ім'я Стіч. Дозвольте доєднатися до компанії.
Шмат IX
∞ Зараз. Одеса
Семенович насупився, щось обмірковуючи. Почухав рукою носа. На вилицях у нього заграли м'язи.
– Тобто Валерія не буде?
– Р. Кажу ж бо, зайнята людина. Я замість нього.
– Тоді передай Валерію, що це, – Семенович витяг гаманця, неспішно відрахував дві п'ятисотенні купюри, і, скрутивши їх у рульку, клацнувши пальцями, кинув гроші під ноги Стічу. – Це компенсація. Бо я хочу завдати йому матеріальних збитків. Сокіл, готовий? Вогонь.
Клацнуло. Верхня половина Стіча навіть не ворухнулася. Нижню половину іграшки розірвало на шмаття. Верхня половина залишилася без точки опори, але не впала, а повисла в повітрі. Задні, напхані синтепоном лапи з синьої тканини з невеличкою хмаркою пилу відірвало й відкинуло на пару метрів в бік акацій. Металева коробочка, що, вочевидь, була зашита в тулубі іграшки, відлетіла осторонь.
Чоловіки напружилися. Олег ніяк не прокоментував дії Семеновича, бо на щось подібне розраховував. Відділ спрацював відмінно. Звісно, краще було б зловити самого Валерія, бо Олег усіма можливими засобами дав зрозуміти особістам, що ситуація наднебезпечна, але Валерій виявився надто обережним.
Семенович вибрав місцевість, де рідко гуляли відпочивальники. Сьогодні у кінологів вихідний. Цю стежину, по якій чоловіки прогулювалися вже хвилин двадцять, оточували високі акації, кущів поблизу не було зовсім. Сектор обстрілу у снайпера був майже ідеальним.
Валерій розгадав пастку, отже, не мало сенсу повторювати цю спробу наступного разу, і Семенович вирішив у дослідницьких цілях дати зрозуміти Валерію своє до нього ставлення. Це був смертельно небезпечний експеримент.
Хоч Семенович і не уявляв достеменно, якими можливостями оперує маніяк, але інших варіантів поведінки він із хлопцями не вигадав, тож вирішив імпровізувати, кинувши карти на стіл, плекаючи надію лише на те, що злочинець клюне на провокацію і вискочить на відкритий майданчик самостійно. Правда, в останній момент, розігравши почуте від Олега шоу з грошима, Семенович вирішив додати собі план відходу. Подібні серійні злочинці дуже часто збочені на своїх правилах. Цей фокус із компенсацією мав надати агентам зайвий шлях до порятунку у випадку програшу. Ось такого програшу, який зараз і стався.
Верхня половина Стіча, продовжуючи висіти в повітрі, розгублено розвела лапами. Голова ляльки піднялася і подивилася на чоловіків. Чорні очі з круглих перлинок трансформувалися в жалісливі трикутнички. Неначе намагаючись щось промовити, паща Стіча почала відкриватися і закриватися, але жодного звуку від ляльки не пролунало.
Олег раптом зрозумів, що взагалі жодних звуків парку він не чує. Оскільки він вважав, що трохи краще розібрався у технологіях, якими володіє Валерій, то пояснив Семеновичу.
– Нас зараз ніхто не чує, і ми нікого не чуємо.
– Сокіл? Гідра? Тихоня? – Семенович напружено озирався навкруги. – Добре. Будь-який рух навколо нас. Відразу! Без попередження!
– Я мав на увазі звичайні звуки. Щось нас глушить.
– Нічого, Олеже, зв'язок є, хлопці на місці, отже, ще попручаємося.
– Я з цього приводу маю великі сумніви, – з холодним спокоєм продовжив Олег. – Ми зробили свій хід. Другого ходу підряд нам зробити вже не дадуть. Тож про всяк випадок, для мене було честю працювати з тобою, Семенович. Може, ще встигнеш попрощатися з хлопцями.
– Що, все аж настільки погано?! Це ж була звичайна іграшка! – Семенович з-під лоба поглянув на Олега.
– Ні. Все ще гірше.
– От, дідько… Що ж, – Семенович крутнув головою, розправив плечі, зітхнув на повні груди: – Групо, схоже, остання пісня. Олеже, навзаєм.
Чоловіки постали у вільних позах і з очікуванням подивилися на залишки ляльки.
З неба, поряд із ширяючою над землею половиною Стіча, спустилися відразу два роздутих дзеркальних веретена. Олег устиг відмітити, що така форма дуже обтічна і може у польоті розвинути велику швидкість.
Коли своєрідні транспортні капсули луснули, на землю вивалилися ще дві копії розстріляного Стіча. Вони відразу підвелися на задні лапи та подивилися на агентів.
Під задні кінцівки ляльок із трьох боків, по землі, підстрибуючи й розгрібаючи пилюку, почали підкочуватися металеві циліндрики. Кулі втрачали швидкість настільки, що їхньої кінетичної енергії діставало лишень, щоб підкотитися і завмерти біля іграшок.
Другий Стіч підняв своїми кігтиками кулю й звернувся до агентів:
– Р. Семенович, командуй відбій. Набої грошей коштують.
– Команда: припинити вогонь. На контакт не виходити, лише спостереження. Нас двох достатньо.
– Р. Правильне рішення. А то почнете для цивільних людей маски-шоу у парку влаштовувати. Кому воно потрібно?
Підійшовши маленькими кроками до розірваної ляльки, другий Стіч усе тим же монотонним механічним голосом звернувся вже до неї:
– Р. А ти чого рюмсаєш? – голова половинки Стіча подивилася в бік свого братика і розчулено пошамкала пащею.
Другий Стіч був невблаганним:
– Р. Чого розклеївся, немов ганчірка? Он, бачиш, отой дядьо, – другий Стіч показав затисненою в лапі кулею на Семеновича, – Р. Отой, що понад усе цінує людське життя, щойно наказав тебе вбити.