Приємно створити щось гарне. На душі цвірінькають метелики.
Наївшись, голуб прямує до маленького кущика лавра, що росте коло огорожі, відламує звідти невелику гілочку і намагається дзьобом перекусити її навпіл. Не виходить.
Усе ще тримаючи у дзьобі гілочку лавра, голуб, на ім'я Марс, із плямами крові на сніжно-білому пір'ї розправляє крила і летить геть.
Погляд Мілітарки привертають ченці. До колони святош ззаду підбігає доволі великий калічений і, обкрутивши своїм довгим язиком крайнього ченця за ногу, тягне того вбік, щоб там отримати задоволення від вечері. Інші ченці продовжують співати, не звертаючи уваги на дрібні негаразди.
Полонений ченець брикається, б'є вільною ногою каліченого по морді, матюкається і голосно проклинає скажену тварюку. Почувши ґвалт, із кущів поспішає захисник. Якимось металевим дрючком він гамселить каліченого по голові та голосно, не підбираючи слів, вимагає відпустити служителя церкви. Битва набирає обертів.
Калічений затягнув ногу ченця до рота і почав повільно заковтувати її, не звертаючи уваги на зусилля жертви та захисника.
"От тупе створіння, – думає Мілітарка. – З голови треба заковтувати, щоб ченець швидше захлинувся і перестав опиратися."
Захисник, побачивши, що його збройні напади на каліченого не принесли результату, хапає ченця за голову і починає витягати того з рота каліченого.
Трохи помутузивши одне одного по траві поміж могил, вони все ж таки розірвали ченця. Голова лишилася в руках захисника. Він, голосно вилаявшись, пожбурив головою ченця в голову каліченого, від якої та, не завдавши ніякої шкоди, відскочила і покотилася по траві, лишаючи кривавий слід.
Смачно плюнувши на землю, з досади на невдалу рятувальну операцію, рятувальник махає рукою на каліченого і йде до своїх улюблених кущів. Калічений же послідовно заковтує ногу ченця, дістається до паху і спиняється, так би мовити, на перехресті. Вільна нога стирчить в одну сторону, тулуб – в іншу, і в такому стані ченець у пащу каліченого лізти відмовляється.
Відчувається, що відригати ногу каліченому не дуже хочеться, тож він завмирає, роздумуючи над вивертами долі, й чекає, доки заковтнута нога перетравиться.
"Ну тупе! Я ж казала, з голови заковтувати потрібно," – подумки вболіває Мілітарка.
Передостанній ченець раптом витягує зі складок своєї білої сутани білу носову хустинку і голосно сякається. Колеги по цеху терміново припиняють прославляти своє божество і дружно шикають на свого товариша, закликаючи того до тиші. Головний, насупивши брови, нагороджує винуватця перерви грізним поглядом.
"Хворий він якийсь. Аби не заразив кого," – думає Мілітарка і клацає пальцями.
Голову хворого ченця з тріском розриває на шматки. Все оточення заляпує кривавими патьоками та білими шматками мозку. Служителі божества з обурливими зойками похапцем відчищають свої сутани.
Гидливо скинувши зі свого плеча шматок м'яса, Головний видає довгу пафосну тираду з приводу того, що сутани – то обличчя церкви й негоже, віддаючи шану святості, ходити у брудному одязі.
З горем навпіл, трохи відчистивши свої сутани від крові, ченці знову шикуються в колону по три. Останній ченець ногою відштовхує безголове тіло свого попередника і займає його місце. Літургія продовжується.
Мілітарка ще трохи замріяно дивиться на захід сонця. У цьому місці захід сонця ніколи не закінчується.
"Що не кажи, а гарно тут. Спокійно. По-домашньому. Однак весь час відпочивати не будеш", – думає Мілітарка і починає збиратися додому. Треба займатися більш важливими справами …
Шмат VIII
∞ Зараз. Одеса
Олег чистив зуби у ванній кімнаті. Осатаніло шатирив щіткою в роті та розглядав своє відображення. Під очима – сині кола. Не виспався. Наснилася повна маячня. Якась кривава вакханалія на цвинтарі. Цікаво, це може бути вплив Валерія? Чи може його штучний інтелект комунікувати з мозком сторонньої людини? Гіпноз? Поки він відчуває свою безкарність, він дуже відвертий, тож можна запитати.
Нічого, ще побачимо, хто буде сміятися останнім. Варто добряче подумати, щоб зрозуміти, що людство, в обличчі Олега, може протиставити цьому серійному вбивці, який зумів поставити собі на службу технології з невідомих світів.
Напевно, цей збочений десь надибав інопланетний корабель і тепер не може награтися у всемогутнього. Закінчивши з вранішніми процедурами, Олег вийшов до кімнати й сів у крісло перед вимкненим телевізором.
Учора він утратив телевізор. Через дурницю. Не зрозумів відразу, в чому справа.
Після роботи забіг до військторгу, щоб придбати нову форму і взуття. Звісно, за гроші Валерія. Не дочекається те сиве бидло, щоб Олег проявляв принциповість і купував за свої. Однак вони з продавцем розмовляли занадто довго. І хоч Олег розмовляв українською, але продавець вирішив не відповідати взаємністю і продовжував російською питати про характеристики комбінезона.
Загалом, можна сказати, що розмова просто велася двома мовами, без жодних претензій, але продавець поплатився. Олег пів години мусив чекати біля прилавка, щоб остаточно розрахуватись, поки продавець сидів у вбиральні й голосно стогнав.
Поки стояв і розглядав зброю, думав про те, що цей маніяк Валерій має страшенні можливості. Коли продавець, із краплями поту на чолі, знову постав перед Олегом, той мовчки забрав пакет із речами, всунув бідоласі гроші в руку і поспішив до виходу.
Але виховання взяло своє, і у дверях він промовив "до побачення", чим викликав у продавця порцію вибачень за незручності та побажання гарного вечора, звісно ж, російською мовою. Зійшовши з ґанку, Олег озирнувся, бо почув шум у дверях магазину. Продавець тремтячими руками закрив зсередини скляні двері магазину і чимдуж побіг до вбиральні. Скрушно похитавши головою, Олег рушив далі.
Прийшовши додому, автоматично перевдягнувся в хатнє, клацнув пультом телевізора і пішов на кухню щось приготувати на перекус. Стоячи біля плити, Олег почув, що по телевізору на каналі фіолетової влади почали передавати зустріч двох діячів громадської думки – Трейгіна і Даристовича. І настільки вони звично розмовляли російською мовою одне з одним, про стан економіки Кацапстану, що коли телевізор зашипів, Олег, нічого не підозрюючи, пішов глянути, що сталося. Побачивши, що кабель антени висмикнувся, він автоматично засунув його назад. Варто було Даристовичу сказати його коронну фразу про "пару нєдєль", як телевізор клацнув і згас, цього разу надовго, бо ззаду чорного корпусу піднялася цівка диму.
– Це знову ти?! – нарешті Олег зрозумів, що відбувається.
Щось легенько штурхонуло його по потилиці й голова хитнулася вперед, начебто кивнула у відповідь на питання.
– Це офіційний канал! Пішов у дупу, вуаєрист бісів! – Олег засмучено пішов на кухню вечеряти.
Тепер Олег сидів навпроти неробочого телевізора і думав, чи вмикати йому комп'ютер, чи ні? Перед собою Олег вимушений був зізнатися, що хоча він відмінно володів українською, більшість блогерів, яких дивився, розмовляли російською. Та що там більшість, майже всі.
Комп'ютера було шкода. Щось не вірилося Олегу, що Валерій компенсує йому таку техніку. Та і попередження у вигляді зіпсованого телевізора він отримав. От би ще знати, коли той тиран слідкує за ним, а коли Олег може почуватися вільно. Але влаштовувати провокацію для перевірки наявності спостереження не хотілося. В уяві перед Олегом поставало засмучене обличчя продавця з військторгу.
Відкинувши ідею подивитися новини на ютубі, Олег устав із крісла і пішов до дивана. Хочеться вірити, що думки читати Валерій не вміє, а складати план боротьби з агресором краще лежачи.
Зателефонував Семенович. Повідомив, що вебка у парку дуже часто почала показувати смужки замість відео, що встигли вчора побачити, як Олег у літньому вбранні прогулювався до свого місця роботи. Семенович переймався за долю Олега і, розуміючи, що все телефоном говорити не можна, пропонував побалакати за філіжанкою кави.
Олег сказав, що має багато інформації, але візьме собі день на роздуми, бо до цієї справи треба підходити дуже обережно, і планування – то наше все.
Відтермінувавши зустріч на наступний день, Олег, врешті-решт, розлігся на дивані й почав подумки зважувати ризики, вибудовувати стратегію існування поряд із Валерієм, і методику передачі інформації Семеновичу. Потрібно було якимось чином познайомити одне з одним мозок відділку і генія злочинного світу. Поки ворог так недбало підпускає до себе агентів, потрібно цим скористатися.
∞
Мені не сподобалося, що, слідкуючи за Олегом, я не можу з ним спілкуватися. Звісно, на Зеї ці проблеми могли б вирішитися елементарно, але я просто не встиг освоїти ілюзії, переміщення свідомості на великі відстані, і ще багато, багато чого, що стало б мені тут у пригоді.
Пам'ять поколінь на Зеї допомагала розв'язувати ці проблеми краще, ніж ремесло, тому необхідність вивчення подібних умінь відкладалася на невизначений строк. Отже, нині я вигадував, за допомогою чого зможу спілкуватися з Олегом і наставляти його на шлях "лагідної" українізації, використовуючи ті уміння, які я встиг засвоїти.
Зранку в Інтернеті я зачепився оком за картинку зі старенького мультфільму. Коли побачив головного героя, ідея мені так сподобалася, що я відразу закинув слідкування за Олегом і навідався до Мережі у пошуку майстерень, до яких я зможу звернутися за необхідними мені послугами.
Відчувати Олега я тепер міг на будь-якій відстані. У перший-ліпший момент міг навідатися до нього безтілесно. Почути, про що він говорить із навколишніми, подіяти на нього і на оточення я також міг, але генерація звукових коливань у заданій точці була мені недоступна.
Можна було примусити його тягати з собою ручку з папером, ухопивши ручку маніпулятором, я міг би написати там щось термінове, але я хотів розмовляти не тільки з ним, а і з його оточенням, щоб вони знали, за що іноді мають бігти до туалету. "Лагідна" українізація повинна бути ще й логічною.
У ляльковій студії я замовив ляльку на мотузках. Строк її виготовлення сягнув тижня, тож особисто мусив витратити дві години й купу грошей, щоб допомогти студії зробити для діда іграшку.