Бо ви схочете з ним також побалакати.
Схоже, дівчата впевнилися, що події розвиваються за тим сценарієм, який для них намалював таємничий Валерій, і трохи розслабилися. Напруга спала і тепер дівчатам конче потрібно було весь свій шок виговорити.
Отже, Олегу лишалося тільки слухати. Дівчат звали Дарина і Світлана. Світлана трохи виплакала емоції, а Дарина, вочевидь, клапаном для спуску емоцій через слізні залози не володіла, тому говорила набагато більше, щоб, значить, компенсувати.
В Одесу вони приїхали до родички, допомогти волонтерській групі. Вийшли погуляти до парку, а тут таке. Коли та навіжена сепаратистка на них визвірилася, Дарина увімкнула камеру, хотіла у тік-ток викласти відео. Коли й чому тітка опинилася на клумбі, Світлана не помітила, бо підбирала у голові фразу, якою найкраще можна послати москвороту тітку подалі.
– Розумієте, я відьма, – Дарина розігналася, і в бажанні виговоритися, схоже, почала нести все підряд. – Мені тітка моя казала, що я по роду відьмою буду, і я відчуваю, що в мене трохи виходить. І тоді я так захотіла заткнути цю сепаратистку, що сказала пошепки: "Буде тобі, враже, так, як відьма скаже". І одночасно з цим і тітка впала, і телефон у мене заглючив. І я спочатку подумала, що це я винна, – в очах Дарини раптом забриніли сльози. Тепер Світлана почала гладити її по плечі та заспокоювати.
– А я не хотіла… Я не думала, що так. – Греблю сліз було прорвано і Дарина, врешті-решт, випустивши емоції, які так довго стримувала, зайшлася плачем.
Світлана, притиснувши подругу до себе, намагалася заспокоїти її й продовжила розповідати:
– Тихіше, Даринко, тобі ж Валерій сказав, що то не ти. Коли та… Коли вона впала, вона почала швидко тонути у землі. Це так страшно! Я не змогла їй допомогти. Я взагалі плавати не вмію, а в землі… А в землі я також плавати не вмію… Це так страшно! А тоді прийшов Валерій. Він і сказав Даринці й мені, що на нас вини немає. Що то не ми. Сказав із вами поговорити, сказав, щоб Даринка не переймалася, що в неї дар є, але він невеликий, і він не на смерть, а на здоров'я працювати буде, якщо Даринка, звісно, захоче.
Дарина, трохи виплакавшись, витерлася все тими ж вологими серветками, що їй миттєво надала Світлана, і простягла Олегові долоню, на якій лежав чорний квадратик карти пам'яті.
– Ось, Валерій сказав, що вам треба віддати. Вам вона потрібна. Тут те відео, яке я зняла. Правда, воно без кінця, бо в мене телефон чомусь заглючив, але Валерій сказав віддати. Повертати карту не потрібно. Валерій її в мене купив. Він зразу гроші за неї дав, там на три такі карти вистачить.
Олег усе частіше поглядав на Валерія, бо все більше йому хотілося з ним поговорити. Але той спокійно куняв собі на лавочці, нікуди не збираючись.
– Дарино, а що саме тобі сказав Валерій із приводу того, що ти не винна? А хто винен?
– Валерій. Валерій винен… Хоча, він і не винен. Це його робота, – Дарина, немов би виправдовуючись перед Світланою, пояснила: – Він же сказав про все розповісти.
– Я – відьма. Хоч і слабенька, але все-таки відьма. Так Валерій сказав. Але я відьма життя. Вбити когось я не зможу, навіть якщо дуже захочу. А та тітка, що в землі, то була чорна відьма смерті. Валерій – відьмак. Справжній. Відьмаки винищують відьом. А всі відьми смерті – москвороті. А Валерій українських відьом життя не чіпає, бо зараз дуже багато москворотих відьом смерті прокинулось і допомагають рашистам, і рівновага порушилася. А ще він нам сказав, що не можна переходити на російську сторону, і якщо я буду москворотити й захочу бути відьмою смерті, то він прийде за мною. А на підтвердження своїх слів і на подяку нам зі Світланою за те, що ми захищаємо українську мову, дав кожній відьмаче золото. Сказав ним особливо не хвалитися, але вам можна показати. Ось. Там і архистратиг Михаїл зображений.
Дарина простягла Олегу монету у прозорому пластиковому футлярі. Олег трохи розумівся на нумізматиці, тож відразу видав дівчатам оцінку.
– Так, чисте золото, дев'ятсот дев'яносто дев'ятої проби. Зараз коштує близько тридцяти тисяч. Дорогі подарунки, – Олег повернув монету Дарині. – Місячну платню кваліфікованого робітника за мову… Що ж, можливо, воно того вартує. Дівчата, якщо можна, давайте я запишу ваші дані, бо з мене спитають у відділку, і я піду таки поговорю з паном-відьмаком.
– То ви йдіть. Негоже старого чоловіка примушувати чекати. А ми тут посидимо, – було видно, що дівчата чомусь не хочуть лишати свої дані.
– Добре, – неохоче погодився Олег, бо розумів, що вимагати від дівчат зараз нічого не може. Він-бо не при виконанні.
Коли він зробив кілька кроків від лавки, Дарина покликала його: – Олеже! Передайте пану Валерію, що я буду гарною відьмою життя…
∞
Поки Олег ішов до лавки, на якій сидів таємничий Валерій, інформація слухняно складалася в його голові у повну картину. І, згідно з цією картиною, хоч алібі Валерія Олег міг підтвердити самостійно, все ж виходило, що Валерій якимось чином дотичний до тієї чортівні, що відбувалася у цьому парку.
Підійшовши метра за три до лавочки, Олег здивовано спинився та почав, дивлячись на відьмака, водити головою праворуч, потім ліворуч. Щось відбувалося з очима. Картинка літньої людини, що дрімає на лавочці в парку, якимось чином пливла перед очима і наводила на думку, що Олег перевтомився, або очі не дуже добре його слухаються.
Валерій одягнений із показним лоском. Смокінг рудих та брунатних кольорів у клітинку, що дає змогу вільно рухатися, отже, виготовлений на замовлення. Брунатні туфлі і краватка-метелик, тростина в колір смокінга, з навершям у вигляді червоного кришталевого черепа, біла сорочка і хустинка, що традиційно стирчить із нагрудної кишені.
– Вітаю, Олеже. Сідайте, в ногах правди немає, – не змінюючи пози і не відкриваючи очей, почав бесіду Валерій.
Вирішивши спочатку підіграти дівчатам у грі з відьмами, Олег, сівши поряд із сивим бороданем, напряму запитав: – Вітаю, Валерію. Отже, ви – відьмак?
– Звісно, ні.
– А що ж ви дівчатам казали?
– Дівчатам я казав те, у що вони могли повірити, і те, що повинно було їх заспокоїти. Вони ж не винні, що таке спостерігали. А тим, що у Даринки дар знайшов, маю надію, зробив дівчині життя трохи цікавішим. Може, почне займатися чимось корисним, бо чи є у неї дар, я, насправді, не знаю, а що схильність до лікування людей є, це точно.
– Тобто, ви подарували їм золоті монети, щоб заспокоїти?
– Саме так. І на подяку за українську мову.
– Ви всім за мову так дякуєте?
– Зо́всім ні. Я відчуваю відповідальність перед ними. Бо без їхньої згоди використав їх для досліду і в результаті вони ледь не заробили собі нервовий зрив. Треба було підмінити їм полюс емоційного піка, щоб замість максимального жаху і стресу вони сприйняли те, що сталося, як найцікавішу пригоду в їхньому житті. Так, страшну, але ще й таємничу. Щоб замість страху вони відчули містику і піднесення. Дівчатам такі речі дуже до вподоби.
– А вам комфортно розмовляти зі мною ось так, заплющивши очі?
– Вибачте, – Валерій відкрив очі, потягнувшись, відкинувся на лавочці та подивився в очі Олегу. – Я ж кажу, що відчуваю відповідальність за дівчат. Треба було довести їх до людного місця так, щоб камери не змогли їх спіймати. Щоб у вас потім не виникло бажання їх шукати.
Погляд у Валерія важкий і колючий. Олег навіть поважати себе більше почав, коли зрозумів, що внічию витримав цей маленький двобій. Подивився на лавку, де щойно сиділи дівчата. Вона була порожньою.
– То ви й це спланували? А навіщо?
– Ви, Олеже, у минулому службіст. Можливо, опер. Якщо починаєте копати інформацію, а ви до цього можете залучити ще й старі зв'язки, то, думаючи, що дівчата якось дотичні до того, що відбулося, ви, не знайшовши потрібної вам інформації, почнете тягати їх на допити. І як уже сказав, я відчуватиму за це відповідальність перед ними, тож убезпечив їх від вашої пильної уваги. І щоб вони вас не цікавили, я зробив усе можливе. Вони розповіли вам усе, що знали. Карту пам'яті віддали. Вам вони більше не потрібні.
– Себто, ви так упевнені, що органи такі страшні, що будуть жорстоко катувати бідних дівчат?
– Коли людина зустрічається з містичним і нереальним, вона розуміє, що беззахисна перед світом. Їй не допоможе ні охоронець, ні пістолет. І коли захист утрачено, людиною легко маніпулювати, її можна переконати, що вона, наприклад, несповна розуму. І хоча ваша служба, можливо, не буде цього робити, однак, навіщо перевіряти? Навіщо взагалі травмувати недотичних усілякими викликами та допитами?
– Якщо не хочете долучати дівчат, то, може, ви самі мені розповісте, що саме там відбулося?
– Де?
– Ось там, на клумбі.
– Що там, на клумбі? Олеже, я не розумію, про що ви мене питаєте? – Сивий чолов'яга з колючим поглядом посміхнувся у бороду і всім видом дав зрозуміти, що правила гри змінено. Валерій немов би оцінював, як себе поведе Олег у такій ситуації.
– Валерію…, до речі, як вас по батькові?
– Олег і Валерій. Імен буде достатньо.
– Добре. Ви так відверто почали нашу бесіду. Я думав, що можу розраховувати і надалі на вашу лояльність? Що змінилося?
– Ви, Олеже, вже перейшли до суті справи, а наш діалог усе ще не можна назвати бесідою. Ви – питаєте, я – відповідаю. Це інтерв'ю, допит, сповідь, сеанс у психолога, але ніяк не бесіда. Звісно, мені приємно знайти зацікавленого слухача. Давненько я так, майже відверто, не розмовляв із людьми. Але й у мене до вас є певна зацікавленість. Не можна ж усі кульки в одну лузу заганяти.
– Буду з вами відвертим. У той момент, коли відбувалася незрозуміла мені подія на центральній клумбі, я дивився на вас з іншого кінця парку. Я бачив, що ви ніяким боком не причетні до цього. Отже, ви можете проходити по цій справі як свідок. Головне, щоб у вас не пропало бажання співпрацювати зі слідством. Бо ваша поінформованість може перевести вас з рангу свідка в ранг підозрюваного.
– Ось бачите, Олеже, а казали, що ви білий і пухнастий. Сподіваюся, тепер вам зрозуміло, чому я так заморочився з дівчатами? Завуальовані погрози вам не личать. Я розумію, що ви зараз намагаєтеся помацати мене різними способами. Ви повинні були й погрозу спробувати, раптом попливе клієнт? Розумію, такий порядок.