Це важка праця. Часто ці таємничі герої, для нашого з вами спокою та покарання винних, полишають напризволяще своє приватне життя.
Але в нашій країні такі зусилля оцінюються дуже низько, і у випадку, якщо стан здоров'я або отримана травма не дозволяють агентові продовжувати службу, компенсація і пенсія роблять неможливим навіть просте існування. Для нормального життя потрібно ще десь працювати. І добре, що охоронцем у маркет взяли. Могло й так не поталанити.
Олег був гарним польовиком. У команді про нього збереглася добра пам'ять. Часто він зв'язувався з товаришами по роботі, іноді допомагав у вирішенні незначних питань. Іноді допомагали йому. Прикипів Олег до своєї минулої служби, і без неї вважав себе неповноцінним.
Поряд із магазином, в якому працював Олег, розташовано парк. Не дуже популярне місце. Район далеко від моря, але відвідувачі в парку все ж є, тому за європейською модою правоохоронці установили у не дуже помітному місці вебкамеру. Не для загального користування, а для підтримання правопорядку.
Достеменно відомо лише про три випадки зникнення людей, які змогли пов'язати з парком. Імовірно, що їх набагато більше, але немає кому заявляти про занадто довгу відсутність родичів, сусідів або квартирантів. Практично кожен орендодавець надає житло неофіційно, тому кількість відпочивальників, що безслідно зникли, може бути будь-якою.
Коли поліція зуміла об'єднати зникнення в парку в одну систему: йшли, впали, перешкоди на відео, ніхто більше не бачив, свідків не знайшли; вони передали ці справи у відділок боротьби із серійниками. А там своїх проблем повні кишені. Нестача агентів, дехто на фронті. Добре, що Олег поряд із парком працює. Семенович уже вдруге просить його зайти у відділок спостереження, передивитися підозріле відео і персонально оглянути місце події, бо якась несповна розуму бабця надала свідчення, що один зі зниклих, чи то втопився в землі, чи то закопався в ґрунт.
З того часу Олег завів собі звичку: в обідню годину брати перекус із собою і йти до парку. Щоразу знаходив нове місце і, колупаючи пластиковою ложечкою магазинний салат у лоточку, спостерігав за людьми. Звісно, йому ніхто нічого подібного робити не наказував.
Це вже звичка – використовувати найменшу можливість для пошуку інформації. Найгірші випадки в його практиці були не з убивствами, а саме зі зникненнями людей. Коли ще деякий час є надія, що людина жива. Можливо, страждає, але жива. А якщо фігурант дитина, то взагалі жах.
Тижнями могли без змін спостерігати навіть не за підозрюваними, а за можливим місцем злочину. Інформацію збирали по крихтах. Хапалися за будь-які натяки. В діло йшли припущення, непідтверджені дані, ясновидці, відьми, астрологи – все що завгодно, аби хоч на крок наблизитися до вбивці та попередити якомога більшу кількість жертв.
Сьогодні в парку дуже мало людей. Олег обрав собі місце спостереження так, щоб охоплювати поглядом майже всю територію. Людей так мало, що можна перерахувати по пальцях. Тому розмова на підвищених тонах, що переходила на крик, відразу привернула до себе його увагу. Біля однієї із центральних клумб сварилися три жінки.
Залишки фраз, які долітали до Олега, дали чітко зрозуміти, що предметом дискусії було мовне питання.
Відстань не давала змоги чітко ідентифікувати осіб жіночої статі, але одну з них Олег упізнав. Фрази "Нахєра ти с западной сюда пріпьорлась?!" і "Наши мальчікі защіщают страну на русскам ізикє!" належали одній із місцевих божевільних.
Напевно, кожне місто має таких персонажів, котрі можуть стати посеред вулиці та кричати щось незрозуміле, або на весь голос сваритися на владу. Довідка, що ця людина несповна розуму, в неї, звісно, є, але для соціуму такі небезпеки не становлять, тому знаходяться не в божевільні, а прикрашають собою місцеві краєвиди.
Однак про те, що таких людей краще не займати, знають не всі. Тому деколи просто жаль тих необережних, на яких виливаються брудні слова, матюки й незаслужені образи. Об'єктом нападу "ущемльонной рускоязичной" стали дві дівчини, певно, студентки. Одна із них знімала сварку на телефон, а у другої не вистачило розуму змовчати, і вона здаля відповідала українською на лайку, чим ще більше підливала оливи у багаття.
На таку дрібницю паркового значення декільком спостерігачам, що, як і Олег, знаходилися на значній відстані від події, було плювати. Сварилися жінки на великій відстані одна від одної, тож до рукопашної справа не мала дійти. Олег, просто відмітивши для себе факт сварки, продовжував смакувати олів'є з пластикової коробочки і вести спостереження не лише за епіцентром події, а й за усією територією. Він саме намагався розгледіти чоловіка, що у протилежному кутку парку сидів на лаві та куняв, спершись на тростину, коли пролунав переляканий вереск однієї зі студенток. Навіть на такий переляк у громадському місці пересічна людина може не звернути особливої уваги, але професійна чуйка аж підкинула колишнього оперативника з місця. Щось відбувалося.
Залишки олів'є разом із ложкою полетіли в урну. Олег швидким кроком попрямував до центру парку, намагаючись на ходу оцінити ситуацію. Дві студентки стояли на своїх місцях. Кричала, найімовірніше, одна з них. Та, що брала участь у розмові. Друга, що тримала телефон, отримавши шок, навпаки, не кричала, а заціпеніла і закрила собі вільною рукою рота. Божевільної десь не було видко.
Пильно подивившись на те місце, куди були зосереджені погляди дівчат, Олег побачив, як на газоні між маленьких ріденьких чорнобривців з землі стирчать ноги й одна рука людини. Божевільна заглиблювалася в землю, неначе її забирала трясовина.
Олег перейшов на біг. Але вік дався взнаки. Дуже швидко бігти не зміг. Однак відстань була завелика і він би не встиг, навіть якби був молодим і сильним атлетом. Коли прибув на місце події, все вже скінчилося. Дівчина з телефоном вела свою подругу до лави, заспокоюючи її істерику, а на клумбі не лишилося жодних слідів.
Спочатку Олег, неначе мисливська собака, взявся досліджувати клумбу. Доволі багато часу пішло на дослідження клумби, в якій він за декілька днів длубався особисто. Перекопували клумбу десь тиждень тому. Тоді ж Олег брав проби землі з іншого її краю. Потім був дощ, і земля, коли висохла, вкрилася сухою скоринкою. Ось цю скоринку ніде й не чіпали. Жодних слідів.
Олег уперше сам був свідком якоїсь незвичайної події, і зараз він розумів, що те, що він особисто бачив, не лізло ні в які ворота. Жодних істеричних емоцій не було. Він професіонал і ні в яку фантастику не вірить. Він, як кінокамера сухо зафіксував усі факти, які бачив, нічого не фантазуючи та не додумуючи. Але ці факти… Йому ніхто не повірить.
Навіть якщо він разом із двома дівчатами слово в слово будуть дублювати показання, всі подумають, що три фанатики змовилися і кажуть завчену історію. А дівчата взагалі свідки ненадійні, там емоцій більше, ніж логіки. Зараз навидумують собі всілякої чортівні та й повірять у свої фантазії.
Тепер Олег розумів, чому Семенович вимагав від нього проби ґрунту. Зараз Олег уже за власної ініціативи витяг із кишені пакет, що лишився від обідніх страв, і насипав туди землі. Підвівшись, Олег іще раз критично оглянув клумбу. Сліди втручання були помітні лише у тому місці, де він загріб рукою жменю землі. Похитав головою.
Потрібно буде розповісти спецам. Чортівня якась відбувається. З дівчатами треба прямо зараз поговорити, бо шукай потім вітру в полі. Підвівшись, Олег іще раз пильно оглянув усе навкруги. Крім дівчат, не можна було залучити жодного свідка. Он вони всі – сидять, ходять, ні на що не звертаючи уваги, ніби нічого не сталося. Вони просто нічого не помітили.
Олег озирнувся до лавки, де сиділи дівчата. У цей момент від дівчат відійшов, привітно попрощавшись, якийсь кульгавий чоловік із тростиною. Олег упізнав його. У момент, коли сталася пригода, той сидів і куняв у другому кінці парку. Має алібі. Отже, нецікавий. Поки що.
Підійшовши до дівчат, Олег привітався.
– Здравствуйтє, девушкі.
– Добрий день, Олеже. Сідайте поряд.
Олег повільно перевів погляд собі на груди. Нагрудну табличку з ім'ям він зняв, коли йшов на обід. Одна із дівчат, дивлячись у люстерко, вологою серветкою витирала обличчя від сліз і косметики, та не звертала на Олега уваги.
Спілкуватись із ним почала та дівчина, що від самого початку цієї катавасії менше кричала і більше тримала себе в руках. Зосереджена, погляд спокійний, але у її великих карих очах відчувається переляк. Присівши на другий край лави, Олег насторожено почав говорити.
– Прашу мєня прастіть, но толька что я відєл то же, что і ви. Я імєю атнашеніє к органам і, как ви панімаєтє, мнє нужна задать вам нєскалька вапросав. Но в начялє, я хатєл би узнать, аткуда ви мєня знаєтє?
Витерши обличчя, друга дівчина сховала все в сумочку і підсунулась до першої, взяла її за руку і, показуючи повну підтримку подруги, серйозно подивилася на Олега. Той зрозумів, що сприймають його вороже, хоча після того шоку, який пережили дівчата, все повинно було бути навпаки. Вони повинні були шукати захисту в людини у формі охоронця.
– Нам про вас розповів Валерій. Він сказав, що ви будете нас розпитувати й порадив поговорити з вами. Але він сказав також, що якщо ви не перейдете на українську мову, то ми маємо повне право скінчити розмову і піти звідси, бо до органів ви жодного відношення майже не маєте, і ніякого посвідчення показати нам не зможете.
Олег добре володів не тільки російською та українською мовами, але й англійською. Думав він російською лише тому, що таким було його оточення. Вимогу дівчат вважав повністю доречною, тому автоматично змінив мову.
– Вибачте, дівчата, так, посвідчення не маю, але повинен буду всю інформацію передати в органи. Я на пенсії, однак, те, що я… І ви… Те, що ми бачили, це… Не знаю, що сталося з тією жінкою, але треба щось робити. Я був далеко, ви бачили більше… І до речі, хто такий той Валерій, який так багато про мене знає?
– Оно де Валерій, – дівчата показали у спину чоловіка із тростиною, що підходив до тієї лавочки, на якій нещодавно куняв, заробляючи собі алібі. – Він сказав, щоб ви не поспішали, питали все, що треба, він вас там дочекається.