Знайшли мужика, перевіряють, чи сплю, чи мо копита відкинув. Один з них легенько трусить мене за плече. У повітрі висить залишок фрази:
– … Сьо нармальна?
Незважаючи на те, що люди нині почали поважати українську мову, ще до біса довкола російськомовних. Солдати, хто раніше не володів, дуже активно починають вивчати мову, бо вночі на чатах говорити російською "Стой, кто ідьот?!", це не просто моветон, це смертельна рулетка. Там розпізнання "свій-чужий" проходить зі швидкістю автоматної кулі. Але тероборона – це не передок. Тут можна не поспішати з вивченням мови. Ну, що ж, нічого не зробиш, такі вже ми є – українці.
Трохи прочистивши горло, відповідаю:
– Дай боже здоров'я, хлопці!
Веселішають. Але підозра із очей не зникає. Ініціативу бере старший за званням. Цей володіє мовою:
– Чого це вас так під сирену розморило? Можна документи ваші подивитися?
"– Біда … Це вони думають, що алкаша знайшли. Похмелився, значить, зранку, і розвезло на сонечку."
– Я не п'яний, хлопці, просто розморило. Голову ще не зовсім лікарі на місце поставили.
Я тягнуся за пакетом із хлібом із таким розрахунком, щоб воїнам видно стало мою наліпку на голові. Дістаю пакет і розкриваю перед хлопцями, показуючи хліб.
– Не взяв я із собою документа. Я лишень по хліб вийшов. Думав, не знадобиться. А тут голова закрутилася, сів на лавку, заснув.
– Де поранення отримали?
– Я з Березина. Сюди у лікарню привезли без свідомості. Останнє, що пам'ятаю, порався у дворі. Казали, що в хату прилетіло. Але цього вже не пам'ятаю. Валерієм мене кличуть. Хлопці, я свій! Паляниця, укрзалізниця, най москалева крев ллється, як водиця!
Хлопці пожвавішали. Можна розслабитися, але з документами потрібно щось вирішити. Тепло попрощавшись із хлопцями та пообіцявши наступного разу брати папери із собою, я збираюся додому. Коли патруль уже далеченько відходить, я наближаюся до кущів і відкриваю пакет, тримаючи його за одну ручку. З кущів до пакета залітає ноутбук та зарядка. Зітхнувши, я потихеньку прямую додому.
"– От життя мерзенне настало. Хліб крадений, комп'ютер крадений, дім, і той тимчасово крадений".
"– Ну, комп'ютер міг би й не красти. Він не входить до переліку речей, які тобі конче необхідні. Виходить, ти порушуєш правила виживання."
"– М-м-м, не починай. Правила мої, значить, можу і порушити. Якщо вигорить по дорозі з села занесу комп'ютер назад у комісійку, а якщо не вигорить – не занесу. Але й у цьому випадку, совість, себто ти, мені не буде докучати ані грама."
"– Ти – крадій. Такий, як ти, повинен сидіти у буцегарні."
"– Не починай, кажу. Так, я – крадій. Мені совісно, і чорна душа моя не буде знати ні спокою, ні переходу. Тим більш, таке старе лахміття, яке я собі взяв у цій комісійці, ніхто ніколи не придбає. Зараз будь-який задрипаний телефон по характеристиках вищий ніж мій крадений ноут."
"– Відмовки. Виправдовуєш свій негідний вчинок."
"– Так, виправдовую. Але писати треба, щоб зовсім дах не потік. Я ж навіть не думав, що колись так поталанить, що на Землю повернуся, та ще й з такою економією у часі. До речі, я там нічого не рахував, і навіть не знаю, скільки я там був?"
"– Це не суттєво. Суттєво те, що "ТАМ" ти пробув набагато більше, ніж "ТУТ" часу минуло. То як писати будемо? У формі щоденника?"
"– У формі щоденника не вийде. Пам'ять у мене дірява. За весь час "там" жодного разу не давав собі завдання хоч якось запам'ятати чи кількість днів, чи порядок подій. Плив за течією, так би мовити. Саме тому зараз хоч частину спогадів треба записати, поки з голови не повилітали."
Клигаю до свого під'їзду та з розчуленням спостерігаю за тим, як три пари очей через оптичні приціли окулярів пильнують те, як я долаю свій шлях.
Серпентарій зріс ще на одну бабцю, отже, загальна пильність зросла втричі. Андріївна вже витягла свій блокнот. Серйозно у неї справа поставлена.
Показово, трохи занадто голосно, дякую їй за підказку. Мовляв, магазин працює, продуктів купив. Наше вам із хвостиком. Наприкінці кажу, що вона мала рацію, і горілку справді не продають.
Як розумієте, головне з того всього було, що вона саме мала рацію. А те, що горілки немає, то це навіть заспокоює бабусенцій.
Бо всі мужики такі. Тільки дай привід. Бо людей без недоліків не існує. А відомий недолік – це краще, ніж невідомий. Себто, хто його знає, що в голові у цього на голову вдареного? А так знаємо, що алкаш. А горілки немає, то страждає, сердешний.
Головне, щоб не запійний, бо у пошуках дози почне ходити канючити п'ятдесят грамів. А у нас хоч горілка і є, але один раз наллєш, то потім не відв'яжеться.
Та і хто він нам такий, щоб ми йому наливали?
Вважаю, що на пів годинки миття моїх кісточок я бабцям завдання полишив.
Підійшовши до квартири, я починаю зосереджено витирати шльопки об килимок для черевиків із пафосним написом "Welcome".
Тим часом замок клацає, ручка натискається, двері відчиняються. Я вдячно киваю головою і чинно йду в середину.
Роззувшись, у квартирі я ходжу босоніж, помічаю два рюкзаки, які смиренно чекають мене під вішалкою, хмикаю, і проходжу до спальні. Рюкзаки слухняно повзуть за мною.
"– Та-акс, зараз подивимось, що мені добрі люди принесли."
Усівшись на ліжку, хапаю ближній рюкзак і підтягую до себе, мимоволі дивуюся, бо він занадто легкий.
Обидва рюкзаки виявилися порожніми. Форму тубуса підтримували поролонові килимки у вигляді циліндра, вставлені всередину.
"– Ти диви, які продумані. Отже, подарунків сьогодні не буде. Прямо скажемо, не крадії, а повна нісенітниця. А я ще й забув кишені у них вичистити. Ніякого прибутку."
"– Дійсно, лозунг "Грабуй награбоване" не діє. Себто, відбілювати свою репутацію нічим."
"– Дивись глибше. Треба увечері фіранки та жалюзі добре закрити, аби ті, хто на квартиру цих жмурів навів, не прийшли перевірити, чому такий невдалий результат отримали."
"– Жалюзі, звісно, закривати увечері завше потрібно, але, здається, ти занадто переймаєшся. Під час воєнного часу когорта ножа та сокири працює вчетверо обережніше. Не знаєш, у який момент можна відхопити. А стояти із голими сідницями коло стовпа нікому не хочеться. І тим більше, коли трупи знайдуть…"
Рюкзаки мене більше не цікавили. Зробивши "па-па" ручкою, дистанційно жмакаю їх та відправляю під ліжко. Знайдуть не одразу. Буде господарям хоч маленький подарунок за клопоти.
Хазяї у цій квартирі домовиті. За вішалкою, у пристінку знаходиться повна панель керування житлом. Крани холодної та гарячої води із лічильниками, загальні вимикачі електроенергії, і вай-фай-роутер. До мого приходу було вимкнене все.
Хоча господарі поїхали вже давненько, але вдячно забурмотівши, холодильник зберіг-таки пів десятка яєць. Під раковиною знайшовся ящик із картоплею минулого врожаю. Ті продукти, що не витримали довгої розлуки з хазяйською рукою, звісно, відправилися на смітник, але лишилося чимало харчів тривалого зберігання. Тиждень, або навіть два, можна жити кум королю.
Черга дійшла до Інтернету. Місце для ноутбука я знайшов за учнівським столом. Спостерігаючи повний безлад, помітив збереження деякої злагодженості. Подумалося: "пацан". Імовірно, свій комп'ютер забрали із собою, тому інтернет-кабель сиротливо лежав на столі. Провозився хвилин тридцять і в результаті тепер маю комп'ютеризовану друкарську машинку з доступом до Інтернету.
"– Ну тепер найцікавіше. Зараз автор-початківець із лайна і палок бестселер творити буде."
"– Не все одразу. Треба душ прийняти, щось у рота вкинути… Бо натщесерце талант працювати не хоче. Та що там, "не хоче", просто не може!"
Все минає. Навіть час існування пірамід стародавнього Єгипту колись мине. Тож і сорок приємних хвилин купання та харчування врешті-решт минули.
"– Ну ось, помились, поїли, тепер можна і поспати."
"– Ні, треба бути послідовним у своїх бажаннях. Як мінімум початок треба написати."
"– А коли був той початок? Коли все почалось?"
"– Давно… Напевно, починати треба з інституту. Пам'ятаєш, коли вчили історію релігії? Дивний предмет, зважаючи на те, що викладав його атеїст і колишній комуніст."
"– І вже тоді у тебе було критичне мислення?"
"– Навряд. Швидше, рівень мого критичного мислення був тоді не вище плінтуса."
Шмат III
∞ Колись
У ті часи всі висновки у своєму житті я робив через любов до фантастики. Як і більшість людей, мене цікавили різноманітні питання світобудови. Зокрема, цікаво було отримати інформацію про те, чи є життя після смерті? Оскільки відповідь на це питання лежала на духовному боці життя, я в студентські роки заглибився у вивчення єдиного предмета, який міг у часи совка хоч якось показати мені той духовний бік. Педагог був матеріалістом до кісткового мозку. А кого тоді могли поставити читати історію релігії? Або кадебіст, або військовий парторг у відставці. Він вирішив не заморочуватися і дав нам усі типи й види релігійних організацій тезисно, у вигляді порівняльної таблиці. Там можна було чітко простежити божество, ідею віри, ієрархію священнослужителів і пастви, види покарань та види обіцяного життя після смерті.
Коли він ось так, гамузом, вивалив на студентів стільки релігій, у мене з'явилися питання, відповіді на які я далі збирав по крихтах упродовж решти життя.
Хоч нам розповідали, що чим вище у своєму польоті підіймається наука, тим далі відлітає старенький дідусь-бог на хмарі, але я встиг зрозуміти, що, незважаючи на різний ступінь науково-технічного прогресу, релігія і віра є в усіх суспільствах.
Бідне суспільство чи багате, на ранньому етапі розвитку чи готується підкорити космос – усюди є релігія.
У Радянському Союзі замість попів поставили офіцерів у погонах, але знищити релігію не змогли. Так, змогли очолити та поставити на службу партії, але не знищити.
Основою всіх релігій є віра в те, що після смерті біологічної оболонки людська душа не знищується. Весь набір знань і досвіду людина забирає із собою на той світ.
Це мені було трохи смішно.