Лівий берег. Доїхали. Ніч уже. Осьде житло.
Не цілунки з обіймами та насолода обіцяна.
Це життя недолуге — по серцю панахає крицею,
А віршата дурні — то байдуже зачухане тло,
що у закуток мертвий зненацька мене завело.
Я довіз його чесно та зняв йому чорні штани
офіційні, змінівши домашньо спортивками.
Він читав нам Верлена. Я радше би бавився з дівкою.
Та розбіглася зграя — і всі позникали вони.
***
Для тебе забував я фатерлянд
і лепетав язичієм небесним,
і з тим зійшло життя моє на безцінь
душі безрогам кинув діамант.
Я ж на тебе дивився як з за ґрат,
поштиво оком цілував і пестив,
та був тобі нічим не інтересний
і марно тратив врем'я і талант,
складаючи тобі натхненний кант.
Однак не рушив він мрійливий бездум.
Я йду від вас під три чорти — і пес вам.
Геєна, пекло, та довічний ад.
Мене було зав'язано на бант
і в кучері почеплено русяві.
Я йду від вас, немов Григорій Сава.
Іду вже. І тому безмежно рад.
Але ж коли минуть розкішні весни
й щоку бездушний фотоапарат
зів'ялу відіб'є — не плач не в лад.
Це ближиться тобі крилатий месник.
Він змусить через сльози пригадать
любов поетову, таку тобі безецну,
і хоч мене ти кликатимеш десь там
КОНСПЕКТ
у нас було вікно. ми пили каву
та говорили в хмарі тютюну
про те куди тікав григорій сава
про те як наша влада лове ґави
про москалів і певно про війну
слова свої печатаючи міддю
майбутнім поколінням на покОн
аби не забувало те поріддя
про те які сумні які ми бідні
неначе двічі компостований талон
як сильно щастя їм намолотили
боргів собі набравши наперед
чогО збулось і чОго нам кортіло
як ми живемо тут в одному тілі
і як у нас буває тет-а-тет
і пальці розчепіривши по-панськи
ми в розумовий грали коркотяг
напилися заради бідолах
немов Бальзак та Евеліна Ганська
та вийшли в місто наче проповідник
що все кричить на іноземній мові
про щось важливе. Певно про Христа,
вважаючи, що тут земля поганська
***
шипить і плеще в очі срібна піна
пливуть хмарин поплетені вінки
серед березового цукру і проміння
вони муркочуть кішки та жінки
ми біжимо торкаючись губами
межи деревами які біжать назад
немов налякані тікають білі дами
яких жене у ніч страшний пірат
нам шумовиння очі виїдає
і сльози падають через веселий сміх
немов русалки нас заскоботали
і кинули вмирати тут на сніг
сміятися нас кинули на сльози
ми потопаючи хапаємо за лози
і за небес незгасливий вінок
і хвилями тіла на берег плещуть
у горлі тріпаючи дзвінко язиком
кішки муркочуть і деруть нам ноги
і місяця пливе рогатий ком
і місяця пливе рогата миша
на чорному дірявому листку
а ми цілуємось неначе світу більше
не буть уже на нашому віку
***
я знаю все про що я можу знать
тепер ми будем бігати у травах
і забувати в мороці — знання
задля любові срібних солоспівів
задля любові солоспівів золотих
сплітати будемо гірлянди звар'ятілі
на тіло ніжне кидаючи тіло
в цілунках сумовитих потопать
і янгол дивиться, пильнує вартовий
та ніч густа і нас йому не видно
ми лежимо і дихаємо в ніч.
немов роти, паруючі озера
парують нас із привидом небес
ми будемо у травах беркицятись
аж поки ті під нами задимлять
і дим солодкий колесо поплута
кохання це сумне, або прощальне.
ми зникнемо — а замість нас у гай
дріади вийдуть білі танцювать
у хвартушках із бересту й сандалях
БЕЗТЯМНЕ
Усе життя читати де Лакло
та раптом опинитися в Парижі.
Шахрай, босяк, злодюга та ракло,
на Благовіщенськім базарі певні брижі.
Емігрувавши, до програми передач
знайти собі скаженого собаку.
Тарасик Бульбочка, таке тобі то бач,
все вусібічно повертає раком.
Як заведеться — спробуй зупини.
Ніхто не взяв, але ж усі під боєм.
Не жінка, а баляда про штани,
нехай на це рушаємо війною.
Сліпоглухий я буду екстрасенс
без рук і ніг, без голови та дрюка.
Як доведеться вам — слова картини руки.
"Почесний легіон". Прекрасний секс.
Жувавши шоколадку "черевик"
я не настільки маю бутерброди,
наскільки я уже до того звик.
Така тобі нечувана порода.
Як Іванов — об"явить — Осадчук
заховану у джунглях антилопу.
Що це було, скажи мені, Європа?
У холодильнику захований продукт.
Мені не грайте, пані, чижик-пижик.
Не побивайся, лікар Геворкян.
Я йшов від річки Сян до річки Сян
і раптом опиняюся в Парижі.
Блукаючи далекими краями
мені назад уже не повернуть.
Нехай уже від ями та до ями
моя непевна пролягає путь.
Наговорив, нічого не сказавши.
Я вас люблю, мадам, і це назавше,
хоча й усе на світі промине
безслідно, наче гроші з портмоне.
***
в небі місяць плаває печальний
кажани співають в небі блюз
я люблю тебе маніякально
божевільно я тебе люблю
мене колють голками болючо
і примушують ковтати аспірин
та мене твоє видіння мучить
і здається: в самоті я не один
голоси я чую повсякчасно
і з тобою вголос говорю
всім давно зі мною все вже ясно
тільки я не знаю, що творю
павуки співають солов'ями
шестиногі люди дріботять
ми з тобою ув одній палаті
будем цілуватись і лежать
я з тобою мов людина інша
я з тобою інший чоловік
за твою любов мене запишуть
в Києво-Печерський Патерик
ДОІСТОРИЧНА ПІСЕНЬКА НА ЧУЖОМУ ВЕСІЛЛІ
Ах, тобі хотілося прописки,
А моє кохання непотрібне
До уваги бралося як фактор
Поєднання рівного із рівним.
Ти Печерськ любила та Шулявку.
Телефонна книжка захалявна
Розпухала, начебто вагітна,
Наче коментар до "Бхагават-Гіти".
Ах, над кручами Дніпра залізна баба!
Ах, Шевченко в позі арештанта.
Каблуки твої дзвенять набатом,
Ти красива у джинсових штанях.
Ми ходили разом і стояли.
Тільки все не те, чого потрібно.
І тебе письменники вітали,
Що горілку заїдали хлібом.
І тебе вітали контролери,
І таксисти створювали пробки.
Та Щербицький, що тоді не вмер ще,
Дивувався, що це транспорт робить.
І в кіно квитків не вистачало,
В магазинах хвилювались черги й
Тебе претенденти зустрічали
Поцілунком з "Києвом Вечірнім".
Ах, коли кріпачка, то у місті.
Ах, якщо не вище, то й не далі.
Як горіла ти, хоч звісно, я не містик, —
Наче Богоматір відлітала
До країни, що зоветься Вирій,
Чи у край на Сході, чи на Захід,
Під фатою тиха, наче мрія,
І безплотна, мов не знала спраги.
***
Брова твоя тонка і вищипана,
гнучка і довга чорна вія.
Стан обіймає сукня вишукана.
Та ти холодна, як повія.
Мене чаруючи принадами,
ведеш розумний розрахунок:
мовляв, чуттів твоїх не нада нам
сентиментального гатунку.
Слова мої не мають значення.
Не має значення кохання,
хоча би й щире ‑ неоплачене.
Мене ти кинеш на світанні
підеш назад у світу плетиво,
де певне проживає щастя,
й забудеш мною налепетане.
Стада коханців будеш пасти
суворим жезлом. А поетові
вже не позбутися напасті:
я так люблю тебе що де тобі.
Але до банку ‑ не покласти
це почуття важке і паморочне.
То прощавай. Тебе забуть,
на жаль, не випадає, панночко.
До пекла віршороби йдуть ‑
а рай замощено лаурами.
Ще на годинник не дивися.
Цілуй, допоки я, одурений,
люблю тебе, моя Лавися.
***
Любов стебло повила по мені,
розкрила запахущі білі квіти;
справдилась так, що ніде правди діти.
Спинились ночі, зупинились дні.
Світ виповнився. Друзів бастіон
круг мене став тісним і теплим колом.
Мої пасьянси склалися у долю.
Мені скорились води і вогонь,
і на Подільській лінії трамваї.
Безхмарно від Житомира по Вуж.
Ще, може, дощик буде — та чому ж?
Триває пісня, і любов триває.
І непотопно тануть в глибині
сонця, великі, лагідні та мирні...
Чому ж, і правда, дивно так мені,
немов за двері кинутій сокирі?
***
іду собі, такий задрипаний
і вже не зовсім молодий:
у лівім черевику рипає,
немов у колесі без ніпеля,
хоч зупинися та не йди.
ще півквартали і проклятому
кінець походу настає.
в мішку вода і два салатики,
із оселедця й олів'є,
і книжка про теор-граматику
(де закладкою олівець)
густа і темна, наче патока,
уся зацапана й розпатлана,
сказати чесно, нанівець.
припустимо, не так і голосно.
мо', за машинами й не чуть.
але скажи, з якої користі
мою ти акцентуєш путь?
рипи-рипи. не так далеко вже.
і начувайся, бо їй-бо
до хати тільки-но дохекаю —
вчиню тобі правдивий реквієм
і болестрашицький футбол.
а втім, чого б їм помічати:
очами де не поведи
летять і пурхають дівчата
немов качата до води.
ГІНДАКОЛЬ І ТЕШМАДОЛЬ
У цю, туди його, романтику
вгатити божевільні гроші
й отримати спасибі з бантиком
і слово, кисле й нехороше?
Невже, скажіть-но, банкрутуючи
я вас катав на каруселі,
щоб ви гигикали як дурочка
та не пускали до оселі?
Нащо ці віники трояндові,
таксі, цукерки та шампанське?
Ви мене, пані, просто зрадили,
мов у кумедії гішпанській.
За що ж ви так мене образили
сей день відмовою своєю?
Чого тоді до мене лазили,
неначе під Полтаву свеї?
Ви по стіні мене розмазали.
Я ж вас навіки затаврую
інструментарієм тарасовим —
і книжку людям подарую.
Скажу, ви гірко помилилися,
бо я особа небезпечна.
Хто меч узяв — піде на милицях,
вам обіцяю доконечно.
Як з мене страшно поглумилися...
Я, пані, вас у книжку вставлю,
написану іржавим стилосом
і уважать сіб'я заставлю.
***
о грай мені свій чарівний пасаж
бо наштиркну тебе на срібні ґралі.
мов парсіфаль шукав я був ґраалю
але натирив тільки б"єн де маж
мене ти надихаєш, мов Лукроза
а в ній без кантора співає став
жабами повний. сяду на порозі
тебе знайшов. та краще б не шукав.
як пан Війон, я гнаний був і битий
тепер я тут, хоча бував і там
ти мелеш хвостиком і пацаєш копитом
а звідки воно взялося, мадам?
закинь у пічку книжку теорем
і серед ночі, о годині третій
зіграй мені про свій сердечний щем
і суржиком заполнєнноє лєто
***
Я починаю знов на мові жестів
тобі велике ясувати почуття —
не чуєш ти, мов я далеко десь там,
зориш собі у небо, мов свята.
А не свята ти, не свята! Ти грішна
хоч за тобов зоря волочить хвіст.
Не будда ти не ілія не крішна
а бог тобі любовний пише лист
і відправляє мейлом, зализавши
конверт своїм духовним язиком —
я тілько твій і ти моя назавше,
нехай він струп налиже й сто оском.
І я не знаю чом ся в небо дивиш
коли я поряд стовпчиком стою
рулетка зоряна показує на виграш
то все твоє — ти ставила на ю
а я на тебе ставив-наставлявся
і все програв.