А влітку 1965 року їх вагончик, разом із ними самими та усім їхнім скарбом, був поставлений на такі собі "лижі" — величезні деревини, оббиті сталевими листами. Всю цю споруду було причеплено до вифарбованого у яскраво-червоний колір колишнього танку Т-34, з якого було знято вежу разом із пушкою. Ось, та машина, із самого ранку тягнула цю "фортецю" з Вишгорода, через Київ і далі — спочатку по асфальту, а потім вже по бездоріжжю, і до вечора притягла-таки і поставила вагончик у найживописнішому місці, що було недалеко від старовинного села Українка.
То був початок будівництва Трипільської ТЕС, де сім'я Тані осідає надовго.
Тоді ж, до того чудового місця було привезено ще декілька таких самих вагончиків, в котрих були і діти, 12 з яких — шкільного віку. То були 4 хлопці і 8 дівчат, з яких наймолодша — Таня. Їм, звичайно, треба було вчитися, але ж — де? Тому керівники будівництва виділили для них виховательку та мікроавтобус, який кожного понеділка о п'ятій годині ранку відвозив їх у Вишгород. Там вони весь тиждень жили в гуртожитку, під опікою виховательки, годувалися у робітничій столовій і вчилися у тій самій школі, де і раніше. А по суботах, після уроків (тоді ще була шести днівка) той мікроавтобус відвозив їх до батьків. Так пройшов Танін п'ятий клас. Наступний, шостий, вона провчилася у Київській школі — інтернат номер 18, що на Воскресенці. Перша половина новозбудованої школи була відкрита у 1967-му, і того року учнів по класах було зовсім мало — десь, від п'яти до п'ятнадцяти дітей. Але вже наступного року деякі класи були переповнені. В цій школі і продовжила Таня навчання і закінчила свій 10-А клас у 1971 році.
У 1978 році вийшла заміж за . У 1981 році народився син Дмитро.
Тетяна працює в будинках культури, у школах, художнім керівником у ПТУ, на кіностудії О. Довженка помічником режисера. Багато останніх років була приватним вихователем.
Вірші почала писати в шкільні роки. В ті часи на такі великі будівництва з'їжджалися люди із усього Союзу, тому спілкування в цих місцях було здебільшого російською, як, власне, і шкільні програми, хоча української мови і література також входили тоді до обов'язкового вивчення. Тож, і вірші Тетяни були, переважно, російською мовою.
Наприкінці дев'яностих Тетяна Кочнєва приходить до літературної студії імені А.С. Малишка, знайомиться з місцевими літераторами, активно продовжує писати вірші, публікується на сторінках газет, журналів та літературних альманахів.
2003 року видає книжку "Вибрация любви". З того ж часу має свої сторінки на творчих літературних сайтах.
Нині її син Дмитро служить у лавах ЗСУ, а сама Тетяна Віталіївна проживає в її улюбленому місті Українка.
Таємниче спасіння
Коли журбі нема кінця,
а днина схожа на мегеру,
беру старого олівця
і аркуш чистого паперу,
та дослухаюся чогось
таємного у всласній скроні,
я вже в солодкому полоні.
Так починаються дива:
я чую рух в небесній сфері,
той рух народжує слова,
що оживають на папері.
Слова складаються в думки –
сумні, веселі і не дуже,
а ті – у вірші, як в струмки,
і серцю легше, любий друже…
Будьте як діти
По тротуару неспішно іду —
Вересень, сонечко м'яко гріє
І супроводять мою ходу,
Наче хмаринки, забуті мрії.
Дивно, що майже пройшло життя —
Так непомітно і, разом, швидко,
І виринають із забуття
Різні обличчя, неначе свідки.
Листячка вже почали жовтіти,
Проте яскраво палають айстри,
Граються радісні, жваві діти —
В них, зазвичай, дуже добрий настрій.
А ось, на лавці троє бабусь —
Ще не старі, та похмуро мовчать,
Дивлячись оком недобрим, чомусь,
На молодих гарних дівчат.
І зрозумілим стало мені
Сказане Слово: "Будьте, як діти,"
Бо не старітиме в усі дні,
Хто вміє цьому життю радіти.
Літо минає, як вік дівочий,
Та ще палають осінні квіти,
А листя падає і шепоче:
"Будьте, як діти,
Будьте, як діти..."
Вересень
Тремтить під вітром чагарник
і облітає ,
опале листя наш двірник
до куп згортає.
Похмура днина і птахи
вже без пісень.
Ідуть до школи дітлахи —
вересень.
В дерев могутні поки ще
крони,
їх вітер разом із дощем
клонить,
схиляє низько до землі
тином,
а в хмурім небі — журавлі
клином.
Гукати літу "Не спіши!"
марно,
бо в небі, як і на душі,
хмарно.
Хіба що – вкритись від дощу
плащем?
Можливо, з серця відпущу
щем...
Жовтень
Під пензликом жовтня-чарівника,
мокріють пейзажі в дощі і тумані,
і колір зелений поволі зника,
а небо засмучене, наче в омані.
І вітер-бешкетник листи обрива.
І в комір ховають лице перехожі.
Темніють калюжі. Скриплять дерева,
без листя на велетнів скривджених схожі.
А листя кружля, наче жовта примара,
лягає до ніг безпорадно й тьмяніє.
І плаче невтішно насуплена хмара,
бо кожного дня все раніше темніє…
Посеред мороку, у млі
Посеред мороку, у млі,
буває – іншого не треба,
як відштовхнутись від землі
в блакить замріяного неба.
Залишити буденний дах,
борги, турботи, навіть квіти
і, як щасливий вільний птах,
в захмарну височінь злетіти.
Нехай далеко десь внизу
своє шукають щастя люди –
я хочу витерти сльозу
та заспівати в повні груди…
Хто знає, що таке життя,
і де, чия блукає доля?..
Тут скрізь – то гріх, то каяття,
і тільки в небі – справжня воля.
Чудове місто Українка
Біля столиці є перлинка –
Чудове місто Українка.
Лежить, неначе на долоні,
В зеленім лісовім полоні.
І ніби вгледівшись дівчину,
Старий Дніпро тут вигнув спину,
Та обійма, як любу жінку,
Завжди чарівну Українку.
Пильнують місто капітани –
Кремезні клени і каштани,
Та обрамляють наче вії
Пухнасті сосни віковії.
Живуть в містечку люди добрі
І гості також не минають,
Понад Дніпром, аж ген за обрій,
Пісні їх голосно лунають.
Той, хто мандрує нашим краєм,
Чи випадково потрапляє
Сюди, хоча б то на хвилинку,
Закохається в Українку.
А хто вважає, що це – казка,
То приїздіть до нас, будь ласка,
Ми друзів радо зустрічаєм
Смачними пирогами та чаєм.
Гімну України
(свій варіант)
Вистачає в Україні
Мудрості і волі,
Щоб не дати лютій днині
Зупинити долю.
Не бракує і завзяття,
Й мрійності юнацтва,
Бо – нащадки ми і браття
Славного козацтва.
Приспів:
Доля ж хай не відвертає
Погляд свій привітний –
Сонце радо зустрічає
Стяг жовто-блакитний!
Україна молодіє
І в життя щасливе
Свої мрії і надії
Втілює сміливо.
Молодіють і Карпати,
І Дніпровські кручі,
Бо приємно споглядати
На народ співучий.
Приспів:
А тому, хто риє яму,
Чи штовхає боком,
Говоримо просто й прямо:
"Хто недобрим оком
Поглядає на нас скоса –
До чужої хати
Свого жадібного носа
Краще не сувати!"
Приспів:
Якщо ж ворог при порозі
Раптом зрушить спокій –
Стануть гори на дорозі
Та Дніпро глибокій.
Ми ж буд Емо не слабенько
Вороженька бити,
Україну – рідну неньку –
Гідно боронити.
Приспів:
Нам Сам Бог допомагає –
Як тут не радіти?
Та з Небес спостерігає,
Бо ми – Його діти.
І землі цієї діти,
То ж – у себе вдома,
Слави пращурів ганьбити
Не дамо нікому!
Приспів:
Лелеки
6-го серпня 2014 року по українському TV я подивилася репортаж із Харкова про двох лелек, які прилітали щоранку протягом кількох останніх днів на площу Леніна (нині площі Свободи). Вони ходили площею, іноді сідали на голову вождю (тоді він ще височів на п'єдесталі) весь день гуляли там і почувалися дуже комфортно. А ввечері відлітали в зоопарк, щоб вранці знову повернутися... Така незвичайна поведінка цих красивих птахів у такий незвично важкий для України час, не могла залишити байдужими людей (серед них і мене)... Так народився вірш "Лелеки".
ЛЕЛЕКИ
Асфальти міста плавляться від спеки,
термометри фіксують тридцять п'ять,
два довгоногих молодих лелеки
посеред площі третій день стоять.
То — мешканці міського зоопарку —
там їм доволі їжі та води,
а тут — спекотно, небезпечно, парко...
Чого ж вони принадились сюди?
Але радіють з того дива люди,
вбачаючи в лелеках добрий знак,
несуть птахам поживу звідусюди —
і бабця, і дитина, і юнак.
А ще несуть в серцях своїх надії,
що скоро знов настане мирний час —
скінчаться всі жахливі ті події,
які шматують скривджений Донбас!
Це горе кожне серце крає нині,
і всі ми мрію маємо одну —
щоб ту біду прогнати з України
і зупинити цю страшну війну!..
А дивні, відчайдушні два лелеки
собою уособили ті мрії,
і вдячні люди дбають про безпеку
птахів, що стали втіленням надії.
Народжені в гніві й ненависті дії
Народжені в гніві й ненависті дії
несуть за собою трагічні події,
а радість і мир повертаються знов
туди, де є злагода і любов.
Від тих, хто голосять і б'ють себе в груди,
добробуту й спокою – точно не буде,
всі ті крикуни на всілякі лади
ведуть Україну лише до біди –
розкидають скрізь обіцянки й поради
для того лише, щоб дістатися влади,
бо то – від закону надійна є ничка,
а ще – дармова та смачна годівничка.
Тож – гомін здіймають, мов ті оглашенні,
гребучи, тим часом, в бездонні кишені,
а бідні, нещасні, знедолені люди
з'являються, ніби гриби, звідусюди,
з торбами клітчастими у руках
все більш копирсаються в смітниках –
хіба на такі сподівалися зміни?..
О, Боже, благаю – врятуй Україну!
День П'ятидесятниці
(Дії Святих Апостолів 2:1-12)
Коли День П'ятдесятниці почався,
були всі учні разом, як і треба,
зненацька звідкись сильний шум піднявся,
і ніби буря налетіла з неба,
та й переповнила явлінням дивини
весь дім той, де молилися вони!
З'явилися язики їм раптово –
поділені, неначе вогняні,
й по одному осіли пречудово
на кожному з Апостолів вони,
і Ті заговорили зразу новими
чужими, незнайомими Їм мовами.
І говорили так природно, вміло,
що люди різних мов все розуміли –
з народів усіляких, звідусюди,
і то було для них велике чудо!
(налякані були всі й дивувалися,
бо не могли збагнути, що ж то сталося)...
* * *
Ось так, у Світлий День Великий тий
зійшов на Церкву Божу Дух Святий
і з того часу Він горить у млі
на дітях Божих по усій Землі!
Сьогодні ти – нащадок тих подій,
тож – веселися в дусі і радій!
Притча про сіяча
(Євангелія від св.