Але і в цьому випадку, здається мені, хлопець біг не допомогти жінкам, а встигнути зняти на відео, як дві п'яні старі кошолки вовтузяться на газоні. Міг би здорово хайпонути на такому кліпі.
Так завжди. Малесенький, нікому не помітний незвичайний випадок, і знову все спокійно. Гладеньке плесо плину подій не порушується жодним збуренням. Не хочеться ображати весь людський вид, але люди дуже швидко, для заспокоєння власної психіки, втрачають гостроту реакції. Не в моді нині бачити у навколишньому незвичайне і небезпечне.
Ба більше, якщо ти помітив щось таке, що просто вау, тобі треба, як мінімум, зняти це явище на відео, а потім запевнити всіх, що це не монтаж.
Згадайте ажіотаж із НЛО, який набув апогею наприкінці минулого сторіччя. Світ поділився на три частини: на тих, хто думав, що щось бачив; на тих, хто хотів на цьому хайпонути та брехав усім, що щось бачив; і на всіх інших, котрі одностайно кричали, що це все брехня.
Розумна людина може зробити висновок із того ажіотажу. Якщо ти побачив щось надзвичайне, не варто про це розповідати, бо тебе звинуватять у брехні та зроблять цапом-відбувайлом на найближчі подібні випадки. Можна розповісти лишень найріднішій людині, і то, як побрехеньку.
Отож, звичайними людьми я не переймаюся. Я хотів би убезпечити себе від незвичайних людей, які, звісно, є серед простих смертних. Іноді мені щастить таких навіть помітити. Але від професіоналів я себе убезпечити навряд чи зможу. Тому просто чекаю, коли вони на мене вийдуть, і дякую провидінню, що дало мені час відновитися.
Якщо я виділив собі роль лейкоцита, що винищує ворожі клітини на своєму шляху, то організм людства, за фактом моєї діяльності, може класифікувати мене як ворожу клітину, і відправити по мене загін макрофагів, які спеціалізуються по знищенню активної загрози.
Такі закони життя суспільства. Ігнорувати їх неможливо. Згідно з цими законами одинак ніколи не встоїть проти організації. Цей закон і нині має право на існування. Якщо я захочу позмагатися з організацією, то це для мене скінчиться погано. Але я не хочу "встоювати проти" і зникати із шахової дошки. Для мене буде достатнім просто своєчасно зникнути в одному місці й з'явитися в іншому. Так я ще довго зможу бігати від їхнього пильного ока.
Виє сирена. Ось тепер люди реагують. Це вже не поодинокий подразник. Це зачіпає кожного, і кожен повинен прийняти для себе якесь рішення і діяти згідно з цим рішенням. Більшість людей поспішає до найближчих закладів, плекаючи надію, що там буде безпечніше. Решта не змінює свого стилю життя. Реагувати чи не реагувати на попередження про небезпеку – це рішення персонально кожного. Я навіть не витрачаю час на те, щоб повернутися зі своєї безтілесної подорожі, і моє тіло продовжує куняти на лавочці. Це не тому, що я зневажливо ставлюсь до попередження, це тому, що просторовий бар'єр, яким я вкриваю своє тіло, добре захищає від усіляких негараздів.
І я таки помітив його. Літній чоловік у формі охоронця, вийшовши з магазину по той бік вулиці, неспішно пройшовся по парку, неначе ненароком проклав свій шлях повз кущі, за якими зникли москальки, та, проходячи біля того місця, лишень трохи уважніше поглянув поверх кущів на газон. Пройшов далі, зробив коло по парку і повернувся у магазинчик, із якого вийшов, і де, найімовірніше, працює охоронцем.
Я вже бачив його. Два дні тому. Тоді я на покопаній клумбі упокоїв якогось відставного вояку, який повчав чужих дітей, що Бандера – то зрадник, який під час війни навсібіч убивав євреїв.
Того разу цей обережний охоронець теж витримав перерву близько двадцяти хвилин, зробив прогулянку поблизу місця ліквідації тіла, а через пару годин виніс із магазину горщик із якоюсь квіткою і, наче у благодійних цілях, вирішив пересадити квітку з горщика на ту саму клумбу, в якій розчинився кацап, що так "добре" знав історію України. Яму копав невеликим совочком для невеликої квіточки, але заглибився так, що руку по лікоть засовував під землю, щоб копнути земельки.
Нічого не знайшовши, витримав покер-фейс і продовжив гру до кінця. Посадив рослину, неначе все життя садівником працював. Водичкою полив. Залишки землі, які потрапили на асфальт, прибрав на клумбу. Неначе ненароком маленьку жменьку землі набрав собі у пакетик.
Я відразу зробив висновок, що переді мною професіонал. Мені навіть цікаво було, чи зможе він мене вирахувати? Оскільки зрозуміло, що він бачив сам процес ліквідації, то вирахувати мене він зможе лише методом виключення. Вирахує він не мою безпосередню участь, а лише мою причетність. Але для нього навіть притягнутий за вуха факт, що лише я знаходився в парку, в усіх без винятку випадках, коли відбувалися всі зникнення людей, буде вагомим, бо він не суддя, якому потрібні лише стовідсоткові докази. Він не суддя… А хто він?
Я безтілесно ковзнув до магазину. Охоронець, який мене цікавив, був уже у залі. По рації сказав комусь, що повернувся і продовжує працювати. Пройшовся по рядах, потім, побачивши в іншому відділку ще одного охоронця, взяв до рук телефон і жестами показав колезі, що зателефонує і просить приглянути за своїм товаром.
Телефонна розмова була короткою.
– Толік, дай Сємьонича. Привєт. Нє апять, а снова. Нєт, сам лічно нє відєл. Двє женщини срєднєго возраста. Ну, как всєґда. На вебкє качєство ґавно. Шлі, шлі, завалілісь на клумбу, дальше сємь сєкунд памєх, а каґда картінка вазабнавілась, ані ісчєзлі. Я сматрєл, там даже трава нє прімята. Сємьонич, ето же нє клумба, ето ґазон. Нє буду я там проби брать. Там трава, панімаєш? Всьо! Я сказал – ти услишал! Вот кагда васстановіш мєня в атдєлє, таґда будєш права качять. Нашлі бесплатную раб сілу! Всьо, атбой!
"– Ти подивись на цього красунчика! Як вдало ми його послухали. Стільки інформації!"
"– Давай його називати Бондом... Джеймсом Бондом."
"– Отаке! Спочатку прізвище йому вигадаю, потім звикну до нього, а раптом він на "рускій мір" хворий? Мені потім шкода його ліквідувати буде. Бо поки що він у мене за свій професіоналізм викликає лише повагу."
"– А те, що він москворотий?"
"– Так, це недолік і це недобра ознака. Але ж ми все-таки в Одесі, тут куди не плюнь – усі москвороті, більшість із яких наївно, не розуміючи важливості мови, навіть вважають себе патріотами України. Спробуємо перевиховати."
"– Добре, тоді спочатку переконаюсь, що він свій, потім поганяло йому дам."
"– А цікаво було б із ним просто побалакати. Я відверто з людьми вже майже два роки не спілкувався."
"– Навряд. Ти ж бачиш, він фрилансер. Його з контори, напевно, за щось турнули. Може, на пенсію. Якщо мене вирахують, то його до мене точно парламентером не відправлять."
"– Та й вираховувати вони мене ще довго будуть. Вони ще не можуть зрозуміти, що взагалі відбувається, а відповідальних почнуть шукати ще не скоро."
"– А ось те, що процес трансформації робить перешкоди для камер, це дуже добре. Треба буде перевірити, як це працює."
"– А може, з ними в мага пограти? Повинно бути весело. "Я – граф Каліостро! Великий маг і чарівни-и-ик!""
Я повернувся в тіло, потягнувся, поставив тростину поруч, відкинувся на лавці й розім'яв м'язи. Зняв просторовий бар'єр. Усміхнувся променям осіннього сонця. Треба подумати, як пришвидшити слідчу роботу контори, щоб вони скоріше зрозуміли, що я дотичний до ліквідації хворих на "рускій мір" одеситів.
"– Це наскільки треба скучити за спілкуванням, щоб добровільно засовувати голову в зашморг?"
"– Можу я собі дозволити трохи знудитися?"
"– Великий маг і чарівник воліє трішечки понудьгувати?"
"– Так! Хочеться чогось… Такого!"
"– Пива, тарані й порно?"
"– Фу-у! Ти точно мій внутрішній голос? Ні, треба до якогось психолога на сеанс записатися. Немає кому виговоритися. Навіть із внутрішнім голосом нормальної розмови не виходить."
"– Ну, якщо тобі справжні чоловічі розваги для старперів не до вподоби, пішли хоч морозива купимо. Залишу продавчині срібну гривню на чай і подякую їй за українську мову."
"– Ось, нормальна пропозиція! А то зразу "пи-иво, старпе-ер"".
"– Але в якій же глибокій дупі ми все-таки знаходимося, якщо в тилу воюючої України в українця виникає бажання подякувати, та ще й грошей дати іншому українцю лишень за те, що той спілкується українською мовою і цурається мови країни-ворога?"
"– Так… Не все добре в королівстві Данському… Ой, не все…"
Шмат IV
∞ Колись. Невідомо де
Розплющивши очі, побачив, що лежу на землі, наді мною стоїть дріада Евеліна і, підтиснувши губи, дивиться на мене, немов студентка медичного коледжу на таргана у своїй тарілці із борщем.
Сів. Навколо зелений килим із ніжної травички, якою поросла вся галявина. Тут Сірі проводить свої досліди зі спогадами Валерія. Он де й вона. Виростила для себе на декількох сотках високу траву і косить її. Коса для неї трохи завелика, але Сірі добре справляється. Коли Валерію, ще у шкільному віці, директорка погодилася зарахувати літню практику за покошену довкола школи траву, в нього виходило набагато гірше.
Оглянув себе. Вся сорочка в крові. Пригадав, що, перед тим, як утратити свідомість від болю, в мене пішла кров ротом. І добряче так пішла. Вся сорочка брудна. Зараз нічого не болить, отже, Евеліна своєчасно втрутилася.
– Дякую, Евеліно. Почуваю себе добре. А що сталося?
В очах Евеліни побільшало праведного обурення.
– Ваароне! Що ти коїш?! Ти – дебіл?!
Звісно, Евеліна не вживала саме цей медичний термін. Вона взагалі проспівала щось мелодійно приємне. Але лінгвістичний відділ мого мозку підказав мені, що вона має на увазі саме мою психічну неповноцінність, розумову відсталість і недоумкуватість.
– Ти тільки що ледве не загасив свою іскру життя, телепень! Якби Сірі постійно не контролювала твій стан і не попередила своєчасно, ас би послав мене робити тобі нове тіло!
Я вирішив не підвищувати далі рівень знервованості Евеліни та запитати поради через пам'ять поколінь у головного наставника.
"Я: – Сірі, що сталося?"
"Сірі: – Ваарон, нічого особливого.