Це я розумію тому, що гіпнотично-телепатична здібність дріад до розуміння мов і лікування живих істот, якою володів Ваарон, у Валерія виявилася повністю відсутньою. Це я можу собі пояснити лише різницею у будові головного мозку.
Все інше, чого навчився на Зеї, я згадав. Тепер, тренуючись, можу збільшувати силу і вправність тих умінь, якими володію, та намагаюсь трохи експериментувати на їхній основі, але нових умінь мені взяти немає звідки. Як згадаю біля якого безмежного джерела знань я знаходився в Аїдовому лісі, аж недобре стає.
Ні, я не заспокоївся. Я ще не втратив надії якось потрапити на Зею. Зараз я відновив свої заняття свідомими сновидіннями, із їхньою допомогою навіть можу дістатися у пам'ять поколінь Зеї. Але потрапити я можу лише в якусь мертву її частину. Переглянути можу лиш те, на що вже дивився, бувши Ваароном. Ні зв'язатися із кимось, ні потрапити у нове місце, ні змінити щось там неможливо. Неначе попадаєш у порожнє місто, звідки терміново виїхали всі мешканці. Пустка.
Виявив багато позитивних ознак ментального бар'єра. Це базове вміння ремесла, яким на Зеї володіють навіть недотичні. Одягнувши його на себе, зейці не знімають його ніколи. На мені він також постійно. Навіть під час втрати свідомості це вміння підтримується мозком автоматично.
На Землі цей бар'єр, крім того, що відганяє дрібних комах і невеликих тварин, допомагає мені бути більш непомітним серед натовпу. Увага пересічних пішоходів на мені менше зосереджується.
Є й мінуси. Збільшився шанс попасти під машину і випадково отримати кошолкою по голові у натовпі. Однак бар'єр – це ідеальний захист від гіпнозу. Старі, досвідчені циганки, які мають підвищену чутливість і схильність до ментального впливу на людей, обходять мене іншим боком вулиці.
Уже в Харкові, серед іншого, я відновив уміння повітряного і гравітаційного бар'єрів, що були незамінні для подорожування за допомогою польоту. Для мандрівника – це одні із найважливіших вмінь. На Зеї я їх вивчив одними з перших. Перенавантаження та опір повітря мені тепер не заважають. Уся географія Землі досяжна для мене у декілька хвилин льоту. Але в Україні справ поки що дуже багато. Тому полишу подорожі на майбутнє. Якщо воно в мене буде.
Однієї ночі я перелетів із Харкова до міста, в якому працював і винаймав житло до великого вторгнення. Володарка кімнати, в якій я нещодавно жив, повернулася із вимушеної подорожі по Європі, і вже встигла здати кімнату новим жильцям. Мої речі знесла до комори, а деякими почала користуватися сама, і довго виправдовувала цей учинок тим, що я не заплатив за останній місяць. В її "порядності" я ніколи не сумнівався. Це не завадило мені отримати задоволення від споглядання виразу її обличчя, коли, замість скандалу за речі, я, забравши деякі документи, світлини і невеличку колекцію срібних інвестиційних монет України, урочисто оголосив, що всі інші мої речі я залишаю їй як подяку за те, що вона дуже чесна і відповідальна людина.
Також цікаво було спостерігати за внутрішньою боротьбою порядності з жадібністю на обличчі працівника ломбарду, якого я вмовляв узяти два десятки срібних українських гривень, кожна з яких важить одну тройську унцію срібла, і заплатити мені за найнижчим тарифом, бо в мене із собою є лише прострочений закордонний паспорт і більше ніякого посвідчення особи.
Зрозумівши, що для отримання одноразово суми, необхідної для оренди навіть поганенької кімнати, потрібно, щоб кишені обвішувалися від срібла, я перейшов на золото. Придбавши у банку золоту п'ятигривневу монету і помноживши її, я більш-менш привів до ладу свій фінансовий стан. Коли помножував золоті п'ятаки, то подумав, що можу кардинально змінити ситуацію на світовому ринку, значно збільшивши золото-валютний фонд якоїсь однієї країни. Але зразу ж зрозумів, що робити цього ніколи не буду, бо країні я цим не допоможу, а лишень збільшу кількість золотих цеглин у якійсь впливовій приватній кишені.
Вже в Одесі я вирішив привести до ладу і свій гардероб.
∞
Хазяйка ательє була дуже здивована, коли до її закладу зайшов кульгавий, звіруватого вигляду, зарослий сивиною чолов'яга у спортивних штанах і тенісці, й замовив собі смокінг, бо йому, бачте, немає чого вдягнути під його тростину із червоним черепом у наверші.
Відрекомендувавшись Валерієм, чоловік розрахувався наперед золотими вітчизняними монетами та виставив вимогу: він має бути постійним спостерігачем упродовж всього процесу виготовлення одягу. Коли ж через два дні замовлення було готове, Валерій довго дякував усьому персоналу. Кожному полишив щедрі чайові. Залишилася без подарунка лише адміністраторка ательє.
Але вона сама винна. Чомусь Валерій викликав у неї агресію і вона відмовилася його обслуговувати, бо не розуміє української мови. Та завершення спілкування з таємничим замовником узагалі всіх шокувало. Коли багаторазові примірки були позаду, смокінг був готовий, подарунки та подяки роздані, замовник пішов геть, полишивши смокінг в ательє, і навіть частину заплачених коштів не захотів узяти назад! Пояснив він це тим, що ходити по вулиці в смокінгу і мати на ногах білі крокси – це моветон, а в руках тягти пакунки ліньки. Іще сказав, що настала пора йому вирішити питання із взуттям.
Зрештою, на третій день хазяйка ательє виставила смокінг на зовнішню вітрину, бо не пропадати ж добру тільки тому, що за нього вже одного разу заплатили, а ще за тиждень найняла нову адміністраторку, бо стара на роботу більше не з'являлася, і взагалі невідомо куди зникла.
∞
Тож я дослідив досить багато різних видів одягу і взуття, щоб мати можливість у перший кращий момент виготовити собі самостійно майже будь-який одяг, прямо на своєму тілі. За це дуже вдячний і світу Зеї, й собі гарненькому, тому що насамперед вчився у Сірі навичок і вмінь, які полегшили б моє буденне життя і допомогли у побуті.
∞ Зараз. Одеса. Один із міських парків
Полишивши своє тіло під просторовим бар'єром я, крім роздумів, літаю між відпочивальниками, щось дивлюсь, когось слухаю. Іноді залітаю до квартир навколишніх будинків. Тобто подорожую, не використовуючи ноги.
Лавочка, де я посадив своє тіло, розташована недалеко від лотка із морозивом та солодощами. Зараз мене зацікавила розмова двох матрон одеського бомонду із продавчинею лотка. Під час цієї розмови культурні леді робили зауваження селючці-продавчині, яка посміла їх обслуговувати українською мовою.
Взагалі, я помітив, що саме молодь намагається перевести українську мову до рангу модних мов та залучити її до загального обігу. Але володарки життя із фіолетовим волоссям не налаштовані були так просто здавати позиції та чітко аргументували продавчині, що "Нєчєво тянуть сюда украінскій ізик… Всє гаварят… Адєсса била і будєт…"
Дівчина за прилавком також не пасла задніх. Одним непомітним рухом вона увімкнула диктофон на телефоні й продовжувала, не звертаючи увагу на нахабні закиди москворотих, ввічливо розповідати їм про закони та про державну мову.
В одеситок із російськомовною щелепою була остання стадія хвороби "руского міра". Ні, хоч я дуже люблю жарти, на жаль, саме тут я не жартую.
Вчені вже виявили, що "рускій мір", тобто бажання людей прославляти велич російської імперії, виправдовувати всі злочини, скоєні руснею, і необхідність за всяку ціну перенести росію, з її культурою і стилем життя, саме у те місце, де є хоч один представник москалів, що розмовляє російською мовою, – є психічною хворобою, що викликається подовженим впливом на психіку людини російської пропаганди.
На жаль, на останніх стадіях ця хвороба невиліковна. Це не зверхнє ставлення, не приниження і не глузування, це доведено історією Гітлерівської Німеччини. Отже, маємо психічно хворих людей, яким допомогти вже неможливо. Але і полишити їх наодинці з хворобою неможливо, бо вони починають заражати здорових людей. Так, ця пошесть іще й заразна.
Можливо, для таких, збочених на русні людей колись вигадають якісь лікарські заклади, але зараз ситуація виглядає так, що з боку російськомовних спостерігається лише неухильне збільшення чисельності, бо кістяк цієї громади вилікувати, або якимось іншим чином перевести на протилежний бік барикад неможливо, а закони є занадто лагідними й завдяки фіолетовій владі виконуються через пень колоду.
Бурхливий діалог поборниць "руского міра" з продавчинею закінчився нічим. "Уніженниє" та "ущємльонниє" російськомовні "баришні", видравши із рук продавчині своє морозиво і зробивши тій голосне зауваження, що вона нацистка і "разжигаєт вражду" своєю українською мовою, поважно рушили по алеї парку, продовжуючи розносити віруси "руского міра" на всіх оточуючих голосними фразами: "Ти пасматрі, какая наглая!", "Кєм ета дура сєбя вазамніла?!", "Русскій виучіть нє может, а туда же..!"
Продавчиня із хитрою посмішкою заходилася оформляти у телефоні аудіозапис, щоб викласти його в Мережу. Кожен продовжив займатися своїми справами. Я також роблю те, що вважаю своєю справою. Підгадую, коли найменше поглядів буде зосереджено на парочці хворих руснею осіб, і даю команду до реальності своїм волевиявленням.
Із боку схоже, що дві літні жінки раптом дуже сп'яніли, їх занесло в бік і вони, не втримавшись на ногах, повалилися у кущі. Ще шість секунд незрозумілої метушні за кущами, і на порослому травою газоні не лишилося жодних слідів зовнішнього втручання.
Прискіпливий читач може сказати, що я став дуже байдужий до обставин і наявності свідків. Саме так. Я доволі недбало контролюю оточення, бо зрозумів, що люди дуже поверхнево реагують на незрозумілі речі.
Ось і зараз, із приблизно трьох десятків людей, які перебували у зоні прямого погляду, лише три-чотири особи могли помітити, що сталася ситуація, яка чимось вибивається із нормального плину подій. Можливо, лише двоє із тих чотирьох звернули увагу, що, після падіння, тітки не піднялися на ноги, та й узагалі, щось їх там за кущами не видно зовсім. І лише одна людина із двох допитливих може вирішити якось відреагувати.
Так і є. Он біжить хлопець старшого шкільного віку із мобільним телефоном. Підбігши до газону, він розгледів, що за кущами нікого немає, трохи здивовано покрутив головою і, заспокоївшись, знову зосередився на своєму гаджеті.