Так, на Землі закони недолугі, і фіолетова влада, визнавши мої погляди й мою участь у страті, могла б, звісно, підкрутити регулятор закону у свій бік і висунути проти мене звинувачення у незаконному захисті своєї землі, як це вони вже робили раніше з військовими за часів АТО. Але ж ми на Зеї й не будемо звертатися за прецедентами до недорозвиненої земної цивілізації?
Тиша.
– Сірі, я вимагаю твого рішення стосовно цих потвор. Давай, я вже прикінчу їх і повернемося до дерева життя. Мен нудить від цих людських недостворінь і я, врешті-решт, зголоднів!
Тиша.
Це щось нове, і це щось повинно означати. Мені не дали відповіді на мій запит. Невже Сірі хоче, щоб я повірив, що вся ця вистава реальна і, керуючись емоціями, прибив цих недомірків, не дочекавшись вердикту майстра?
Роздумуючи, я ширяв над землею й розганяв кров по тілу, поволі рухаючи кінцівками та звикаючи до болю.
– Сірі… Ти ж мене чуєш. Нічого прикидатися. Я очуняв настільки, щоб зрозуміти що це не реальність, а твоя вистава. Отже, не буду самостійно знищувати цю погань, яку ти для мене так реально зобразила. Якщо тобі від цього полегшає, можу зізнатися, якщо ти ще більше мене поб'єш та ще декілька разів викинеш мене зі свідомості, то я втрачу відчуття реальності й таки приб'ю цих бандитів. Але це буде нечесно. Я не можу відповідати за свої дії, якщо я не зовсім адекватний.
Тиша.
"– Хто б сумнівався. Якого біса вона від мене хоче?"
"– Сірі, ти ж читаєш мої думки. Якого біса тобі від мене потрібно?!!!"
Я задумливо, незважаючи на біль, потер підборіддя. Рука намацала недільну щетину. Вже майже бороду.
"– Павука-побігайця мені в печінку!!! Це неможливо!!!"
Я знову уважно подивився на свої руки. Синці, брудні розводи, збиті нігті.
У своїх експериментах деміург, як би не наближував до реальності всі події, ніколи не може порушувати правила пам'яті поколінь. Він не може змінювати мій зовнішній вигляд. Моє тіло повинне лишатися при мені. Моє молоде тіло, яке я отримав на Зеї, мало певні особливості: рослинність на обличчі та під пахвами, і функція розмноження мені, "наступному", не потрібні.
Але руки перед моїми очима мали не лише вигляд замучених і добряче побитих, вони мали ще й стару, пергаментну шкіру, а на це я спочатку не звернув уваги.
У мене похололо в середині. Я швидко підлетів до машини й прикипів до дзеркальця заднього огляду. Хоча... Я вже знав, що там побачу.
На мене дивилося заросле сивим волоссям, синє від застою крові, з мішками під очима та рештками скотчу на лобі, обличчя мого "минулого".
Не зводячи очей зі свого відображення, я поволі відірвав скотч від лоба.
– Ну, здрастуй… Клопотенко Валерій Йосипович…
"– Що сталося?! Де я?!"
"– Це реальність? Тобто я – Валерій?!"
"– Колись Сірі казала, що все життя на Зеї може виявитися сном, і я можу прокинутися у старому тілі й згадувати все, наче сновидіння."
"– Але я літаю! Я володію ремеслом! Так, не зовсім вдало, і не всі мої вміння мені підкоряються, але я володію! Після сновидіння такого не буває! Мені ж не могли наснитися півтора року життя?!"
"– Чи могли? Чуєш, Ваароне? А у тебе є ще один спосіб перевірити, що відбувається. Але цей спосіб крайній."
"– Так, он-де ці гниди смикаються на дні канави серед трупів. Якщо це вистава деміурга, то, вбивши їх, я ризикую втратити життя слідом за ними за порушення правил. Якщо ж це реальність, то, вбивши цих нелюдів, мені залишиться доживати своє останнє життя на Землі, в старому тілі, серед війни, маючи на озброєнні лише кілька вмінь ремесла і спогади про прекрасний шматочок життя в яскравому світі Зея. Спогади, які, можливо, я сам собі й вигадав."
"– А що ти чіпляєшся за своє недожиття? Навіть якщо це вистава і тобі поставили завдання. Як ти вчиниш? Навіть якщо це ілюзія і за твій вчинок тобі можуть загасити іскру життя?! То й що?! Он-де тіло дитини!!! Може, серед трупів тіло твоєї тітки!!! Якщо не прикидатися, якою має бути твоя реакція на це звірство? Ці люди вже все втратили!!! Всі ці люди вже втратили свої іскри життя, нащо тобі над своєю так труситися!!! Для того, щоб зберегти свою стару шкуру, свій мішок із лайном, ти відкинеш свої погляди, свої спогади, відкинеш своє єство?!!!"
Підлетівши до краю ями, я ще раз кинув погляд на трупи людей, потім звів очі до неба.
– Сірі!!! Ти в біса вдало вибрала це останнє завдання! В саме яблучко! Дякую тобі за все те, чого ти мене навчила, але недарма, мабуть, на Зеї всіх людей під корінь знищили під час апокаліпсиса. Я відчуваю себе людиною, і, як людина, яку ти нагородила вмінням карати, я не можу полишити без покарання цих істот, що також називають себе людьми. Ти можеш загасити мою іскру життя, і ти це зробиш, але я не можу вчинити інакше. Тож нехай кожен виконає своє завдання! Час, проведений на Зеї, був найкращим часом у моєму житті! Прощавай, Сірі! Передавай привіт усім нашим!
Одночасно, без жодного звуку, голови рашистів розлетілися, немов глиняні горшки з кривавою кашею, які кинули на асфальт із десятого поверху.
Я з викликом дивився в небо. Час минав, але нічого не відбувалося.
Отже, я таки повернувся. Все єство затрусилося від дитячої образи:
– Сірі!!! Я так не хочу!!! Тільки не так!!! За що?!!! На який ляд мені ця клята Земля?!!!
Шмат III
∞ Зараз. Одеса. Один із міських парків
Голова забита спогадами. За весь час я так і не навідався до психіатра. Навіть до психолога не ходив. Під Березином я отримав велетенський емоційний струс, коли усвідомив, що опинився в старому тілі, на старій Землі. Тож мені все-таки варто було б зрозуміти, чи поїхав у мене дах, чи лише трохи підтік. Хоча, за великим рахунком, яка різниця? Поки я був у лікарні, розповідав усім про мою амнезію, на мене дивилися спеціалісти й у них склалося враження, що моя травма черепа, яку я невідомо де отримав, має тенденцію до одужання.
Тобто пацієнт скоріше живий, аніж мертвий. Але такий діагноз я можу і сам собі поставити. Прилади показали, що гематом у моїй макітрі не лишилося, і на тому красно дякую. Але, крім мене, справжнього мого стану не знає ніхто.
Сонячно. Сьогодні у парку можна побачити багато народу. І хоча вже осінь, і по Одесі є прильоти, люди звикли до ракет, до можливої небезпеки й по старій пам'яті тягнуться в Одесу, сподіваючись отримати трохи позитивних емоцій від залишків літа, яке в українців украла війна.
У мене маленьке свято. Я можу впевнено сказати, що повністю відновив свою фізичну форму. Однак тут потрібне величезне уточнення. Про молоде тіло Ваарона я навіть мріяти не можу, а відновив я фізичний стан саме Валерія.
Себто, сестричка в Харківській поліклініці сказала, що на перев'язку більше приходити не потрібно, востаннє зняла стару наліпку із потилиці та на довгу пам'ять змастила те, що лишилося від рани, зеленкою.
А тіло Валерія ввійшло в ту форму, в якій воно було до великої війни. Тобто, періодично боліло в найбільш неприємних місцях, набридало постійними скаргами на стан здоров'я та підставляло в неочікуваних випадках. Загалом, я згадав, як то любити власне тіло таким, яким воно є, розуміючи, що про краще годі й мріяти.
Нині я вирішив трохи пожити в Одесі. Не можу сказати, що сповнений великою любов'ю до цього міста. Обрав його тому, що більшість жителів, незважаючи на війну з росією, на сотні тисяч загиблих у цій війні від рук рашистів, незважаючи на те, що по самій Одесі є прильоти ворожих ракет, що несуть із собою смерть мирним мешканцям, продовжують із гордістю казати, що Одеса – то місто російської культури.
Ось саме до цих недоукраїнців я маю особисті питання. На заході України несуни "руского міра", що втекли від "асвабадітєлєй", потрапили в україномовне середовище, і там вони можуть хоч якось українізуватися. На сході в російськомовні міста щодня прилітають гостинці від "братнього" народу, нагадуючи, що саме завдяки російській мові нас убивають.
А ось в Одесі хворі на "рускій мір" почувають себе настільки комфортно, що україномовні одесити вважають себе українською діаспорою міста Одеси. Українці в Україні вважають себе діаспорою! Дуже курвить мене така ситуація.
Тож, як я уже казав, я не сповнений великою любов'ю до міста Одеси. Не буду ж я любити Одесу за пам'ятник Катерині, котра свого часу знищила Запорізьку Січ і зробила кріпаками всіх українців? Зараз, у часи війни, одесити замість скинути к бісовій мамі це бронзове опудало, любовно захищають його мішками із піском від можливого удару російської ракети.
Опираючись на тростину із червоним кришталевим черепом у наверші, до якої я встиг звикнути, неспішно йду до своєї улюбленої лавочки в парку. Хоч паспорт я так і не поновив, усе якось не можу знайти часу, жити нині став, як доволі заможна людина. Ось улаштував собі прогулянку до парку. І назву для такої прогулянки заморську згадав. Моціон називається. Колись слово "моціон" у мене асоціювалося із чимось вологим і незручним. Уже з часом просвітництва Інтернету вичитав, що це вона і є – прогулянка на свіжому повітрі. Моціон.
Умостившись на лавочці, ставлю перед собою тростину, складаю на череп долоні, спираюся на руки підборіддям і завмираю, прикривши очі та знайшовши ідеальну позу для посидіти й подумати.
Маю багацько про що розповісти читачу. Так, я продовжую записувати свої походеньки. Надії повністю поновити свої дивні спогади вже не маю. Просто виробилася звичка писати. Але перед тим, як занести свої записи у старенький ноутбук, потрібно вибудувати все у голові.
Варто спочатку згадати за Харків, де я остаточно підлікував свою макітру. Саме там я зрозумів, що негаразди із ремеслом у мене були через поранення. Тимчасово вийшов із ладу головний інструмент, яким я можу впливати на реальність. На Землі вплив на реальність за допомогою знань і умінь ремесла я можу назвати магією. Але, на жаль, себе я повноцінним магом назвати зовсім не можу. Жалюгідний недоучка – ось і все.
Ще деяку частину знань, отриманих у світі Зея, я не можу поновити через те, що мозок тіла, яке надали Ваарону, найімовірніше, належить до того виду людей, які жили саме у світі Зея і мали велику схожість із дріадами.