Відчув, що очистився. Перемагаючи біль, зміг поволі рухати кінцівками. Щось заплуталось у волоссі на потилиці та під час руху водяного потоку відчутно сіпалося.
Раптом там щось дуже боляче відірвалося. Устиг подумати, що то не бруд у волоссі заплутався, то рана закрилася струпом, який я зірвав потоком водяної піни. Перед заплющеними очима закружляли червоні кола. Зрозумівши, що я – "все", встиг лише умінням левітації рвонути своє тіло з води й викинути його на берег. Свідомість згасла.
Шмат II
∞ Спогад. Початок літа. Під Березином
Білі зірочки на білому небі. Зірочки рухаються, вишиковуються у колони. Розтягнувшись на все небо, білий зірковий килим завмер, і зірки розташувалися рівномірно, віддалено одна від одної. Якщо з'єднати кожну пару білих зірочок білою смужкою, то отримаємо білий килим із рівносторонніх білих трикутників…
– Крістал, пазаві Слана, тут ещё адін жмур. Ха-ха, пахоже, купался.
Голоси наближаються. Хто вони? Чому вони так противно звучать?
– Слон! Вєді бєндер! Пускай ґрузят в фурґон. У нас врємєні мала, старшина сказал, чтоби за чяс управілісь.
– Сматрі, Самара, какой прудік. Карасіков можна вьодрамі лавіть. І ета проста ва дварє. Живут же сволачі!
– А чьо ти тєряешся? Катай бумаґу старшинє, рєквізіруй домік, заживьош! Хахлушек вадіть будєм. Каму, как нє нам, ету целіну асваівать?
– Манал я етат дом брать. Ево пєхота помарадьоріла.
На підході почувся ще один писклявий голос з азіатським акцентом.
– Ти! Хахол! Бура гет! Тез бура гел, шійтан! Сюда іді, гаварю, чьорт нєрускій! Ти чьо рускій ізик нє панімаєшь савусєм?!
"– Дивний цей айзер. Чого він так верещить? Навіть я, дріада, його не розумію… Як багато народу топчеться, немов слони по городу… В риму кажу… Може, мені вірші писати..?"
"– От цікаво, дріади не мають своєї писемності, а вірші дріади складати вміють..?"
– Слон, ти давай тут, бирінька па хазяйству. Ми на краю сєла будєм. Ґані машину туда. Там Кльон с хахламі канаву капают.
– Белі.
– Чьо?
– Сьо будіт січяс, поніл, да-а? Ти! Іді сюда! Хахляцкій морда, тєбє ґаварю, да-а! Толстий какой! Сала мноґа єшь?! Сільний, да-а?! Бєрі адін за ногі! Ти і ти! Здєс! За рука бєрі каждий! Чьо такіє тупиє, как барани, да-а? Тяні машину!
Дуже хриплий хворобливий голос:
– Він живий.
– Чьо сказал?!
– Ґаварю, он живой єщё.
– І чьо?! Ти слишал, чьо сержант сказал?! Жіво-ой, мьо-ортвій, какая разніца?! Хахли лєнівий, работать нє хатят. Нє нравіца жівой? Ударь єво нагой, пускай мьортвий будіт, тагда нєсі. Так луччє будєт, да-а?! Ти садіст да-а?! Бєндєравєц, да-а?! Всех убіть хочішь, да-а?! Тяні машину, ґаварю!!!
Відчув, що мене взяли за руки й за ноги. Білі зірочки кудись зникли. Трава, що впиралася мені в обличчя, також кудись відлетіла.
"– Я лечу… Але я не хотів летіти… Куди я лечу..?"
"– Господи, іроди, дайте перепочити… Стукніть уже тією ногою, добийте, нахрін, але дайте спокою… Сірі, м-м-м… Ну і с-сука ж ти, Сірі…"
Голова звісилася до землі, але підняти її не було сили. Ледве розплющив очі. Дуже близько, повз моє обличчя рухалася земля, трава, асфальт… Я бачив це обома очима. Чомусь це мене дуже потішило. Чомусь дуже важливо було те, що я бачив землю саме двома очима. Боляче… Свідомість знову вимкнулась.
∞
Хрускіт… Знову щось хруснуло… Як дивно хрустить. Це схоже на постріли.
– Куда ти, нацик, намилілся?!
Знову хрускіт. Усе-таки, це постріли. Схоже, Сірі мені у пам'яті поколінь змоделювала картину земного бою.
– Самара, ну чьо ти за звєрь такой? Кто тєпєрь закідать канаву будєт?
– Вон, пусть духи забрасивают. Нахєра ми іх с сабой бралі?
Я відчув, що сиджу на землі. Спина впиралася об стовбур дерева. Голова міцно зафіксована. Її прив'язали, здається, скотчем, до дерева. Окрім голови, нічого не прив'язували. Напевно, я мав настільки поганий вигляд, що зв'язувати не було потреби.
Відкривши очі, я побачив картину маслом. Метрів за тридцять від мене, на ґрунтовій дорозі стояла військова вантажна машина кольору хакі з критим кузовом. На дверях кабіни, на бортах кузова і на капоті білою фарбою недбало намальовані латинські літери "Z". Біля машини спокійно ходили солдати. Зелена форма, червоні берети, білі пов'язки на рукавах, автомати. Водій машини палив у кабіні й видихав дим від цигарки у відкрите вікно. Він мав азійські риси обличчя. Особливо виділявся ніс.
"– Слон. Поганяло дуже вдало підібрали."
Біля машини, збоку від дороги, покопано. Я бачив лише горбики свіжої землі. Більшого, з моєї точки огляду, не побачив.
Повністю прийшов до тями. Певний час сидів тихо, з-під ледь піднятих повік спостерігав за солдатами, по одному напружував м'язи, розганяючи кров по тілу. Діло йшло повільно. Кінцівки ледве ворушилися. Але я відчував, що потрібно прискорити рух крові по тілу і стан поліпшиться. Біль заважав, але, потихеньку переборюючи його, я відчував, що можу рухатися більше й більше.
Прохолодно. Вологий одяг на мені також не допомагав зігрітися. Спробував ремеслом підсушити одяг і розігріти трохи кров, але зрозумів, що результату немає. Ще певний час намагався хоч якось заподіяти собі у скрутному становищі.
Відчував, що володіння ремеслом нікуди не ділося, але чомусь не всі сигнали проходять правильно. Ремесло мене наче не слухалося. Чесно кажучи, це мене бентежило.
Я точно знав, що повністю померти Сірі мені не дасть, бо хоч для дріади байдуже, яка саме іскра життя буде користуватися моїми іскрами розуму і досвіду, моя, чи мого "наступного", однак висока мораль деміурга не дозволить їй під час іспиту задаремно загасити будь-яку іскру життя.
Але я не міг збагнути логіки моєї наставниці. Якщо я не зможу нормально себе захистити, бо вміння ремесла мені недоступні, то у чому ж буде сенс випробування моєї психіки, на бажання бездоказово й без команди боса перебити купу ворогів?
Тим часом на дорозі події потрохи розвивалися. Трьох вояків із більш загнаними обличчями вишикували перед машиною в шеренгу. Напевно, молоді солдати. Троє інших поводилися вільно й більш упевнено. Треба порахувати ще Слона, що сидів у кабіні. Загалом семеро.
Один, схоже, командир, ходив перед трійцею молодих і проводив виховну роботу:
– Слушай суда, душари! Ви папалі на вайну! Пака ви нікто, і звать вас нікак. Ви ничєво нє умєєте. Ви – мяса! Хатітє пражить падольше, слушаєте мєня! Січас разабралі лапати й бирінька закідалі канаву! Пріступай!
Один із трійці молодих вирішив посперечатися.
– А ми на ґрабавщіков нє падпісивалісь!
– Е! Самара! Чьо ета ані тєбя нє слушіют?! – Слон викинув недопалок у вікно і висунувся слідом. – Е! Ти, душара, кто тєбя спрашивал? Борзий, да-а?! Тібє сіржант пріказал! Те-ез пашол делать!
– Слон, нє нада крічать на салдат, – голос Самари став єхидним, – Салдат нє борзий, салдат смєлий! Нє падпісивался, ґаваріш? А на што ти падпісивался?
– Я дабравольцем пашол! Ваєвать! Нацикав мачіть, а не маґіли закапивать!
– Рядавой! Ти должен панімать, что на вайнє нада нє толька нацикав мачіть, но і магіли закапивать! Хатя, нічєво панімать ти нє должен! Ти должен випалнять прікази! Ну і нацикав мачіть тоже. Слушай сюда, духи! Севодня ваше баєвоє крєщєніє! У вас єсть шанс із прастова мяса стать бєконам! Вас троє, а маґілу будут закапивать двоє! А трєтій будєт што?! Нє слишу! Трєтій будєт камандавать мясам! Камандіром станєт лучший! А лучший у нас кто?! Кто умєєт нє толька стрєлять, а что?! Нє слішу! Лучший тот, кто умєєт стрєлять мєтка! Е-е-е! І чіво ж вас такімі тупимі із раддома та випустілі?! Вас же данашивать ещьо надо било! Ти, борзий, стрєляєш первим! Слушаєм вніматєльна, павтарять нє буду! Хател мачить нацикав, вот, для тєбя пасаділі нацика под деревом! Тут тридцать мєтрав. Виходіш на пазіцию, вот сюда. Предохранітєль на одіночний агонь, понял? Целішся, стрєляєш. Папасть должен толька в ґолову, чтоби мазгі разлєтєлісь. В тєло пападать нєльзя! Прамажеш, твайо ачько уходіт в зртєльний зал. Стрєляет следующій. Пападьош нє в ґолаву, а в тєла, вапще стратіл, вибіраєм камандіра із двух астальних! Понял?! Нє слишу!
– Понял.
– Пріступай. Стрєляєш із пазіциі стоя.
Майбутній убивця зробив пару кроків уперед, зняв автомат із плеча, клацнув запобіжником, пересмикнув затвор і прицілився в мене.
За правилами Зеї така ситуація не вважалася загрозою для мого життя, бо переді мною істоти, недотичні до ремесла.
Людина з автоматом, якщо вона відкрито нападає на дріаду, нічогісінько не може їй заподіяти. Це все одно, що печерна людина із кам'яною сокирою стоїть перед танком і погрожує кинути в нього своєю зброєю.
Однак, навіть печерна людина може дочекатися, поки її противник висунеться з люка подихати свіжим повітрям, і розкроїти йому череп. Тому на Зеї заведено вважати ситуацію критичною лише тоді, коли печерна людина кине таки в танк свою сокиру, або хоча б стукне нею по броні. Це підтвердження відкритих намірів та загроза життю дріади.
Отже, звернути шию цьому солдатові я зможу лише після пострілу. Що тут можна сказати? Немає меж благородству дріад.
Поки що мені належало використати ремесло для власного захисту, тобто, кажучи мовою алегорії, благородно прийняти виклик, залізти в танк, зачинити люк, і поглянути на печерну людину через оптичний приціл зброї, надаючи своєму супротивникові право першого удару.
Так, фізичний стан мого тіла зовсім не відповідав нормам поєдинку не на життя, а на смерть однак сила ремісника, навіть того, що провчився всього півтора року, із п'ятисот необхідних, зовсім не у м'язах.
Та все ж, залізти в танк не виходило. Всі види захисту, якими я володів: від найскладнішого – у вигляді просторового бар'єра до найпростішого, створення білого шуму в нервових сигналах противника, щоб хоча б збити йому приціл, відмовлялися втілюватися у реальність.
Вимальовувалася проблема. Я розумів: усе довкола – то вигаданий деміургом світ, схожий на світ Землі. Моє тіло, найімовірніше, наразі бовталося у повітрі біля дерева-гіганта, поблизу дерева Життя, де я прожив останні півтора року.
Однак, навіть якщо переді мною світ, вигаданий деміургом, і він лише у мене в голові, все ж можливості цієї клятої багатоособистісної істоти такі, що якщо моя іскра життя зараз згасне, то вона згасне і в реальності, а моя тушка, повисівши ще деякий, зовсім недовгий час у повітрі, впаде на землю без ознак життя.