А ти розслабився, вчився всіляких дитячих забавок, думав, що Евеліна завжди буде поряд і лікуватиме твої подряпини?"
– Добре! Добре! Сірі, чуєш?! Я весь час буду приділяти лише вивченню лікарських умінь дріад! Чесне слово! Підлікуй хоч трохи, бо вже край!
Голова – немов баняк. Усі мої крики ледь чулися мені самому, неначе я кричав у подушку.
"– Вуха забиті землею."
"– Треба промити."
Потягнувся за водою вглиб землі. Водяний шар доволі глибоко. Намагався підвести водяний струмок до поверхні, але відчув, що втрачаю контроль і біль наростає. В голові почало паморочитися. Ні, схоже, що помитися зараз не вийде.
"– Лишається терпіти. "Терпи коза, а то мамою будеш"".
"– Тебе на чужі спогади потягло? Ця спаплюжена приказка з тих часів, коли Валерій до школи ходив."
"– Ну, на козака та отамана я зараз точно не схожий. Цей обліплений землею мішок із лайном може претендувати лише на звання кози. І то, із великим натягом."
Потихеньку підлетів до дороги й рушив у бік споруд, що темніли неподалік. Орієнтувався я на ґрунтову дорогу, що в нічній темряві трохи світліша, ніж довкільна земля. Підвівши погляд, щоб побачити, що за споруди попереду, раптом спинився на місці.
Упізнав обриси хат на краю села і зрозумів, що це місце мені знайоме. Це село Березин! Конкретно це місце – це дорога від села на цвинтар.
У Березині жила моя тітка. Чи то пак, не моя, а Валерія. Від болю думки почали розбігатися й відмовилися шикуватися в один рядочок. Майже нічого не змінилося. Деякі дерева виросли, деякі зникли. Обриси будинків залишилися майже такими, як були.
Валерій колись тут був. На похованні далекого родича, ще в дитинстві. Траурна процесія з труною в головах; вінки у людей; завивання і плач жінок; голосний бас попа, що на ходу творив якусь молитву; люди в чорному; хустинки, пов'язані на рукавах у чоловіків; свічечки, підперезані паперовими "платтячками" у руках; і малий Валерій, що плентався поряд із мамою у процесії й відверто нудьгував.
Родича, на поховання якого Валерій із батьками приїхав до Березина, не знав ні він, ні навіть його батьки. І хоча у ті часи не приїхати на похорон вважалося злочином, малому Валерію були глибоко по цимбалах ці звичаї. Він просто йшов, нудився, роздивлявся зажурених людей і чекав, поки це скінчиться.
Іще він думав, що завтра в школу, але додому вони вже не встигають повернутися. Це означає, що мама напише його вчительці записку, а в школу Валерій попаде лише у вівторок. А ще, у покійного родича закололи порося. Тож потім буде свіжина. Валерію подобалася смажена печінка і кров'янка…
"– Ваароне, візьми себе в руки! Це повинно щось означати! Думай! Яку підлість хоче тобі підкласти Сірі?"
"– Її фантазія безмежна. Що завгодно. Може, мені варто полетіти до хати моєї тітки та отримати там допомогу, а може, навпаки, саме до тітки мені летіти не потрібно, бо там мене чекають. Поки туди долечу, можу не втримати бар'єр і мене нашпигують стрілами недотичні, або прибере якимось хитрим умінням приречений на страту майстер."
"– А, здається, розумію. Це знову тест на твій самоконтроль."
"– Так. Зараз мені боляче, тому від злості я можу звернути шию першому стрічному. І варто мені невиправдано загасити іскру життя, як мене утилізують, тому що я не виправдав горде звання дріади."
"– Але до тітки я все ж полечу. Хочу вгамувати свою цікавість. Як Сірі її змоделювала? Як робоче тіло із зовнішністю моєї… Чи то пак, Валерієвої тітки? Як та модель сприйме моє молоде тіло? Хоча, відчуваючи, як тріскається на мені скоринка підсохлої землі, думаю, що до мого молодого тіла, обліпленого багнюкою, їй буде байдуже."
"– Ну що ж, попереджений, означає озброєний. Зараз найкращим варіантом буде втратити свідомість від болю. І ні в якому разі нікого не вбивати. Хоча, знаєш? Так болить, що мені вже хочеться когось роздерти в клоччя. Може, я дійсно маніяк і Сірі не варто зі мною няньчитися?"
"– Підбери соплі! Бери в кулак те, що у тебе там іще лишилося! І вперед до тітки! Не дочекається мала дріада, щоб я так просто здався!"
Оскільки ніхто на мене не поспішав нападати, і нікого ворожого довкола я не побачив, то, знявши просторовий бар'єр, збільшив швидкість польоту. Піднявшись метрів на п'ять над землею, не дуже вдивляючись у деталі, приблизно орієнтуючись по обрисах хат і вулицях нічного села, де не горів жоден вогник, полетів у бік домівки моєї родички.
Хоч швидкість зустрічного потоку повітря зросла, але повітряного бар'єра я вирішив не ставити. Із контролем – повний швах.
Зверху можна побачити поодинокі вогні вдалині серед хат, але на такій відстані неможливо роздивитися, що там світиться. Ось хата тітки. Темно. Заклав віраж, спустився у двір, прямо до вхідних дверей. Спустившись, завмер у польоті, тупо дивлячись на хату. Від болю незрозумілої ситуації і необхідності підтримувати контроль польоту, реальність майже зупинилася.
Роздивлявся місце, де колись були вхідні двері та намагався думати. Ріг будинку та майже вся веранда зруйновані. Дверей не лишилося взагалі. Лише купа битої цегли. Вікна будинку з розбитими шибками зяяли чорними проваллями.
"– Що відбувається? Що за чортівня?"
"– Хоч би день був, або Сірі трохи пожаліла і хоч крапельку підлікувала, бо не видно ж нічого одним оком."
"– Так, стоп… Війна. Точно, на Землі ж тоді почалася війна. Того дня, який… Поїздка до Березина. Воїни Хутіна тоді сюди ще не дійшли, а я, тобто Валерій, їхав до тітки на електричці. Але тоді була зима, а зараз – літо. Тепло. Повинно було пройти більше, ніж рік, поки я вчився на Зеї ремесла. Отже, рік із хвостиком. Якщо Сірі взялася моделювати можливі події на Землі, то зараз на полігоні літо двадцять третього. Тут нині, за планом Сірі, може відбутися все, що завгодно."
"– Знову нічого незрозуміло. Нащо та мала дріада мене сюди закинула?"
"– Одне все ж зрозуміло. Це не тренувальний полігон, який колись створювала Сірі. Дуже вже великий. Це все транслюється в мою макітру через пам'ять поколінь."
"– Отже, тут деміург може розвернутися на повну. Створити безліч персонажів, намалювати будь-які декорації. Може навіть улаштувати повний апокаліпсис, з неї станеться."
"– Мені лишається не порушувати правила. Правила війни, що існують на Землі, ми відкидаємо, бо вони трохи відрізняються від правил для дріад і людей на Зеї. Оскільки всі тести, які проводить зі мною Сірі, спрямовані на те, щоб виявити у мене небажану схильність до вбивства, то зараз буде розігруватися вистава, згідно з якою мене будуть перевіряти спокусами порішити живу істоту і порушити при цьому основне правило. Згідно з цим правилом я можу застосувати ремесло для погашення іскри життя, лише коли мені загрожують, і я мушу захищати своє життя, або коли я отримаю дозвіл на вбивство від майстра. Якщо я хочу сам вирішувати долю живих істот, мені потрібно, як мінімум, стати майстром ремесла з життя, і при цьому не помилитися на здачі такого роду тестів, бо одна лишень помилка буде коштувати життя вже мені."
Думки почали плутатися. Тіло боліло наче трохи менше, але біль у голові почав пульсувати. Неначе від ударів молота, ритмічними поштовхами, із середини черепа надходили нові хвилі болю.
"– Відпочив трохи? Тоді підбиймо баланс."
"– Добре. Отже, маємо придурошного деміурга, котрий, бажаючи найкраще випробувати мою психіку на стресостійкість, створив віртуальну копію Землі. Тут літо дві тисячі двадцять третього року. У мене є спогади лишень до кінця зими дві тисячі двадцять другого року. Тому, які умови гри на сьогодні, я не уявляю. Судячи з того, що я бачу, можна припустити, що ми таки отримали поразку у війні з кацапами."
"– Тут і тестувати нічого не треба. Вже за таких умов мені хочеться всіх кацапів розірвати на шматки, не чекаючи дозволу деміурга! А це пряме порушення правил."
"– Це ще не все. Користуючись тим, що ти, пентюх недоумкуватий, майже півтора року нехтував ремеслом життя, Сірі достатньо було зовсім трохи погіршити стан здоров'я твого тіла, щоб ти став майже повністю схожим на мішок із лайном!"
"– Та-а-а. І не скажеш же, що мені ніхто не радив зайнятися вміннями лікування. Від самого початку ельфійка Татанія казала: якщо такому дурню, як я, допомагати вирішувати всі питання, то зникне мотивація до навчання. А маючи під боком такого лікаря, як Евеліна, у мене і мотивація, і потреба лікування зникли повністю."
"– Ще скажи, що це Сірі, або Евеліна винні, що лікували твої поранення весь цей час."
"– Не скажу. Сам дурень."
"– Отже, оскільки ціль місії мені невідома, а відомі лише умови, які можна описати однією християнською заповіддю "Не вбий", сподіватися на допомогу марно. Хата розбита, і судячи з усього, мою тітку в цій виставі Сірі у реальність не втілювала. Це може слугувати мені знаком, що усі проблеми тут будуть обертатися лише довкола моєї особи. Отже, моя мета – проіснувати тут певний час, поки не надійдуть уточнення на кінцеву задачу, або поки не порушу правила. Порушивши правила, я навіть заповіт не встигну написати. Перефразовуючи вислів Д'Артаньяна, відводити за бруствер мене не будуть, кінчать прямо тут."
"– Тоді до практики, бо голова паморочиться і зараз я узагалі вимкнусь."
"– Спочатку треба тіло до порядку привести. Вода."
"– Із землі тягнути не буду. Дуже розфокусований контроль. Через три хати у сусідів є ставок, копанка із карасями. Треба туди."
Поки летів, не було сили навіть думати. Підлетівши, в темряві ледве знайшов чорне плесо ставка. Раптом зрозумів, що дуже схотілося пити. Не зупиняючись, не знімаючи одяг, із головою занурив своє тіло, що мало вигляд вимазаної в землі мумії, у воду.
Вода доволі холодна, але цей холод трохи збадьорив. Усе ще не рухаючи кінцівками, за допомогою левітації підняв голову над водою, набрав повітря і знову занурився. Вода довкола спінилася. Мокро, холодно і дуже боляче. Але потрібно очистити тіло. Пухирці повітря барабанили по шкірі, розмочуючи землю й омиваючи тіло.