Не хочу на вулиці сьогодні ночувати! Треба йти шукати нове тимчасове житло, а тут ти зі своїм підвищенням. Усе! Тепер пів години ображатимуся. Можеш про себе навіть не нагадувати..."
∞
Кінець першої частини,
27.09.2022, м. Бровари, Київської області
ЧАСТИНА
ІІ
"Предмети, що нас оточують, не можуть обманювати, бо вони самі є суцільною брехнею. Все, що ми бачимо, чуємо; все, що відчуваємо, – це ілюзія, наближена до реальності не більше, ніж сон. Можна знати лише те, у що ми віримо. Все те, у що ми віримо, і є тим, що у нас є. Більше ми не маємо нічого."
Шмат I
∞ Спогад. Початок літа. Під Березином
Гуляю по Маріїнському парку міста Києва. Промені сонця фарбують зелень листя в ніжні салатові відтінки та золотом грають у дрібному жовтому пилку, що летить із каштанів, котрі цього року буйно квітнуть. Сідаю на одну із лавочок, біля фонтану. Захотілося на повні груди вдихнути аромат квітів. Але вдихнути повітря я не можу. Груди починає спазматично сіпати у спробі набрати повітря в легені. Це порушує всі правила свідомого сновидіння.
Мозок увімкнувся миттєво. Упродовж усього сну задньою думкою добре розумію, хто я і де до цього моменту знаходився. Я – дріада. Ім'я моє – Ваарон. Живу у світі Зея. Цієї ночі сплю у повітрі, поряд із деревом-гігантом, неподалік від дерева життя. Моє тіло, у момент моєї появи на Зеї, було обтяжене спогадами жителя Землі, Клопотенка Валерія Йосиповича. Коштом його спогадів я освоїв техніку свідомих сновидінь.
Вочевидь, сьогодні мав сеанс ностальгії, бо схотілося погуляти уві сні по Маріїнському парку. У момент втрати можливості дихати спрацювала внутрішня тривога організму.
На щастя, в мене вже був подібний досвід стресових ситуацій. Уже разів зо три Сірі влаштовувала подібні випробування. Їй, бачте, хотілося зрозуміти, як я буду діяти в критичних обставинах із загрозою для життя.
Мушу вкотре довести їй, що мій "минулий" дивився фільм про термінатора, і перше, що я маю намір зробити, це за будь-яку ціну порвати всіх ворогів та захистити свою неоціненну тушку. Зачекайте, ось лишень прокинуся і...
Тіло чимось зафіксовано, очі заплющені, вії злиплися, придавлені чимось до зіниць. Доволі неприємні відчуття. А ще нагадала про себе нестача кисню. Неспроможний набрати повітря в легені.
Рот і ніс чимось забиті. Схоже, землею. Добре, що вестибулярний апарат працює, і я добре розумію, де знаходиться верх, а де низ. Але перед очима вже йдуть темні кола, часу обмаль, отже, для того, щоб вигадати більш-менш елегантний вихід із даної ситуації, в мене немає жодної зайвої секунди.
Про те, чому саме не спрацювали бар'єри, чому я не відчув небезпеки й чому раптом стало так холодно у той час, коли я давно вже навчився гарно обігрівати себе під час сну, думати немає часу. Намагаючись зрозуміти, чим саме мене зафіксували, зупинив свій вибір на звичайному ґрунті, і запустив гравітаційний вибух довкола свого тіла. Це один із радикальних заходів, але я відчув, що ще трохи – і я втрачу свідомість від нестачі кисню, тому увімкнув найкраще з руйнівного, чого встиг навчитися.
Вибух через підкладений бар'єр, недотичний до моєї фізичної оболонки. Також я завжди беру під захист деякий простір навколо свого тіла, бо не хочеться випадково відірвати собі якусь непотрібну кінцівку. Тіло здригнулося від поштовху. Відчувши певну свободу, злетів на пару метрів від рівня землі, привів тіло у вертикальне положення і зняв гравітаційний бар'єр, щоб дати можливість осипатися решткам ґрунту, які трималися всередині бар'єру й повністю обліпили тіло.
І тут мене скрутив біль! Різко заболіло все. Було відчуття, що зі шматками ґрунту, які опадали з тіла, відривалися і падали на землю клапті моєї шкіри. Голову, неначе розірвало на шмаття тим самим вибухом, і кожен шматок випромінював навкруги хвилі болю. Тіло намагалося наздогнати голову в больових сигналах. Ноги боліли так, неначе я опинився в тілі "минулого" й отримав найжахливіший напад болю у своїх кінцівках за все своє попереднє життя.
– А-А-а-аха-ха-ха!!! – на залишках повітря в легенях істерично закричав я, бо терпіти такий біль стало несила.
Зате після крику зміг вдихнути! Зміг набрати в легені повітря! Отже, іще трохи попручаюсь!
"– Я цій малій бешкетниці Сірі все пригадаю! Лікувати вона добре вміє, отже, незважаючи на те, що цей недолугий деміург заліз у тіло дитини, він, чи то пак вона, вмиється кривавою юшкою! А далі нехай лікується!"
"– Егей! Притримай коней! Вона ж твої думки читає! Зараз висуне тобі звинувачення у садизмі, або у злорадному знущанні над малолітніми дріадами з метою помсти, і ліквідує. А тушку твою у чорнозем трансформує."
"– От, дідько! Справді! Вибачте, вибачте, вибачте! "І нікто нє узна-а-ає-є-єт, гдє магілка мая-а-а!" Більше так не буду! Але ж як, курва, боляче!!! Вимагаю у вигляді моральної компенсації дозволити мені дати шановній пані наставниці хоча б одного копняка під зад! А-а-а-ха-ха! Боляче-е! Це ж тортури якісь!"
"– Добре, тримаймось! Ваароне, зберись нарешті до кучі й подивись довкола, бо це, як мені здається, не останній негаразд на сьогодні. Мабуть, сьогодні за тебе взялися серйозно. Раніше Сірі так не лютувала."
Спробував під'єднатися до кристала переходу і озирнутися довкола, щоб дізнатися, яку пастку підготував мені наставник. Дзуськи! Або Сірі, поки я спав, украла мій кристал переходу, або якимось чином вимкнула зв'язок із пам'яттю поколінь. Інформація ззовні за допомогою ремесла надходити не хоче. Рухати кінцівками дуже боляче. Занадто боляче. Очі підкорятися також не дуже погоджувалися. Ледве розліпив ліве око.
Темно. Ніч. Сльози забивали зір. Майже нічого не видно. Але зрозумів, що я не в лісі. Навкруги якийсь степ, чи поле.
"– Куди цей клятий деміург мене затягнув?!"
Удалині чорніли малесенькі деревця. Насправді, вони видаються низькими лише порівняно з тими гігантськими деревами, що ростуть у лісі, який для хворих зейців створив ас Аїд. А загалом, нормальні плодові дерева. Неподалік помітив контури світлих будівель.
"– Звідки на Зеї будівлі?"
Я дуже високо злетів, тому все, що було на землі, ховається в нічній темряві. Більшу частину простору займає небо. Небо… Небо!!!
"– Три тисячі збочених фейрі ящеру під хвіст! Це ж світ Землі! Все-таки треба буде подякувати Сірі за таке точне імітування декорацій для мого випробування. Навіть у свідомому сновидінні я не міг, як слід, розгледіти зоряне небо Землі. Потрібно буде у Сірі попросити навчити якоїсь цікавинки з ілюзорного ремесла. Звісно, до такого оформлення видовищ, щоб повну зоряну карту в оригінальну величину, мені далеко, але пару дешевих фокусів хочеться освоїти."
Це земне небо! Знайомі сузір'я. Он Велика Ведмедиця, чи Великий Віз, як його називали козаки, предки Валерія. Від того, що я задер голову, розглядаючи зірки, різко заболіла шия й потилиця. Хоча, здавалося б, куди більше? Одягнув просторовий щит. Найскладніше захисне вміння, яке я встиг освоїти, буквально пів дня примушуючи Сірі раз за разом повторювати мені демонстрацію вміння у моєму виконанні. Завдяки щиту зображення трохи замилилося, але я і так погано все бачив, тож байдуже. Зате матерія мого тіла закапсулювалася в одну просторову точку і тепер я – недоторканий у прямому і переносному сенсі. Моє тіло знаходиться у просторовій лінзі, що викривлює простір та наближає мої просторові розміри до абсолютного нуля, зберігаючи мої візуальні розміри сталими. Мене можна бачити, можна чути, але якщо хтось буде намагатися торкнутися до мене, то він промахнеться. Це так кумедно. Захоче хтось, стоячи переді мною, обійняти мене, або схопити, зробить крок уперед, змахне руками, спіймає порожнечу й відразу опиниться у мене за спиною, неначе непомітно пройшов наскрізь.
Сірі мені намагалася якось пояснити принцип дії цього вміння, але марно. Зрозумів лишень те, що ми сприймаємо світ як тривимірний, а насправді вимірів є значно більше. Один із вимірів Сірі назвала простором. Ось цей вимір і занулив для мого тіла мій мозок, коли я дав йому команду волевиявлення.
Я так довго намагаюся пояснити читачу принцип дії вміння, бо мене розпирає гордість, що таки зміг його освоїти. Однак у той момент мені було не до гордості. У своїх випробуваннях деміург максимально наближує все до реальності. Я не знав, чи знаходився на полігоні, куди мою снулу тушку перенесли вночі, чи все, що я бачив і відчував, зокрема й біль, Сірі передавала у мій мозок за допомогою механізму пам'яті поколінь, доступ до якого для мене вона перекрила, щоб не полегшувати мені життя.
Одягнувши на себе просторовий бар'єр, відчув, що біль у голові почав зростати із тривожною швидкістю. Це щось новеньке. Раніше ніколи не було тренувань на подолання труднощів через больові рецептори. Але без захисту я не хочу залишатися, бо розумію, що витягти себе з-під землі було найменшим випробуванням.
Можна сказати, що це було початком тієї небезпечної вистави, головним героєм якої Сірі мене зробила, зовсім не цікавлячись моїм на те бажанням. Тож я вирішив, що, поки не зрозумію правил гри, яку затіяла мала дріада, буду якомога довше залишатися під захистом, тобто мушу терпіти біль, поки вистачить сил. Якщо втрачу свідомість від болю, думаю, Сірі змилостивиться, зарахує мені поразку у випробуванні й поверне нарешті до лісу, де буде довго вичитувати за мої помилки.
Спустився майже до землі. Ставати на землю ногами я навіть мріяти не міг, так вони боліли. Тож на відстані одного ліктя від поверхні плавно полетів до найближчої дороги, яка виглядала сірою смугою на фоні чорної землі. Ліве око потихеньку почало призвичаюватися до темряви. Спробував підняти руку до обличчя, щоб очистити його від залишків землі й розплющити праве око, але ледве трохи зігнув руку в лікті, як мало не завив від болю. Боліла шкіра, боліли м'язи, тіло почало, крім болю, ще й колоти голочками, неначе кров поверталася у капіляри після довгого застою. Я навіть тимчасово припинив пересування у повітрі, не зумівши справитися із контролем.
– Сірі! Все! Здаюсь! Я більше не можу! Я все зрозумів! Відсьогодні я додам у вивчення вміння для лікування! Ну, чесно! Це вже занадто!
Тиша.
"– А казав же я тобі, що лікування – це найголовніше для виживання.