Труп завалюється на газон. Відразу запускаю процес трансформації. Подумки рахую.
Цього разу мені знадобилося шістнадцять секунд, щоб тіло зникло під землею і повністю трансформувалося у чорнозем. Тішуся з того, що з досвідом збільшую швидкість утилізації решток.
На газонах ростуть чи то якісь ялинки, чи то смереки. Мені меланхолійно думається, що вони ростуть на піщаному ґрунті, і що можна було б труп у пісок трансформувати, але, зрештою, відкидаю цю думку. Чорнозему на українських землях багато не буває.
Блискавка на валізі розстібається, звідти вилазить гаманець. У сутінках уже не дуже добре видно, що то біжить чи то низенько летить над бруківкою. Шкіряний втікач, піднявшись по стовбуру, зникає в кроні клена, який стоїть за кілька кроків від мене.
Валіза на коліщатках, що сиротливо лишалася стояти біля ліхтаря, рушає з місця, їде трохи далі, і незграбно падає на газон, де так само швидко зникає, немов би втонувши у підстриженій траві газону.
Впевнившись, що ніхто не звернув уваги на мої вправи із ремеслом, я підходжу до клена. До рук падає згорнена в рульку пачка купюр. Шурхнуло. На землю падає порожній гаманець і дисципліновано закопується в ґрунт.
"– Які кацапи противні люди! Коли не запитаєш, завжди в них немає грошей, завжди канючать позичити. А як тільки перевіриш, он як багацько!"
"– Цікаво, до якої стадії божевілля я вже дійшов? Уже як той Чикатило, чатую на своїх жертв і відправляю на той світ."
"– Моє божевілля не має значення. Це війна. Рашка використовує найменшу можливість, щоб знищити українську націю. І зброєю, і словом. Можу побитися об заклад, що від кацапського слова загинуло набагато більше українців аніж від кацапських куль. Хлопці на передку карають кацапів на смерть. У тилу ж на керівних посадах сидять такі ж кацапи й усіма силами підтримують русифікацію України і намагаються підкласти неньку під кацапстан. Поміж людьми ходять такі ж кацапи, і всіх прагнуть переробити по своїй подобі. Як казала одна розумна людина: "Для кацапа гарний українець – це або слуга, або раб, або труп". І взагалі, чого це тобі захотілося побути моралістом?"
"– Мене бентежить той спокій, із яким я відправляю людей до пекла."
"– То й що? Не дарма ж провідні психологи дають усім настанови, що потрібно припинити хвилюватися і почати жити. Ось я й не хвилююся. Та і було б за чим хвилюватися. Москалі – не люди."
"– А чи достатньо ти зібрав доказів, щоб виносити вирок? І ще, мені здається, що коли ти вбиваєш, то отримуєш задоволення. Сірі тебе уже ліквідувала б."
"– Доказів достатньо. А із задоволенням не пересмикуй. Так, задоволення я отримую. Але це не задоволення від процесу вбивства. Я ж нікого не катую і не зловтішаюся від страждань жертви. Просто прибираю їх, немов бур'ян на полі. Я належу до українців. Проти України воює країна кацапів. Переді мною ворог. Я його вбиваю. Просто робота. А задоволення я отримую не від убивства, а від якісно виконаної роботи. Може, ці кацапські гниди й заслуговують на тортури або знущання, але я не суддя, щоб вимірювати вину кожного і повертати по заслугах. Я простий асенізатор, що намагається якомога краще виконати свою роботу і прибрати за собою сміття. Роблю це, бо можу. Крім мене, ніхто цього зробити не може. Добре мене натренували на Зеї..."
"– Але ж не всі москалі є злом? Хай небагато, нехай дехто, нехай одиниці, але за законом імовірності повинні ж бути гарні москалі, оскільки є так багато поганих."
"– Можливо. Але також можливо і те, що саме через такі великорозумні висновки так багато русні повзає по нашій землі. Живуть в Україні, жеруть з рук українців і серуть їм у голови."
"– То переберімося на рівень вище. Туди, де живуть фіолетові трутні. Серед них і є найбільші серуни у голови."
"– Ми вже розмовляли на цю тему. Зрозумій, їх багато. Їх так до біса багато, і вони так розкидані по країні, що навіть за великого бажання я їх не переб'ю."
"– То що, так і чіпати не будеш, боячись, що можеш не справитися й отримати кулю в голову?"
"– Трохи покусати їх, звісно, можна, але закон природи ніхто не скасовував. Трутнів повинні виганяти самі бджоли. Публічно. Всенародно. Якщо це зробить за них якийсь супермен, то ці фіолетові манкурти поновляться, і будуть ще жирніші й нахабніші. А бджоли можуть так ніколи й не наважитися натовкти їм пику і вигнати на мороз, щоб ті повиздихали. А якщо не виженуть, то загинуть самі бджоли."
Я потихеньку прямую від вокзалу углиб міста і веду душерятівну бесіду зі своїм альтер-его. Вже темніє, і повинна початися комендантська година. Пора подумати про ночівлю.
Одягнений для літнього вечора я доволі добре. Тканину теніски із довгими рукавами я зробив товщою. Штани зі спортивних стали класичними й теплішими, але все такими ж просторими. Звичайно, хочеться виділитися, одягти елегантний костюм, але я вимушений визнати, що хоч як слюсар і металург я щось і можу створити, але кравець із мене ніякий.
У лікарні на один вечір хотів шиконути й створив для себе недолугу подобу смокінга. То поки по парку із Суреном гуляв, мало не удавився у тому пекельному витворі. Потрібен оригінал. Треба влаштувати шопінг і під час походу по магазинах приміряти на себе одяг, вивчити матеріал.
У житті я ніколи смокінга не одягав, тому підлаштувати під зміст ту форму, яку я бачив лише по телевізору, важко. Із черевиками взагалі повний швах. Мимоволі здригаюся, як пригадую ті колодки, в яких я ходив хвилин двадцять. Крокси або шльопки – це все, на що вистачає мого таланту.
Мокасини, в яких я ходив по Зеї, відтворювати не ризикую. Дуже вже їхня мода відрізняється від нашої. А штани й сорочку, які носив на Зеї, я хоч і можу створити, як-то кажуть, із заплющеними очима, але для землян ці речі більше схожі на спіднє, тому я їх одягаю лише під час сну.
Знову почали боліти ноги, тому створив собі тростину із навершям у вигляді червоного черепа, схожу на ту, що подарував Сірому. Помалу звикаю спиратися на неї під час ходьби.
Другою рукою тримаю все той же, але вже добряче пошарпаний чорний пакет із написом "BMW", в якому лежать ноутбук із зарядкою, папери, а тепер іще й пачка грошей.
Борода у мене суттєво виросла. Повністю сива, лише вуса (трохи темніші), нагадують про колишній колір мого волосся. Загалом, виглядаю кульгавим дідуганом, який, шоркаючи кроксами, із тростиною і пакетом прямує у невідомому напрямку.
Темніє. Можна рухатися швидше. Зайшовши до найближчого двору, підходжу до внутрішнього рогу будинку, щоб привернути якомога менше випадкових поглядів, і, піднявшись у повітря, залітаю на дах. Там умикаю ноутбук, орієнтуюся по карті. Зрозумівши напрям, умикаю форсаж і за хвилину, з очима, змокрілими від зустрічного вітру, ширяю вже над дахом Автотранспортного коледжу.
Пригадав, що на цьому даху є фронтон, який тримають двоє бородатих атлантів. Розглядаю зблизька. Атланти вони лише наполовину. Верхню. Бо нижню половину, напевно, вирішили не робити зовсім і замінили тумбами.
Вирішую не соромитися і всідаюся, звісивши ноги, на фронтоні будинку. Колись, у часи, коли я працював у Харкові торговим представником, майдан Конституції був моїм улюбленим місцем. Багато чого тут змінилося. Назва змінилася також. Не пригадую, яку назву мала площа раніше. Навіть велетенський градусник, який висить на стіні сусіднього будинку, де знаходиться потрібна мені поліклініка, замінили на кращий.
Уявивши, як я виглядаю збоку, усміхаюся. Сидить собі бородатий дід на фронтоні і ніжками чеберяє, мов той зайчик… З усміхненою мордою.
Людей на площі немає зовсім. Тож ніхто не заважає мені досхочу надивитися на градусник, велетенський купол Благовіщенського собору та на захід сонця, від якого на небокраї лишилася лиш незначна пляма світла, що нагадує про те, що сонце все ще десь існує, але світить уже комусь іншому.
"– Гарний усе-таки цей світ. На жаль, я вже не відчуваю себе його часткою."
"– Все стало якимось штучним."
"– Так, з'явилося відчуття, що граєш у комп'ютерну гру, де існує завдання потрапити додому, але ні в кого із НПС немає інформації, як саме ти зможеш туди дістатися."
"– А може все-таки, коли я помру, то попаду на Зею?"
"– Ні. Якщо помру, то на Зею може втрапити лише мій "наступний". Із незначним шансом. І, напевно, я цього знати не можу. Тож такі думки зайві. Треба спочатку повністю відновити здобуті на Зеї знання й спробувати повернутися туди за допомогою свідомого сновидіння. А для цього необхідно вилікувати голову. А якщо взагалі нічого не вийде, і у тебе більше не залишиться варіантів, тоді можеш повну голову напхати суїцидальними думками. А далі набирай висоту – і з розгону об землю! Отак, л-лясь!!! Щоб і мокрого місця не лишилося! Ну, або чекай на висоті."
"– Чого мені там чекати?"
"– Ото дурник! Чекай, поки тебе ППО зіб'є, як ворожого безпілотника!"
"– … Я щось не зрозумів! Це в тебе жарти такі, так?! Це, типу, я там, на небі буду, як пілот без літака, а мене зіб'ють, як літак без пілота?! Це, типу, мій внутрішній недоголос зі мною так тонко жартує?!"
"– А ти, виходить, такі тонкі жарти почав розуміти?!"
"– Можеш собі уявити, таки почав!"
Над Харковом починає вити сирена. Вона установлена десь поблизу, тому, набравши оберти, виє так, що от-от пломби із зубів повипадають. Я підводжуся на ноги. Ці кацапи вміють зіпсувати настрій! Роздратовано волаю, намагаючись перекричати сирену:
– То ви так?! Знущаєтеся?! Курва! Саме тоді, коли я вирішив досхочу з собою посваритися, вам конче необхідно своє кацапське рило у розмову розумних людей устромити?! Та пішли ви до стобісової мами! Та я вам зараз ваші всраті ракети у ваші кацапські дупи позапихаю!
Сирена раптово стихла. "Хаю… Хаю…", – долинуло до мене відлуння мого спічу. Я нахмурив брови.
"– А ти помітив, що назвав мене розумною людиною? Себто, я отримав підвищення? Вже не голос шлункової порожнини, не доморощене альтер-его, а розумна людина?"
"– І ти іди в сраку! І взагалі, тепер моя черга! Тепер я образився! Он бачиш, хмари збираються.