Хоча у тебе є згадка і про традиційні змагання з традиційними луками, але це було лише в Китаї, і на весь світ не поширилося.
– Не знаю, Сірі, ти глибоко копаєш у моїй голові. Я вже і не пам'ятаю, коли дивився китайські змагання. А відносно луків на Землі, в головах людей стільки тарганів, що луки, як мені здається – це найменша із проблем. Ось, наприклад, блочковий лук. – Я вибрав собі чорний блочковий лук із хижими обрисами, здається, колись пускав на такий слину на інтернет-аукціоні. – Він вважається зброєю і потребує додаткового дозволу від держави. З такими на змагання не їздять. Я взяв лук у ліву руку і на лівому передпліччі миттю з'явилася пластикова накладка, перев'язана ременями, щоб тятива не поранила руку.
– Дякую, – промовив я до Сірі, поклав стрілу і, натягнувши тятиву, довів руку до підборіддя. Старанно прицілився й вистрілив. Але хоч я і робив мужній вираз обличчя, хоч після відльоту стріли ще показово потримав лук у початковій позиції, але стріла навіть у мішень не попала. Вона швидко полетіла в бік лісу. У мене промайнула думка, що я когось там зараз підстрелю, але стріла, не долітаючи до зеленої стіни, розчинилася у повітрі.
– С-слабак! – Сірі, взявши спортивний лук, швидко наклала стрілу на тятиву, натягнула, цвьохнуло – і в центрі мішені з гудінням завібрував хвостовик з оперенням.
– Іди вчитися. Рано тобі ще з лука стріляти.
– Це нечесно, ти – деміург! У нас із тобою різні вагові категорії!
– Так, на Землі часто згадують про те, що ж саме заважає поганим стрілкам і поганим танцюристам виконувати свої вправи. Судячи із твого обурення, це саме відсутність титулу деміурга…
– Попрошу без інсинуацій! Краще підкажи, з чого мені навчання починати?
– Як із чого? Із засобу для спілкування. Тобі конче необхідно освоїти пам'ять предків, бо розповідати очевидні речі мені вже язик болить. На Зеї діти за пару днів повністю опановують цю нехитру іграшку. Якщо увімкнеш мозок, то у тебе вийде швидше.
– Якщо мозок увімкну? – я задумався. – Сірі, я ж у тебе про все можу питати, підкажи, як мені краще навчитися керувати пам'яттю поколінь?
– Нарешті! Нарешті нормальне питання! І ти таки увімкнув мозок! Якщо чогось не знаєш, і у тебе є доступ до наставника, який читає твої думки, то найпростіше запитати у нього! Не дмись, треба ж і мені над тобою трохи познущатися, не все ж тобі мене дурними питаннями добивати. Ти вчора ввечері, коли намагався опанувати кристал переходу, від самого початку неправильний підхід застосував. Спілкуючись із Евеліною, ти створив для себе образ пам'яті поколінь, споріднений із образом земного Інтернету. По функціоналу, може, деяка схожість і є, але по суті спробуй віднестися до пам'яті поколінь як до свідомого сновидіння. Тільки там ти не будеш усе створювати сам, а опинишся в уже створеному, сталому сні, який зібраний із пам'яті усіх минулих поколінь усіх видів живих істот Зеї. Там далі побачиш, що робити. Все, займайся.
– Дякую, зараз спробую, – не відходячи далеко, я всівся на траву і, заплющивши очі, під'єднався до кристала переходу.
Шмат XXI
∞ Тут і зараз
Щось паскудний у мене сьогодні настрій. То все через москалів.
Я нарешті дістався Харкова. Від сільської лікарні до обласного центру я хотів доїхати, як колись, маршруткою, але війна вплинула також і на транспорт.
Зміг домовитися із місцевими волонтерами. Грошей катма, але хлопці погодилися взяти мене безкоштовно. З документів зі мною лише папірець від лікаря, котрий начебто упізнав у мені Клопотенка Валерія, медична карта з тієї ж лікарні, і направлення на МРТ.
Блок-постів дуже багато. Майже на кожному мушу всім доводити, що моє ім'я не верблюд, а Валерій, що голова в мене бо-бо, а ще у мене ноги й мені додому. Їдемо з обіду, майже до вечора. Проїжджаємо місця, на які у перші дні завітав ворог. Похмуро дивлячись у вікно, спостерігаю побиту техніку понад дорогою. Є ворожа. Є й наша…
Волонтери, які погодилися мене підкинути, мають маршрутку на два десятки місць, тому везуть із собою усіх, хто довго чекав, та, врешті, зрозумів, що від русні варто тікати якнайдалі. В глиб країни, а мо й за кордон. Усе вільне місце в проході завантажили пожитками біженців.
На блок-постах іноді доводиться всім виходити з машини. Матюкаючись про себе, перелажу через великі валізи, щоб дихнути свіжого повітря. До того факту, що часто доводиться розповідати свою історію та демонструвати папірці, я ставлюся з розумінням, і навіть із подякою.
У цей час утрачати пильність – означає вчиняти злочин. Навіть зараз, коли на голову летять ракети, є до біса любителів русні. Але такі любителі "рускаго міра", чомусь не дуже хочуть рухатися у бік "узкіх асвабадітєлєй". Уся ця москворота наволоч, ховаючись межи людьми, намагається виїхати на захід України, та вже там, у безпеці, навчати дурних хохлів правил життя і любові до рашки.
Відчуваю безсилу лють, бо такі проросійські елементи дуже добре маскуються під "рускоязичних" українців. І слово ж таке підлаштували, "рускоязичниє". І саме ось це загальне "рускоязичіє" не дає можливості вирізнити з натовпу кацапських манкуртів.
Для ідентифікації ворога потрібно слідкувати за ним деякий час. Спостерігати, як він себе поводить без стороннього нагляду. Хоча ці сепаратисти іноді й на публіці можуть проколотися, але на загальному фоні народної москворотості це виглядає незначним.
Особливо мене вкурвила одна російськомовна патріотка. Вона прокололася на одному з блок-постів.
Під час перевірки документів воїн із тероборони звертався до пасажирів українською мовою. Вочевидь, за мирного життя цей чоловік не послуговувався державною, але з настанням великої війни зрозумів, що мова – важлива.
Розмовляв він на кострубатому суржику, іноді не зовсім правильно ставив наголоси, але вперто продовжував ставити питання українською. От під час одного із таких невдалих висловів ця жінка й не витримала:
– Ой, ну чьо ви, мальчікі, камплєксуєтє, ґаварітє нармальна, – воїн лише подивився на неї з-під лоба, але що він може зробити? Просто віддав папери та побажав гарної дороги.
У мене ж інші можливості. Ось уже пів дороги, прикинувшись снулим овочем, безтілесно спостерігаю за її листуванням по телефону.
Пише їй якась подруга, що виїхала раніше і вже оселилася на заході. Повідомляє, що всі місцеві хохли дурні й наївні, дають усе, що попросиш, і жити можна надурняк. Ця подруга зі скандалом уже вибила у місцевих дві кімнати для співрозмовниці. Господарі спробували опиратися, але проти "харізми" цієї подруги вони виявилися заслабими й мусили віддати для дорогої майбутньої гості свій телевізор.
Я не можу повірити своїм очам. Точніше, очі мої заплющені, дивлюся на листування цієї пані через її плече своїм внутрішнім зором. І саме мій внутрішній зір пасує перед прочитаним.
Як можна так зловживати людською гостинністю?! Не може ж бути такого, щоб це було насправді! Читаючи, довго думаю, що, можливо, вони просто так жартують? На жаль, ні.
Особливо курвить сліпота господарів тієї садиби і їхня наївна довіра до незнайомців. Напевно, звикли бачити довкола себе цивілізованих людей, а коли приїхала москалька і розчулила їх своїми крокодилячими сльозами, вони думки не можуть допустити, що на людському горі можна спекулювати та відверто наживатися.
Це класичний ворог, і я не звернув їй шию та не перетворив тіло на чорнозем у кюветі лише тому, що цей емоційний вчинок може значно затримати нашу поїздку.
Однак тішить те, що злість у мене виникає не персонально на цю особу. Курвить загальна ситуація. Тобто, я заспокоюю якісь рештки своєї совісті тим, що в моїх висновках присутня загальна об'єктивність.
Зосередився. Своє ставлення до сєпарки вирівняв до нейтрального. Вона тішиться з майбутнього навару, я ж методично відраховую її останні хвилини життя.
Знову згадав перший день війни, який майже повністю відновився в моїй пам'яті з минулого життя. Тоді бачив навколо себе людей, які миттєво згуртувалися проти спільного ворога, і готові були на будь-які жертви заради спротиву.
Навіть не для перемоги, про перемогу тоді ніхто й не думав. Думали про те, як стрічати ворога. Зараз ситуація змінилася. Дуже велика частина населення, яку особисто не вдарила по голові ракета, розслабилася і віддала відповідальність за війну воїнам Збройних сил. Самі ж люди вже забули, що готові були докладати до чогось зусиль.
Місцева русня настільки розімліла, що за чотири місяці війни не спромоглася навіть опанувати державну мову. Любителі "язика" почали прикривати свої лінощі тим, що нині не на часі звертати увагу на мовне питання; що ті українці, які в Україні намагаються розмовляти українською мовою, розколюють суспільство, а несвідомі й ліниві російськомовні, розмовляючи мовою ворога, об'єднують його. Чим далі, тим більше дії людей довкола починають нагадувати сюрреалізм.
Харків я майже не знаю. Колись працював тут недовго, але то було давно. Добре, що, коли була можливість користуватися Інтернетом, завантажив собі карти Харкова і Полтави. Тепер, поки батарея ноутбука не згасла, якось можу зорієнтуватися.
Моєю ціллю є поліклініка "під градусником", але підкинули нас усіх лише до залізничного вокзалу. Сонце вже на небокраї. Нижня частина хмар пофарбувалася у відтінки червоного. Скоро комендантська година. Швидко набігають сутінки. Почався довгий процес вивантаження речей. Я відходжу у бік і чекаю, поки люди розберуть свої речі. Людей лишається мало. Всі пасажири маршрутки розходяться, кожен обирає свою дорогу до вокзалу.
Кацапка, прихопивши валізу на коліщатках, крокує між фонтанами. Зовсім непомітно для оточення її рухи змінюються із плавних на рвані й повільні. Відпустивши валізу, вона робить кілька непевних кроків до клумби й сідає на високий бордюр під одним із ліхтарів, що рядами стоять по обидва боки алеї з фонтанами.
Валіза самостійно підкочується до сєпарки й завмирає, наштовхнувшись на лаковані черевички. Жінка сидить рівно, немов арматуру проковтнула, поклавши руки на коліна і заплющивши очі. Її організм уже вимкнено.
Я, пересвідчившись, що ніхто не спостерігає за подіями, дистанційно штовхаю тіло вже мертвої кацапки до краю імпровізованої гранітної лави.