Після настання смерті їх викинули з літака. Таку кількість переломів я один раз у житті бачив. Давно вже. Там у десантури парашут не розкрився. Тіло – немов желе. Жодної цілої кістки.
– Літак? Місцеві?
– От я і кажу, що не знаю. Їх на вулиці знайшли. На землі після них ями чималенькі. Поліціянти, коли приймали їх від тероборони, впізнали. Мутні особи. Неодноразово були у відділку за бійки. Зараз я дякую Всевишньому, що працюю не слідчим. Жодної думки. Якщо місцеві, то як на літаку опинилися? Чим можна так вистрілити відмичкою, щоб серце прошити?
– Ніхто нічого зараз розслідувати не буде. Та і було б за кого перейматися. Ця шпана – кацапські вишкребки. Спишуть на війну, та туди їм і дорога. Ти краще за хлопців з передка переймайся.
– Так, там жесть. Із міномета у бліндаж попало. Бійців по шматках привезли.
– Коли ці кацапи вже повиздихають?! – терапевт розлючено загасив цигарку, розчавивши її у бляшаній банці.
– На жаль, не скоро.
– Починаю тобі заздрити.
– Та ти що!
– Тобі мертвих привозять, а мені – живих.
– То добре ж.
– Та воно так… Але кожного дня, коли везуть поранених, боюся, що привезуть поранених полонених. Відео дивився, там лікарі поранених москалів лікували. Думаю, не втримаюсь. Ото й заздрю. Немає в тебе такої дилеми.
– Порушувати клятву Гіппократа, звісно, не можна. І про людей ти не думаєш зовсім.
– Москалі – не люди.
– Так я не за них кажу. Ти ото клятву порушиш, доправиш сердешного москаля до пекла, а поліціянт, що тебе забирати буде, також дилему матиме. Наче і сам би тому москалеві скальпелем горлянку погладив, і начебто тебе звинуватити немає в чому, бо гарну справу зробив, але по закону забрати мусить.
– Та не переймайся, я нічого не казав, ти нічого не чув, та і полонених до сьогодні не привозили.
– Та я знову не за те кажу. Я тобі, власне, жаліюся на життя, та на те, яка важка в мене робота. Уявляєш, от начебто трохи прихворіла людина, лікар їй крапельницю призначив. Санітарка ту крапельницю поставила. І у вену якимось невідомим, зовсім таким незбагненним чином потрапив незначний пухирець повітря. Невеличкий зовсім. Кубиків зо три. Так я за те кажу, що у таких випадках дуже важко визначити причину смерті. А тим більше з таким темпом життя, як зараз. Поспішаємо, поспішаємо, а якість виконання роботи страждає. А з іншого боку, що покійнику до того, від чого він помер? Немає йому до того жодного діла. А патологоанатом напише щось про інфаркт, або ще яку дивну хворобу, та йде собі подихати свіжим повітрям, із почуттям виконаного обов'язку. А в альтанці йому дадуть закурити якусь імпортну цигарку, бо є ще на світі добрі люди. А порушувати клятву Гіппократа не можна. То гріх великий.
– Тобто приписати інфаркт – то не гріх?
– Так, жодного гріха в тім немає. Клятва Гіппократа дається відносно живих і відносно людей. А на стіл до мене потрапляють і не живі, а якщо москалі, то і не люди…
∞ Тут і зараз
Вийшовши із під'їзду, вирішив іще якось загладити вину перед Андріївною. Я ж не навмисне змусив стареньку спостерігати некромантське шоу. Звернувся до неї з проханням порадити крамницю, яка зараз працює.
Найкраще можна отримати прихильність людини, якщо дати їй можливість допомогти тобі. Також обов'язково за допомогу щиро подякувати. Бо, не подякувавши, можна потім пів дня ходити із обпльованою спиною.
І добре, якщо просто плюнуть, а якщо слина отруйна? А якщо ще пошепки прокльон повісять? І підеш далі або на око кривий, або з болячкою на язиці.
А загалом просто варто бути ввічливим до старших. Бо добре слово, воно і холоднокровну змію зігріє. Навіть королівській кобрі, і тій від доброго слова десь у районі хвостика потеплішає.
На лавці сидить вже не одна бабця. Тепер їх там двоє. Тимчасово полишивши свою подругу, Андріївна докладно розповідає, як знайти продуктову крамницю і комісійку. Зауважила також, що алкоголь зараз не продають. До чого вона це?
Напевно, потрібно буде згодом і одяг змінити. Бо не на ті думки я людей своїм зовнішнім виглядом наштовхую.
Виконавши свій обов'язок на ниві допомоги людям та отримавши порцію подяки, Андріївна продовжує щось розповідати подрузі й немов би ненароком, витягає з торбинки блокнотик і щось туди записує.
∞ Тут і зараз
Прочимчикувавши із пів кілометра, я знайшов-таки продуктову крамницю. Підійшов із чорного ходу.
На вулиці вже добре припікає сонце, тому двері напіввідчинені. Поряд стоїть довга лавка, та велика урна.
Вочевидь, персонал виходить сюди перекурити. Зараз нікого не видко, тому сідаю на лавку, витягую втомлені ноги, які під кінець дороги устигли нагадати про себе гудінням та, зітхнувши, заплющую очі.
Секунд за тридцять у приміщенні магазину чується гармидер. Не розплющуючи очей, здивовано здіймаю брови.
Ледве вписавшись у вільний простір, із напівпричинених дверей, немов корок від шампанського, вилітає білий із чорними плямами кошак. Миттєво перебігши двір, із переляканим шипінням шурхає у найближчий кущ.
Слідом за котом із дверей, низенько понад землею, вилітає буханка хліба та зіжмаканий чорний пакет. Ця дивна пара спокійно, тихенько, без нявчання і криків підлітає, і, коли опиняється в моїх руках, завмирає так, неначе у неї скінчилися батарейки.
Розплющивши очі, я критично оглядаю чорний пакет із написом "BMW", і кладу в нього буханку, ніжно промовляючи:
– Молодці, гарна поведінка викликає повагу та взаєморозуміння. Не те, що деякі.
Із-під куща, не мигаючи, за мною напружено стежить пара широко розплющених зелених котячих очей.
Із комісійкою так швидко не вийде. На це мого вміння не вистачить, тому, дзеленькнувши дзвоником на дверях та розбудивши продавця, я зайшов до порожньої крамниці і попросив показати щось із електроніки. Вибір був, але все таке старезне, мов хобот мамонта.
Запевнивши напівсонного робітника торгівлі, що купувати я зараз нічого не буду, бо не маю із собою необхідних коштів, але хочу придивитися щось, щоб за допомогою Інтернету хоч новини можна було подивитися, бо телевізору зараз довіри нема. Кинувши поглядом по відкритій кватирці, я розставив руки, показуючи приблизний розмір гаджета.
Зрозумівши, що перед ним стоїть клієнт, котрому потрібні не характеристики, а розміри, продавець скептично посміхнувся, пройшов до вітрини, на якій стояли мастодонти іноземної комп'ютерної техніки, і, недбало махнувши рукою, запропонував жертві самій обрати той раритет, який їй зараз втюхають. Але це був той випадок, коли мене влаштовував майже будь-який варіант. Для того щоб набирати текст та іноді глянути ютуб, особливих характеристик не потрібно.
Обрав той ноутбук, що вирізнявся перебивною картинкою метелика поряд з віконцем мишки. Певно якийсь учень полишив. Перевірив, щоб клавіатура і мишка були робочі, впевнився, що маю систему віндовз 7.0, хром і ворд, щоб не заморочуватися вдома із налаштуванням. Подякував продавцю і, пообіцявши повернутися з грошима, пішов геть.
Знайшов неподалік лавку. Сів.
Поклавши поряд пакет із хлібом, вмостився і відкинувшись на спинку, заплющив очі.
"– Це ж коли він знову засне?"
"– Певно, вже заснув."
І дійсно, вочевидь, дзвіночок, прикручений на дверях, продавця ніколи не підводив, тому що він уже куняє на стільчику. З дальньої полиці, де складені стопочкою вживані ноутбуки, здіймається верхній, та летить до вітрини. На вітрині ноутбук із перебитим на панель метеликом тихо, без клацання, закривається і також злітає у повітря. На його місце, відкрившись, стає ноут із запасника. Зарядка скручується у кільце та приєднується до втікача, і вони через кватирку вилітають із магазину. Я стежу, щоб на вулиці не було пересічних глядачів, тому все відбувається тихо.
Ноутбук із зарядкою долітають до рогу будинку та поза кущами неспішно дістаються до зайнятої мною лавочки. Коли гаджет підлітає до найближчих кущів, починає завивати сирена повітряної тривоги.
"– Швидше лишай його і на тренування"
Ноутбук завмирає у траві за кущами, а земля із травою, деревами, будинками та лавочкою, на якій завмерло моє нерухоме тіло, рвучко віддаляється.
"– Шукай. І швидше, бо у нас лічені хвилини."
Висота – метрів зо триста. Картинка чітка. Село виглядає як на фотомапі великого масштабу. На небі хмар майже немає.
"– Там …"
У декілька велетенських ривків картинка зміщується. Зображення стає чорно-білим, лінії по краях зони огляду починають розмиватися. Невисоко, метрів сто над землею, летить ракета. Невелика, пару метрів у довжину, гостренька, крильця, хвіст – усе як треба. Справжня. Можу навіть сказати, що вона гарна. Проблема лише у тому, що летить вона в бік України та вже над Україною. Місцевість довкола невідома, поля, посадки, дорога вдалині.
"– Ми дуже далеко. Так далеко я ще не тренувався."
"– І що з нею робити? Про те, щоб електроніку пошкодити, на такій відстані годі й мріяти."
"– Роби хоч щось!"
"– Давай пір'ячко їй підправимо."
Стабілізатор на хвості ракети сіпається і ракета крутиться гвинтом, але вперто продовжує летіти у заданому напрямку. Не минає й миті, як вона вирівнює політ.
"– Автопілот."
"– Та за кого вона себе має?! Та ти, тварюка залізна, знаєш хто я?!"
"– За хвоста не вийде. Дави на носа і розхитуй, змінюючи курс."
"– А ми зараз морську хворобу тобі вла-шту-єм! Ку-рва!"
Ракету починає водити вгору-вниз, вона летить по синусоїді з наростальною амплітудою. Врешті-решт, коли ніс ракети надто сильно клює до землі, автопілот не встигає вирівняти політ і ракета врізається в землю на якомусь полі. Бумкає. Голосно. У повітря здіймається хмара пилу.
"– Ура! Бада-бум!"
"– Тобі пора. Хтось торкається твого тіла"
Я розплющую очі. Мружуся. Зіниці підлаштовуються до світла. В роті пересохло.
"– Рота закривати треба."
"– Дякуй, що в роті сухо, а не в штанах мокро. Контролю майже нуль. Вчитися треба було краще."
Продовжує вити сирена. Трохи лячно за штани. Зосереджуюся на низині живота. Ні, все сухе. Так краще.
Переді мною троє патрульних. Тереошники, мужики різного віку. І де вони взялися? Пару хвилин назад пуста вулиця була. І сирена ж іще вуха ріже.
Ну, зрозуміло.