Кульгає хтось у кам'яному лісі
та лампочки зриває мов гриби
з гілок. Запалюю тремтливий
на свічці вогник — та раптова злива
його в долоню кидає. Прибив,
зірвав, зім'яв і, загасивши крила,
поклав у руку, що іще дрижить,
метелика... Закінчується мить
життя; мов головешка обгоріла
спадає сонце й котить по шляхах
розбризкуючи ніч густим гудроном
іржуть, тупочучи копитом на іконах,
набогомазані борисоглібські коні
і світу ткань, протерта і шорстка
тріщить на ліктях...
Видно через дірку:
іде у полі невелике військо
у полі, чистому, і так до мене близько —
та у шоломах Дон несе увесь...
***
ішов собі як та харитя
і ніс мотузочку в руці
а хмари корчило сердито,
лежало поле в молоці
нероз'яснимого туману.
лежав гаманчик у кармані.
в житах, посталих до небес,
як божевільний, бігав біс,
а янгол плакав і крилом
плескав надломленим, тікаючи.
і чорт ловив у сіті каліча
і недоловлював назло.
і підпадьомкав полохливо
в житах, посталих до небес,
цей ангол, і тріщали крила.
і все ганявся чорний біс,
а я ішов, в руці мотузочка.
моя стежина вилась, вужчала
аж поки зовсім шлях пропав.
і я ішов заки не став.
в землі щось чавкало й гуло
свинячим пхалися мурлом
і блимали до мене скоро.
а янгол плакав і боявся
тримав крило, неначе віяло,
й зорив у небо багровіюче.
та бог у небі не з'являвся.
а я ішов собі житами
важкий і чорний наче камінь
і мене демони лякались
і жито попелом лягало.
і лазили чорти здорові
попід землею по дірках.
і шлях мій був на поле крові
і гордовитою хода.
***
1.
Ти дивишся в небо в задумі,
де кілька печаток висить.
Пливе хмаровиння до Руму
та сипле дощі через сита,
дрібні вересневі дощі...
Пирій твою землю здушив,
в осоті вмирає оселя,
ти ж крутиш усе для душі
престолів тяжку каруселю.
Сповзають дощі по обличчю,
солоні гіркі слизняки.
Які тебе янголи кличуть,
чорти спокушають які?
2.
Вертають солдати з війни,
дівчата співають веселі:
ти в серці не можеш спинить
престолів тяжку каруселю.
Ти дивишся в небо крізь ями
червоних порожніх очниць,
де привиди, лярви та з'яви
в суворому строї черниць.
Довкілля набат сполошив...
Спалахують дзвони весільні.
А ти ж усе крутиш в душі
престолів тяжку каруселю.
Під баштами хлопці стоять
і мучать акордом гітари,
у зоряну мертву Скутару.
В обіймах зітхають коханки,
цілунків летять косяки,
а ти все блукаєш до ранку
і дивишся в небо з руки.
А гаті кривавій не видно
ні краю, ні дна, ні межі,
і гордого співу Обиди
спинити не можеш в душі.
3.
А здалеку плаче оратель,
і здалеку півень кричить,
що хтось поселився у хаті й
у вікнах несвітськи горить.
Що демон узяв твою хату
під зоряне чорне крило...
Що нібито землю крислату
вогненним стовпом обвело...
***
мені лишилося не много
ми скоро в небо перейдем
сліпі від полум'я земного
глухі од янгольських сурем
колись-то був прозорий сонцю
руки рожевий пластівець
і з за ґратчастого віконця
радів душі її отець
красивий і легкий початок
суворий і сумний кінець
іржа проїла білі лати
втомив недокінчимий ґерць
невидний друг нетерпеливо
мантачить сяючу косу
вже небо дощ узяв у ґрати
а я все кубрика трясу
але не шістки випадають
лише полова слів пустих
після таких ото баталій
хоча б один путящий стих
і палить оком ненависно
мій друг, суддя і провідник
то чхне, а то косою блисне
до писаря порожніх книг
стоїть і чухає матню
мій хоронитель волохатий
в яку нечувану бридню
я заселився мов у хату
чимал пожар уже потух
хіба лише залізна діва
іще ворушить млявий дух
піснями про число правдиве
***
Втомився я, чи радше — ся втомив.
Втомив, як дівчину стомили солов'ї,
немов дружину чоловік обридлий.
Немов дощі втомили безкінечні,
які ідуть у землю, скрипалі,
та плачуть гірко. Утомив я
немов Герасим утопив Муму,
наслухавшись собачої розмови.
Я так сказав утомлено собі:
"Якби ми не були такі знайомі,
якби людина зовсім ти чужа,
напевно, не погидив би та видав,
тебе у руки влади. Поліцай,
на публіку би винес, що шахрай,
і взагалі, нестерпний ти зануда."
На ті слова нічого не сказав,
промовчав я до себе, покивавши.
Так ся втомив, що ладен би здуріть,
у дурку сісти, де би лікували
такими ліками, що певно б одурів
і вже себе не помічав у коридорі.
Проходив би повз себе, не вітався
до себе навіть, так я ся стомив.
"Ніколи ще тобою так не гидив, —
я не вгавав, і сам себе клював. —
Мені ти наче революцьонеру
міщанка — вабить тим, яка огидна,
неначе біль зубний коли почавсь,
але іще болить не в повну силу,
приємно до нудоти... Що мовчиш?"
А що на правду можна відказати...
***
Я знову зникну
та це буде краще.
Складу написане у невеликий ящик
і намальоване запхну в мішок.
Нехай це навіть
викликає шок
серед колег і навіть
колежанок.
Помер мовляв невчасно та зарано
але назавтра
крок і крок і крок,
усе забулося,
немов не існувало.
Неначе ти, євген,
неначе валя,
як, володимир,
ти
від цього світу мав би відійти
неначе від сотвореного аутор.
Дзизчить і падає
потвора та навала,
неначе божевільна Жанна д"Арк.
Сягнувши зрештою
зірвав я
"всьо што смог"
нехай би навіть —
мовою придурків.
Я знову зникну.
Хай настане ранок.
Хай би вам це настане.
Та гудбайте турки.
Нехай би вам нарешті до мети.
Я знову зникну.
Швидко відійти.
І хай би вам дитячий
стане парк.
І несподівано натворене тривале
***
ізнову паперові човники
словами змірено зачовгані.
пливіть собі за течією
як попередньо, не керовані
ні головою нічиєю,
ні недостачею сердечною,
ні суперечкою негречною,
ані бажанням заробити
на прожиття хоча би дечого,
а так собі, мішком прибиті,
пливіть, корито за коритом,
змішавши засоби лінгвістики в
приємні та плескаті істини.
НА МОКРОМУ МІСЦІ
Нехай собі.
Я все одно зізнаюсь
у безкорисливій любові до
дощу,
нехай ти хмикнеш нетерпляче "ну ти —
дивний" (дурний у розумінні та плещу
про що не знаючи, як то мені властиво).
Але я все одно люблю цю зливу,
нехай би тільки щоб розважити
тебе, чи перекинутися
тихими й незлими
словами зблизька.
Хай собі
іде,
дрібними кульками
малюючи веселки
та німби до
рожевих
ліхтарів,
жене в побрижених калюжах чорні джази,
лопоче трубами та кидає безладні
вітвисті зблиски...
...Немає лиха —
просто вихідні
над хвилями у місті спорожнілім.
На острівці паркету пливемо
у самоті смішній і галасливій.
Нас оминула
нетерпляча ця стихія,
поплутавши про що вона веде.
Нема на що дивитись у вікні,
заклеєному навхрест —
тільки хмари й
вода
згори
та знизу
і те де.
============================================
МІСЯЧНІ ТРОМБОНИ
***
Всі вийшли заміж подруги. І друзі
ся одружили. Тільки я ще ні..
Все риюся, мов півень у пшоні
на перлами засипаному лузі.
Чого шукає серце заскорузле —
Невже таку, як тебе, Наталі?
Як під собов не чуючи землі
За Лідкою вганяє жвавий Гуслік
біжу до тебе — тільки ти пішла
в концерт, на виставку, чи ще яку дрібницю.
Твій ключ лежить байдужо на полиці.
Помешкання, неначе мангишлак
заселений баскими тарганами,
холодне й темне, хай би трафив шляк.
Так мій до щастя перервався шлях.
По сходинках даремно граю ґаму
уже не в терцію, але секунд-мінор.
А там десь у гарячій світлій залі
тебе ж акорди інші прив'язали
і ти вливаєшся у чужорідний хор.
А десь далеко Віктор Неборак
чи Цибулько, что хто іще не знаю,
на тебе вірші хижо наставляє
морфеми мелючи, мов гаспидський вітряк.
І ти, рядком устрелена з нагана,
схиляєшся в забагрений фотель
знечулена, як Вільгельміна Телль,
безтямна, безпорадна й бездоганна.
***
То байдуже, коли орда знавців
Рве на рядки сонети злототкані й
Вимацує мені сердечні рани
З потіхою тяжкою на лиці.
Тобі цей вірш. Одній тобі. Єдиній.
Та блякнуть кров'ю писані слова
і замок вогняний, що я зладнав,
перед тобою кришиться і гине.
Тобі я на шанобливу офіру
низав намисто вишуканих рим,
але любов моя не знає міри.
I що — тих язиків бляшаний грім,
як ти мені сама складаєш вирок
У погляді, поблажливо сумнім...
***
нас татуйовано фігурами
їх зміст високий і святий
серця кинджали змії гурії
троянди кораблі хрести
орел сидить на плечку лівому
в Наталі з правого руша
на кораблі великім білому
шукать америку душа
і генуезця ворохобного
там видно постать на мості
і синім виколото коміром
слова на горлечку святі:
‘все починається негодою.
земля безвидна і пуста.
ширяє дух мій понад водами
мого пустошного життя.'
і на вершині груді білої
ковчег застиг і з нього ной
на протилежну гору дивиться
і зачудований тобой
і кольорова і незлічена
на мене блимає очва
і пролітає непомічено
птах мимо нашого вікна
тобі несе оливи гілочку
але Наталі не знайшов
не зупинить потопу вічного
і світу загниває шов
і він розлазиться і репає
немов обдертий кобеняк
а бог тебе ‘до себе требує'
і хмар колошкає сіряк
ти розмальована й розмічена
мене цілуєш в темноті й
лепече мій язик скалічений
слова забуті та святі
***
На устах замок, на серці камінь.
Вітер обриває листя книг.
Сяду я сумний, неначе Каїн,
біля ніг оперених твоїх.
Почитай мені про що завгодно.
Про кохання наше почитай.
Хай на землю сурмачі зіходять,
небеса заломляться нехай —
ти слідкуй уважно й невідривно,
як закохані по літерах ідуть
урвищами на високім рівні
у тривку та нетривалу путь.
Хай падуть на землю чорні води
і сто двадцять днів по них пливуть
звірі невідомої породи
у недовідому каламуть.
Хай несе на збуреному плині
на спасіння може й на загин
кораблі в оточенні дельфінів
мов церкви у колі домовин.
Хай на небо янголи зіходять
рвати штемпельовану зорю —
це ніяк не може нам зашкодить
поки я з тобою говорю.
І тому на зведених колінцях
у поемі про життя та рай
ти гортай зачитану сторінку,
вільної сльози не витирай,
щоб у слові серце відпочило
і себе забуло хоч на мить.
А коли, нарешті, споночіє,
світло ми не будемо палить.
ПОРФИРІЙ МЕРТВОПЕТЛЮЄ
Я на шматки хотів би порубати
це серце неслухняне.
Тільки ти —
у сні блаженному своєї чистоти
холодна, як сніги Нангапарбату —
не ступиш на поріг моєї хати,
що не роби.
Натомість же шматки
напоєні до п'яного любов'ю
гранатовою за твоє здоров'я —
отримавши властиві голоски
не забаряться криком сповістити
про біль помножений...
Відтак ми з муки
переходимо до міту —
як п'ятницю викінчує шабат,
немов Аншар зміняє Тіамат,
неначе сажа, стиснена в карати —
мовчить і дихає...
Ба я покраю ножиком,
не зваживши на
неминучий біль.
Нехай воно,
неначе пес Цивіль,
у лісі храмів
виє й завиває
не знаючи дороги й каяття...
Нехай,
як дереву
болючо ламле віти,
зійде на мене хладний Ельсінор,
коли тобі плистиметься
у квітах,
і вітер плакатиме
між карпатських гор.
***
в центральнім парку листя облітало
в карнеґі-холі — класика і смур
а нам уже граматики замало
у нас була любов і де сосюр
метро синтагмою через мости шугало
гуділи пробки з бруклина у квінс
нам лекцій Деріди не вистачало
бо ми за хмари в парадигму піднялись
там янголи собі гніздечка вили й
конкорд поодинокий зумкотів
і пропливали кришталеві каравели
на генуезький плачучи мотив
здавався світ новий неологізмом
здавався братом кожен чорний брат
а дощ ішов, на нас водою бризкав
водою зі свяченого відра
і щастя те, здавалося, убоге
довіку вічно буде й назавжди,
неначе слово, що було у бога;
як мандрівник, який дійшов мети
і ті холодні та байдужі бризки
і брязкіт дріб'язку у чашці жебрака
лунали нам іллокутивно різко,
і хмарочоси у гудзоні сторчака
в центральнім парку листя облітало
і ми чіплялися за коло рятівне
"поете мій! кричала ти, наталко,
невже і це на світі промине?"
сніги лягли на міста сірий мур
як ми кохалися несамовито й клопотливо...
але любов за листям полетіла
лишились фердинанд і де сосюр
ПОЕТИЧНА ХАЛЕПА
Затовкли нашу зграю в дрібний кабінетик Драча —
Щоб не лазили, мабуть, безладно (бо потім не виловиш)
Коридорами Спілки — і ми, поетастрові виливки,
Рахітичні рапсоди, ми, банда дрібних потерчат,
Опосіли кімнату, й, утікши, нещасний Іван
Побажав нам удачі та успіху в (начебто) творчості
І полишив пташат мовчазними, прибитими почестю,
Тож примарою зрапта між нами поезії пан
Змалювався та зник, мов Хосроу Анушірван.
А тоді, гиля-гиля, погнали до зали на звіт
І було там просторо, придатно до гри баскетболами.
Наші лідерки дві привіталися, стримано зболені.
Ми струснули гілками — та вірші посипали з віт.
Я не слухав, що інші нездари лепечуть у світ —
Коло мене сиділа розкішно оформлена дівчина.
Я давно планував упіймати на вудку цю рибчину
І між нами стосунків створивши сяйний моноліт
В еротичний направити долі самотній політ.
"А куди це ти йдеш?" — пролунав паралітик Петро
І я певно згадав обіцянку його допровадити
До хатини, невдало, невчасно, з усякими вадами.
Все зірвало.