— Правила щодо прийому дітей до "Найвищого міста" досить суворі… тим паче, якщо мова про нервові розлади. Я звернуся до керівництва й уточню, але наразі не можу гарантувати, що їх допустять до випробування.
Джейс застиг. Серце забилося швидше. Він не розумів, що саме мав на увазі лікар, але слова "не допустять" звучали тривожно.
Джейс відступив від дверей і знову сів на лавку. За кілька хвилин із кабінету нарешті вийшли батьки, а слідом за ними — доктор Ємірсон. Він зупинився в дверному прорізі, поправив окуляри й спокійно промовив:
— Я зв'яжусь із керівництвом і передзвоню вам найближчим часом.
Обличчя батьків були похмурі й сповнені тривоги. Вони мовчки рушили довгим білим коридором, що луною відбивав кожен їхній крок, а потім вийшли на вулицю й перейшли дорогу до готелю.
Увійшовши всередину, батько попрямував до стійки реєстрації, а Джейс із мамою пішли вузьким коридором з червоними стінами та білим килимом під ногами. Вони зупинилися біля ліфту й сіли на червоний диван. Мати виглядала так, ніби на її плечі навалили ще один тягар. Джейс хотів запитати, що саме сказав Ємірсон, але не наважився — він боявся ще більше ранити її.
Коли батько повернувся з ключами, вони піднялися на третій поверх. Джейс зайшов у свій номер, а батьки — у сусідній.
Минуло близько трьох годин. За цей час Джейс устиг прийняти душ, полежати на ліжку, переглянути телевізор і навіть послухати трохи радіо. На годиннику була вже пів на дев'яту, коли він почув крізь стіну гучну сварку батьків.
Слова розпливалися, але сенс був зрозумілий. Вони говорили про нього.
— Треба було лікувати його нормально! — долітав розлючений голос батька. — Через нього ми не потрапимо до "Найвищого міста"!
Очі Джейса наповнилися сльозами. Він стискав ковдру в кулаках, боячись навіть вдихнути занадто голосно. Він не хотів бути тягарем. Не хотів розчаровувати їх. І думка, що через нього родина може втратити свій єдиний шанс… різала по живому.
В уяві вже постала їхня маленька брудна хатина в Окленді, до якої доведеться повернутися.
Та раптом у сусідньому номері настала тиша.
Потім він почув, як батько говорить по телефону. Розмова тривала недовго, і коли вона закінчилася, голос Роя звучав зовсім інакше — збуджено, майже щасливо:
— Нас чекають завтра о десятій ранку. У транзитному центрі.
Мати різко видала радісний вигук — такий щирий, що Джейс мало не розплакався. Він давно не чув цього звуку, забув навіть, як звучить мамин сміх.
Через десять хвилин у двері постукав батько. Він зайшов до кімнати, усміхнений і світлий, наче вся втома останніх днів зникла в одну мить.
— Лягай спати раніше, синку. Завтра нас чекає важливий день.
Джейс мовчки кивнув. Почистив зуби, вимкнув світло й накрився ковдрою. Цього разу він заснув майже одразу — вперше за довгий час із надією в серці.
О шостій ранку його розбудив гучний стукіт у двері.
— Джейсе, прокидайся! — кричала мама. — Ми не маємо права спізнитися!
Хлопець піднявся, протираючи очі, й попрямував до ванної. Холодна вода трохи повернула його до тями. За стіною знову чулося метушливе човгання батьків: мама кричала на Роя, щоб той нарешті зібрав свої речі, а батько бурчав у відповідь.
Джейс швидко напхав свої скромні речі в червону сумку. У мами ж збирання затягнулося через те, що вона не могла знайти паспорти в валізі, заваленій одягом "на всі випадки життя".
Нарешті батько подав йому ключі від машини:
— Іди, чекай у салоні.
Спустившись униз із сумкою й парою пакетів, Джейс пройшов повз сонного адміністратора на ресепшені, вийшов на свіже ранкове повітря й швидко перейшов дорогу до машини.
Сівши всередину, він одразу відчув знайомий запах освіжувача повітря. Закрив очі, притулився головою до спинки сидіння й дозволив собі ще кілька хвилин спокою.
Попереду їх чекав день, який міг назавжди змінити їхнє життя.
Недовго посидівши в машині, Джейс почув, як батько відкрив багажник і почав складати туди валізи та сумки. За хвилину підійшла мама і теж узялася за речі, водночас намагаючись підказувати Рою, що куди краще покласти. Звичайно, у багажник усе не вмістилося, тож частину речей довелося покласти в салон, де й так ледве вистачало місця.
Коли нарешті всі сіли, батько завів двигун, і вони вирушили до транзитного центру — саме там, швидше за все, їх мав чекати автобус. Машина рухалася повз високі хмарочоси, комерційні склади та великі павільйони. Джейс дивився у вікно, затамувавши подих. Його вражав сам факт, що ціле місто виросло посеред пустелі. Йому подобалося, що такий масивний, сучасний мегаполіс стоїть практично відрізаним від решти світу. І він був не єдиний — у пустелі існували й інші поселення, значно менші й настільки віддалені, що дістатися до них було справжнім випробуванням.
Дорога зайняла майже годину. Коли вони під'їхали до транзитного центру, першою в очі впала величезна кількість людей. Тут стояли цілі сім'ї — великі, багатодітні, з валізами й пакетами — усі чекали своєї черги, щоб піднятися в автобус. Самих автобусів було не менше: близько двадцяти, а може й більше — Джейс не став рахувати.
Лише з труднощами знайшовши місце для паркування, вони зупинилися. І щойно вийшли з машини, до них підійшов хлопець років тридцяти й сказав, щоб вони представилися, аби він міг перевірити їхню присутність у списку. Вони назвали свої прізвища. Хлопець подякував, розкрив товсту папку й кілька секунд гортав її, поки нарешті не знайшов потрібний рядок.
— Є. Усі троє, — промовив він. — Чекайте автобус номер сто дев'ять. Займайте будь-які вільні місця, коли підійде.
Після цього він відійшов, а Джейс із сім'єю залишилися чекати. Людей навколо ставало дедалі більше — дехто тримав дітей за руки, хтось сперечався, хто що забув у машині, а інші просто мовчки стояли, притиснувши валізи до ніг.
Через кілька хвилин на територію заїхала нова колона автобусів із номерами від 100 до 110. Двигуни гуркотіли, піднімаючи хмари пилу. Коли автобуси один за одним припаркувалися, гучномовець пролунав над натовпом:
— Рейси сто—сто десять прибули. Відправлення через сорок хвилин.
Люди пожвавилися. З різних боків натовпу почали збиратися черги в кожен автобус. Мама тихо штовхнула Джейса в плече:
— Нам краще поквапитися, поки є місця.
Коли вони рушили до свого автобуса, Джейс мимохідь помітив, як охоронці повільно переганяють усі припарковані машини до віддаленої огородженої стоянки. Мабуть, щоб ті залишалися там аж до завершення тестування "Найвищого міста". Ніхто не пояснював, але всі приймали правила мовчки.
Підійшовши до автобуса №109, вони стали в чергу. Люди заходили повільно — водій ретельно перевіряв кожного. Коли дійшла їхня черга, він підняв голову й коротко промовив:
— Документи, будь ласка. Паспорти, медична довідка й допуски.
Батько подав усе одразу. Водій переглянув сторінки, звірив фотографії, поставив на кожному документі круглу синю печатку й нарешті відступив у бік, пропускаючи їх усередину.
Салон автобуса був вузьким і тісним. Між рядами проходив ледве помітний коридор, сидіння стояли попарно, й майже всі були вже зайняті. Лише шість місць залишалося вільними. Джейс із мамою влаштувалися поруч, а ось батькові довелося сісти через кілька рядів, окремо.
Поступово автобус наповнився до останнього місця. За вікном було чути, як у сусідніх автобусах люди зчиняють гамір, сідають, дитячий плач — усе змішувалось у суцільний гул.
Нарешті з гучномовця оголосили:
— Увага всім. Автобуси готові до відправлення.
Перший автобус рушив, і за ним, немов велика злагоджена машина, один за одним потягнулися інші. Вони виїхали за межі міста й трималися колонною з десяти машин. Дорога була рівною, магістраль — майже порожньою.
Та раптом усі автобуси одночасно повернули на піщану дорогу, яка вела вглиб пустелі. Асфальт зник, замінившись твердим ґрунтом і жовтим пилом. Колона віддалялася від міста швидко й безповоротно.
Джейс дивився у вікно, і в нього виникало дивне відчуття… ніби той хмарочос, до якого вони прямували, був не просто будівлею.
Ніби це був самотній острів посеред пустелі.
Ніби він стояв там не випадково
І ніби він чекав на них.
Щось у всьому цьому нагадувало секретний об'єкт або військову базу. Автобуси не зупинялися вже понад годину, а водії, схоже, й не думали робити паузи. Маршрут ішов усе далі й далі вглиб пустелі, і Джейс почав хвилюватися: чи справді тут може бути якийсь хмарочос?
Та нарешті колона повільно почала скидати швидкість. Пісок, що здіймали автобуси попереду, теж поступово осідав. І саме тоді Джейс побачив його.
"Найвище місто".
Хмарочос здавався нереальним. Його верхівка зникала десь у небі, немов будівля просто виростала з пустелі й упиралася в сонце. Джейс не міг відірвати очей — усе це виглядало так, ніби він дивиться на щось із майбутнього. На щось, що не повинно існувати посеред пісків.
Коли автобуси під'їжджали ближче, він помітив деталь, яка його насторожила: з першого по п'ятий поверх усі вікна були закриті решітками. Це сталося так швидко, що він не встиг нічого обміркувати — просто запам'ятав, як металеві прути темніли на сонці.
Коли автобуси нарешті зупинилися й двері відкрилися, водії першими вийшли надвір. Потім почали виходити пасажири.
Біля сходинок стояв чоловік років сорока у зеленій футболці та кепці. У руках він тримав папку й відмічав олівцем кількість тих, хто виходив з автобуса.
Далі людей зустрічав персонал — молоді працівниці в такій самій формі, усміхнені, ніби щойно закінчили коледж і отримали першу роботу. Вони чемно привіталися й розділили групи, закріпивши за кожною окремого співробітника.
До групи Джейса підійшла дівчина з бейджем на грудях.
— Не розходьтеся і тримайтеся ближче одне до одного, — чітко сказала вона. — Спершу вам проведуть коротку екскурсію кількома поверхами. Після цього кожна родина отримає брошуру з інформацією про квартиру та номер свого поверху. А зараз… ходімо знайомитися з містом.
Вона повела їх до входу на перший поверх. Перед дверима знову нагадала не відставати й уважно слухати.
Працівниця приклала пластикову картку до замка, і велика подвійна дверцята клацнула, пропускаючи їх усередину.
Перед очима Джейса відкрилася простора зала з білими стінами та великими екранами вздовж них.