Якби бар'єр був шапкою, то я б так натягнув її на голову, що розтягнув би аж до підборіддя!
Потяглися довгі секунди очікування результату. Якщо це не спрацює, то мене точно трясця від страху вхопить.
Першими зреагували світлячки. Їхні рухи змінилися, і вони почали неспішно, продовжуючи свої хаотичні польоти, розлітатися врізнобіч від мене.
Напевно, у мене таки вийшло збільшити діаметр ментального бар'єра, бо світлячки розліталися далі й далі. Але невідомий звір продовжував сидіти й дивитися мені в очі.
Спливло, напевно, аж... Десять секунд! Або десять хвилин. За цей час я устиг обдумати все. І те, що бар'єр не працює; і те, що переді мною звір, дотичний до ремесла, і зараз він накинеться на мене, з'їсть моє смачне і корисне м'ясо і закусить драпаном; і те, що це може бути звір-гіпнотизер, і зараз я змушений буду сам собі перерізати горло.
Але, зрештою, звір іще раз мигнув очима, повів головою, щось злегка шурхнуло, і стало зрозуміло, що він пішов.
"– Хух!.."
"– Дякую тобі, Боже, що я не москаль!"
"– А це тут до чого?"
"– Бо у москаля вже в штанах було б болото, а я мужньо втримався."
Відчувши, що під ковдрою я тримаю в руках ножа, навпомацки засунув його до піхов на поясі.
"– Господи, аж руки трусяться! Тепер чорта лисого я засну!"
І справді, постійно контролюючи ментальний бар'єр та постійно шукаючи серед світлячків очі невідомого звіра, я пронудився без сну ще, певно, пару годин. Лише коли навкруги вже почало злегка сіріти, зникли світлячки, почулося стукотіння крапель дощу по листку лопуха у мене над головою, напруга трохи спала.
В лісі стало сіро, і, повіривши, врешті, що ментальний бар'єр таки діє, під дріботіння дощу я заснув.
Шмат XVIII
∞ Невідомо коли. Невідомо де
– Вста! Вай! Вста! Вай!
Літаючи над місцем моєї ночівлі, Сірі іноді на всі чотири кінцівки приземлялася на поверхню драпана, проламуючи верхній шар і спричиняючи струс мого імпровізованого ліжка. Вона таки підловила мене зпотеньга. Голова працювала ледь-ледь, очі не розплющувалися, тіло слухалося погано.
Випроставши з природного спального мішка одну руку і по дорозі виламавши добрячий шмат губки, я з обуреним "Згинь!" кинув його в маленьку дріаду. Якби я виспався і був при повному розумі, я ніколи так не вчинив би, мені не дозволило б виховання. В Сірі я, звісно ж, не попав, але це надало їй нової порції енергії.
– Ага! Граємо в сніжки!
Мало не половина велетенського драпана порепалася, розділилася на велику кількість світло-рожевих шматочків і здійнялася в повітря. Щоб краще бачити, що відбувається, я відірвав і відкинув у бік листок лопуха, який уранці врятував мою голову від дощу. Сірі, ширяючи на висоті п'яти метрів над драпаном, в оточенні рою зі шматків губки, насупивши брови, давала команди:
– Лівий фланг – ліворуч! Правий фланг – праворуч! Фронт – по фронту! Вперед, мої рожеві воїни!
Жестом Наполеона Сірі вказала пальчиком у мій бік. Сніжки з м'якої губки, немов кулі з кулемета, почали бомбардувати мою тушку, вкриту драпаном.
– Живим не дамся!
Я деякий час навіть намагаюся відстрелюватися від тієї навали, але, повністю втративши ініціативу в битві, мусив рятуватися з поля бою. Рачки, майже наосліп, борсаючись у м'якуші, немов свиня в болоті, я полишив територію драпана і, виповзши на траву, вперся головою в чиїсь ноги.
Підвівши погляд від землі, я побачив Аїда, Евеліну і Татанію. Вся трійця стояла рядком, і в німому подиві спостерігала за гармидером, який учинила Сірі. Декілька сніжків влучили і в них, однак, вони лише повтягали голови в плечі й здивовано лупали очима, не знаючи, як потрібно реагувати. Я підвівся на ноги й струсив із себе шматки губки.
– Ех, ви! З вашою допомогою ми її завалили б!
Сірі спустилася на землю поруч. Раптом своєю поведінкою вона перестала бути схожою на малу бешкетницю. Тепер вона була більш подібна до вчительки молодших класів.
– Ваароне, ти не справедливий. На Зеї ніхто в сніжки ніколи не грав. Тут сніг можна побачити лише високо в горах, але туди рідко залітають, тому ця гра тут не виникла. І взагалі, як я бачу, люди – доволі агресивний вид живих істот. У вас майже все побудовано на руйнуванні. Навіть дитяча гра в сніжки. Так чи інакше необхідно нанести більше уражень стороні противника. Хоча, мушу зізнатися, що це доволі весело.
Глянувши на мене, Сірі спохмурніла, а потім почала вичитувати дівчат:
– Татаніє, Евеліно, я що вас просила? Ви його нічого не навчили!
Я вирішив захистити дівчат.
– Сірі, вони вчили мене дуже добре. Я вночі, за допомогою ментального бар'єра, навіть звіра якогось відігнав.
Повітря попереду мене загусло, перетворилося на водяну плівку, яка створила люстро з нерівними краями, що завмерло в повітрі, ширяючи перед моїм обличчям.
– То скажи мені, Ваароне, який результат цього навчання ти перед собою бачиш?
Тепер я зрозумів, що не міг вільно розплющити очі зовсім не через те, що був спросоння. Моє обличчя нагадувало світлину жіночих сідниць із реклами антицелюлітної мазі, з приміткою "перед застосуванням". По боках висіли два вареники, які ще вчора були вухами. Я почав обережно обмацувати пухлини на обличчі й відразу відчув решту симптомів. Миттю все лице почало чухатися і боліти.
– А щоб мені!.. Все життя аплікатором Кузнєцова підтиратися! Що це таке?!
– Це, Ваароне, твоє відображення, – Сірі скептично шкірилася. – А дівчата, оскільки погано тебе навчили, нехай реабілітуються. Евеліно, вилікуй. Татаніє, прополощи його, бо дуже від нього... Драпаном тхне!
Сірі з Аїдом кудись потихеньку попрямували, а дівчата кинулися спокутувати свою провину.
Невидима сила підняла мене на пів метра від землі і я завмер у повітрі, розчепіривши руки й ноги, немов морська зірка. Одяг ривком злетів з мене, неначе я терміново опанував професію стриптизера.
Від землі повітрям, неначе прозорі ліани, до мого тіла потягнулися водяні рівчачки. Доволі тепла вода впеленала моє тіло, немов скафандр, залишивши відкритим лише обличчя.
– Затримай дихання, – наказала Татанія.
Я ледь устиг набрати повітря, коли вода закрила мені обличчя й, одночасно вся спінившись, почала швидко рухатися по моєму тілу. Три — чотири секунди такого купання з масажем – і вся піна опала на траву та дуже швидко розчинилася в землі. Хвиля гарячого повітря – тіло миттю висохло.
Невідомо звідки з'явився мій, вже чистий та теплий одяг, і миттєво одягнувся на мене, немов би пройшовши крізь тіло.
Мене опустило на землю, і за свою справу взялася Евеліна. Підійшовши, вона оглянула моє розпухле обличчя і кілька разів торкнулася прохолодними пальцями в різних точках.
– Усе, – дівчата взялися під руки й пішли наздоганяти Сірі. – Пішли, Ваароне! До речі, ти навчився користуватися пам'яттю поколінь?
– Не дуже виходить. А що, немає можливості якось по-іншому передати це уміння?
– Насправді, цієї навички немає на передачу. Зейці самі повинні освоїти кристал переходу й доєднатися до пам'яті поколінь. Це суто особисте вміння. Воно виробляється й використовується лише кожним окремо для свого каменю переходу. Загалом у малечі на це йде пару днів. Але ти не паси задніх, поки не навчишся користуватися кристалом, питання до Сірі став уголос.
– І то хліб, – я наздогнав дівчат і пішов поруч. Згодом, трохи подумавши, вирішив нахабніти до кінця:
– А можна мені ще взуття якесь зробити?
– Можна, – Татанія поправила волосся. – Але ми цього робити не будемо.
– Але ж ми домовлялися…
– Домовлявся ти, і не з нами. А перше взуття ти повинен зробити собі сам. Інакше принципи виховання порушимо. Дотичний, якщо він вирішує стати охочим, й далі зростати в ремеслі, не може отримувати допомогу в питаннях, що не відносяться до життєво важливих. Загалом, Евеліна повинна була тебе лише вилікувати, а митися ти повинен був би сам. Але про це мене просила Сірі. Тож, тобі пощастило. Якщо за охочого все будуть робити інші, то мотивація пропаде. Це якби ми самостійно поставили на тебе ментальний бар'єр на всю ніч, а не ти сам. Ти б тоді довго його вивчав. А так, у тебе на обличчі є доволі гарна мотивація. Твої набряки минуть лише через деякий час. Отже, ти швидше навчишся засинати з одягненим ментальним бар'єром.
– Ну так-то воно так, але я ще невідомо коли навчуся робити собі одяг.
– "Ну так-то воно так", – передражнила мене Татанія. – Але якщо я зараз зроблю тобі взуття, то ти навчишся набагато пізніше.
– Зрозуміло. Евеліно, отже, ти не повинна мені допомагати, надаючи образи умінь, і порядок у якому їх краще вивчати?
– Навпаки. Це і є процес навчання, і чим швидше ти засвоїш уміння, тим краще. Ти у мене запитав, як прискорити засвоєння знань, я тобі допоможу, коли ти освоїш кристал переходу. Тут куди не кинь – прискорення навчального процесу. Є питання – знайдеться відповідь. Ти зараз у Сірі також будеш вчитися згідно з цим принципом. Поки учень нічого не потребує, йому нічого нецікаво, отже, і вчитися він нічому не хоче. Як тільки учень починає ставити питання – автоматично він готовий вчитися.
– Іще. Виходить, що можна просто навчитися тримати ментальний бар'єр, знайти собі гарний драпан недалеко від "відра води" та все життя жити, нічого більше не потребуючи.
– Звісно, можна. Скажу навіть більше, багато зейців так і живуть. Кожен сам вирішує, як проводити своє життя. Так живуть і кристалозалежні. Є що їсти, є що пити, кристал надає безмежні можливості, щоб було що подивитися. То вони так і живуть, поки не повмирають.
– Ти ж казала, що їх лікують.
– Лише якщо вони самі схочуть. Таке бажання виникає у них не так часто, як би нам хотілося, але в деяких усе ж відбувається прозріння. Таким свідомим зейцям, крім того, що вони просто існують і спілкуються з подібними собі у пам'яті поколінь, починає хотітися змін на фізичному плані. Їм хочеться щось створити, або щось змінити в реальності. Тоді вони звертаються до дріад, бо просто так відійти від примітивного життя вже не здатні. Тоді ми їх і лікуємо.
– Дивно, а у нас... Тобто в моєму світі, якщо хтось хоче відійти від суспільного життя, то знаходить собі печеру, де буде жити, харчується тим, що Бог пошле, запиває це водою, і нічим більше не займається.